Направлення — у соцзабезі. Набір — впродовж усього року
Дмитро ІВАНИШИН, мешканець с. Юр’ямпіль Борщівського району Тернопільської області
Доброго дня, вельмишановна редакціє! Напередодні Міжнародного дня інвалідів хотів би звернутися зі словами вдячності й поваги до людей Вишгородської землі, які причетні до моєї долі, зусиллями яких я повірив у себе і суттєво, на краще, змінив своє життя.
Так склалась моя доля, що я — інвалід першої групи і пересуваюсь виключно за допомогою візка, і це — горе для мене і моєї родини. Втратив ноги я на залізниці, коли мені було 28 років (сьогодні — 66). До згаданої біди встиг закінчити технікум, відслужити строкову військову службу, одружитися і вчив робити перші кроки свого синочка…
Попри те, що прикутий до інвалідного візка, веду активний спосіб життя. Обробляю город, утримую курей, кролів, А це якось сусід, що їхав на заробітки за кордон, запропонував мені дві бджолині сім’ї. Після довгих вагань я погодився взяти на себе цю відповідальність.
До бджіл летів на крилах, по-іншому став дивитись на світ, отримував ні з чим незрівнянну позитивну енергетику і жагу до життя. Таке піднесення тривало три роки — і ось, як часто буває у недосвідчених пасічників, однієї весни… змів у совочок мертвих бджіл і втратив свою надію. Довго сумував і визначив причиною такого фіналу свій низький рівень знань і навичок.
Та одного разу мені в руки потрапив весняний номер журналу «Пасіка» (2008 р.) Відірватись від нього я довго не міг і до цього часу не перестаю Богу дякувати за цей випадок. Бо у журналі прочитав про підготовку бджолярів у Всеукраїнському центрі професійної реабілітації інвалідів, яка запроваджена для осіб з обмеженими фізичними можливостями.
Багато хто гудить державу за байдужість до соціальних проблем, але не все так погано у нашому домі, коли в умовах загальнодержавної і світової економічної кризи, попри війну і виклики, на Вишгородщині діє потужний заклад, який створює нам, людям з обмеженими можливостями, всі необхідні умови для повернення (а для когось — і потрапляння) у повноцінне життя. Успішно подолавши бюрократичні перепони, я став слухачем цієї соціальної установи, що розташована у мальовничому сосновому гаю поблизу села Лютіж Вишгородського району Київської області.
Не просто далось мені це рішення, а ще складнішою була сюди дорога. Та всі перешкоди і труднощі повністю компенсовані моїм враженням про Центр.
Розселили нас у комфортабельних корпусах, в одномісних і двомісних номерах, де все обладнано стандартами безбар’єрності та пристосовано для інвалідів на візках. Харчування — різноманітне, смачне і завжди свіже.
На території Центру розташована невеличка, із золотоверхими куполами каплиця. На релігійні свята править службу місцевий батюшка — і людей стільки, що світлиця не може вмістити всіх. У просторому сучасному клубі періодично відбуваються концерти, влаштовані переважно силами самих слухачів і постійного викладацько-медичного складу.
Організатори подбали також про наше медичне забезпечення. Цілодобово за нами пильнують медичні і соціальні працівники. Під час перерв між заняттями один проходить масаж, інший — спеціальні вправи в басейні, третій — фітопроцедури (все це — за призначенням досвідчених лікарів). Але найголовніше, що все організовано за державні кошти (ми витратили власні кошти тільки на дорогу).
Директором Центру, кандидатом медичних наук, заслуженим лікарем України Миколою Авраменком згуртовано колектив однодумців, який сповідує ідеологію гуманності, милосердя, співпереживання за долю ближнього.
У групі бджолярів переважають початківці, але є серед них і досвідчені слухачі, які приїхали до Центру отримати нові теоретичні знання і свідоцтво державного зразка про здобуту професію, зміцнити своє здоров’я і знайти нових надійних друзів. Байдикувати тут не дають, після кожної пройденої теми — поглиблені письмові й усні заліки (тести), робота на пасіці по догляду за бджолами.
У Центрі зосереджені й інші майбутні робітничі кадри: секретарі керівників, вишивальниці, швачки, перукарі, автослюсарі, взуттєвики, оператори комп’ютерного набору і манікюрниці. Переважна більшість слухачів, які не хочуть бути тягарем ні рідним, ні державі, приходять сюди, щоб стати рівноправною частинкою українського суспільства.
Дуже шкода, що чимало інвалідів 1-2-3-ї груп не знають про цей заклад, а отже — не можуть сюди потрапити. Як виявилось під час перших занять, путівки сюди не видають, а ми реалізуємо право на професійну реабілітацію, як це прийнято в цивілізованій Європі, шляхом отримання направлення у місцевому органі соціального захисту населення. І набір сюди триває впродовж року.
Дні перебування у Всеукраїнському центрі професійної реабілітації інвалідів для мене були незабутніми і повчальними, адже там я навчився професійно доглядати за бджолами і без перестану дивуватись їхньому суспільному життю.
А працівники установи були незвично, як на мене, чуйними, терпимими, з індивідуальним підходом до нас, людей з особливими потребами (а ми буваємо занадто прискіпливими, інколи — неадекватними). Тут турбота не на папері, а в реальному житті. І найголовніше — почуто і враховано особливості кожного з нас, а нам цього так бракує за прохідною Центру!
Від редакції.
Докладніше про умови навчання та перебування у Центрі можна дізнатися на сайті: http://www.vcpri.com.ua.
Поштова адреса: Всеукраїнський центр професійної реабілітації інвалідів, урочище «Туровча лісова»-2, с. Лютіж, Вишгородський район, Київська область, 07352.
Тел/факс (04596)40-0-10, (044)425-84-91.
E-mail:[email protected]
