21.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Вишгород був звичайним селом





2

Володимир ЛЯХ

Цього року відзначаємо 50-ліття пуску першого агрегата нашої ГЕС. Згадаймо людей, які були гордістю колективу будівельників ГЕС, у переважній більшості уже відійшли у вічність.
Це і бригадир комплексної бригади Іван Будник, людина-легенда, неперевершений майстер своєї справи, професор і академік (без найменшого перебільшення) у сфері будівельних робіт, котрий часто у найскладніших кресленнях розбирався краще за людей з вищою, інженерною освітою.
Це і Микола Васильченко, Кубанський козак за походженням і невтомний, енергійний керівник також комплексної бригади. До цієї когорти належить і Степан Олизько.
Свого часу на будівництві гриміли імена Дмитра Коваленка, бригадира електромонтажників; Василя Харитонова, бригадира монтажників з управління «Гідромонтаж»; Володимира Кацури, механізатора з Управління механізованих будівельних робіт. Усі ці люди були відзначені високими державними нагородами за героїчний труд і при цьому залишалися простими у спілкуванні і з сусідами, і зі знайомими, і з друзями, без найменших ознак так званої зіркової хвороби. Говорю про це з абсолютною упевненістю тому, що я з усіма був особисто знайомий, чим небезпідставно дуже тішуся.
Отож, віддавши належну шану найвідомішим учасникам будівництва, хочу зазначити, що були ще десятки і сотні людей, менше відомих широкому загалу, але не менш гідних доброго слова.
На жаль, формат моїх спогадів не в змозі охопити всіх і все. Я належу до молодшої генерації будівельників Київської ГЕС, хоча через три місяці мені піде вже вісімдесятий рік.
Отож, висадився я на древню Вишгородську землю 10-го листопада 1960 року двадцятирічним юнаком. Тут одружився. Виростили з дружиною двох прекрасних дочок, маємо чотирьох дорослих онучок і навіть уже одну правнучку.
Прибув я до Вишгорода у складі Управління «Гідромеханізація», маючи посади машиніста-електрика на земснаряді. Поселили нас на брандвахті. Для тих, хто не знає: брандвахта — це такий собі плавучий гуртожиток, який зовні нагадує трохи пароплав або дебаркадер, а всередині є типовим бараком — з довгим коридором і кімнатками-каютами на обидва боки коридора.
Як тимчасове житло на початку великого будівництва — брандвахти були просто геніальним винаходом, але довго у них жити не побажаєш і ворогу. Достатньо того, що комунальні «зручності» були на березі. Та інакше і бути не могло із суто санітарних міркувань. Зате з настанням холодів починало працювати автономне опалення — і мешканці не потерпали від холоду.
Дякувати Богові, нашій родині довелося пожити на брандвахті усього півтора року. У квітні місяці 1962-го ми в’їхали в однокімнатну квартиру новозбудованого цегляного чотириповерхового будинку. Щоправда, після вселення ще з півтора року у нас не було ні водопостачання, ні каналізації. Одним словом, і тут комунальні «зручності» тимчасово знаходилися надворі. Але ми були молодими, енергійними і завзятими і, здається, не дуже переймалися побутом.
Земснаряд, на якому я працював, був задіяний на спорудженні судоходного каналу. Робота була звичною і не дуже обтяжливою. Але й за такої роботи виникають час від часу екстремальні ситуації.
Була осінь 1962 року, йшов безперервний дощ, а в мене — нічна зміна. На мою біду, саме на моїй зміні ми повністю «виробили» кабель, підключений на опорі електролінії напругою 6 000 вольт (6,0 кіловольт).
Існувало два варіанти: або чекати до ранку, на що ми просто не мали права, або лізти на високовольтну опору, відключати кабель, переносити його до наступної (по ходу руху земснаряда) опори, лізти знову на опору, підключати кабель, запускати земснаряд і продовжувати риття каналу.
Вибору у нас не було, і ми замовили Енергорайону відключення нашого фрідера. Коли енергетики знеструмили нашу лінію, ми опинилися в абсолютній темряві. Добре, що я заздалегідь упакувався всім необхідним інструментом. При всьому цьому я ще ніколи не лазив на опори електропередач, тим більше — у дощ і в абсолютній темряві, та ще на опору з напругою 6,0 кіловольт. Дарма, що лінія була знеструмлена, повірте на слово, мені було страшнувато (а раптом хтось увімкне лінію!) Але вибору в мене не було.
Богу дякувати, все завершилося благополучно, хоч і дісталося мені усе ціною величезної фізичної і нервової напруги. Після цього у подібні екстрими я вже не потрапляв. Були інші, більш страшні ситуації, коли реально опинявся між буттям і небуттям. Про це — у написаній мною книзі «Спогади. Роздуми. Публіцистика», яка існує поки що в електронному варіанті і на видання якої я не маю коштів.
…У 1963 році мене несподівано викликав до себе начальник управління «Гідромеханізація» А. Шаргородський і запропонував посаду начальника земснаряда. Правда, земснаряда як такого ще не було, а були тільки вузли і деталі, з яких мені належало зробити повноцінний земснаряд, укомплектувати його екіпажем, здійснити вишкіл (навчання) екіпажу — і все це не де-небудь, а на сороковому кілометрі лівобережної земляної плотини Київського водосховища, неподалік від села Тарасовичі, яке згодом потрапило під затоплення.
Добре це чи погано, але я дав згоду і навесні 1964 року земснаряд зі стапелів уже було спущено на воду у «піонерний» котлован, виритий бульдозером під управлінням Володимира Кацури, якого я вище вже згадував. Після відповідної «доводки» і випробувальних запусків земснаряд уже був готовий рити дренажний канал, а вийнятим із каналу грунтом наливати плотину у бік Ошиток і Чернина, звідки назустріч нам ішли інші земснаряди…
Із пуском земснаряду клопотів у мене тільки збільшилося. Тут я зобов’язаний нагадати, що працювали ми на сороковому кілометрі лівобережної плотини і про щоденні поїздки додому наприкінці робочого дня не могло бути й мови. Це зараз можна автомобілем доїхати за 25-30 хвилин. А у ті часи доріг туди не було практично ніяких, тому ми всі приїжджали на роботу у понеділок, а додому поверталися в суботу.
Ночували там у вагончиках. І часто бувало так, що крізь сон я чув, що у землесоса зірвало вакуум і земснаряд жене у плотину не грунт, а чисту воду і дамбу не намиває, а навпаки розмиває. Доводилось серед ночі вставати і йти на земснаряд. У такому режимі навіть людина із залізним здоров’ям довго не витримала би. Я відчував, що сильно виснажився і фізично, і психологічно, тому мені був потрібен відпочинок. До того ж, у 1964 році Господь обдарував нас іще одною донечкою — і дружині було дуже важко самій з двома малими дітьми цілими тижнями.
Я з моменту переїзду на будівництво Київської ГЕС і по 1964 рік не мав жодної відпустки (чотири роки!) Тому написав заяву і пішов до начальника управління, упевнений, що мені дадуть відпочити. Але не так сталося, як гадалося. Начальник сказав, як відрізав, що усі відпустки будуть надані по завершенні будівництва.
А я вже на межі нервового зриву. Вийшов від начальника з почуттям образи і несправедливості, у приймальні сів і написав іншу заяву. На звільнення…
Цим і завершилася моя кар’єра у «Гідромеханізації». Хотілося хоч раз за три з гаком роки провідати маму, побути з дітьми, а потім підшукати собі іншу роботу. Але так вийшло, що нова робота сама мене знайшла. І то вже на третій день після звільнення із «Гідромеханізації».
Усю свою виробничу кар’єру я пропрацював у системі Міністерства енергетики і електрифікації. Декілька разів міняв місце роботи через якісь поважні обставини, але жодного разу у мене не виникало проблем з її пошуками. Як правило, робота сама мене знаходила — і дуже швидко.
Таким чином, мій виробничий послужний список виглядає так: електрик — начальник земснаряда (ця посада прирівнюється до посади бригадира) — бригадир монтажників — механік — майстер — виконроб — старший інженер виробничого відділу — заступник начальника виробничого відділу — керівник виробничого відділу — пенсіонер.
Об’єкти, у будівництві яких брав безпосередню або опосередковану участь, є такими: Київська ГЕС і ГАЕС, Трипільська ДРЕС, Чорнобильська АЕС, Рівненська АЕС, Курська АЕС, Боярська Газо-компресорна станція, Канівська ГАЕС, Кайшядорська ГАЕС (у Литві).
Принагідно хочеться сказати про те, що у 1960 році, коли я сюди приїхав, Вишгород був звичайним селом у якому деякі хати і хатою назвати язик не повертався. Зате корінні вишгородці навіть маслюки не вважали грибами. Для них грибами були: білий гриб, підберезовик, підосичник, грузді і ще, може, лисички.
А ще хочеться сказати, що отой невеличкий Вишгород, який залишився після завершення будівництва, маленький, затишний і майже патріархальний, де всі або майже всі одне одного знали, — для мене набагато рідніший за теперішній, уквітчаний хмарочосами. Утім, я не виключаю, що це, можливо, стареча ностальгія за тим, чого уже не повернеш.
Нещодавно десь прочитав, скільки горя було завдано тим людям, які споконвіку жили на обох берегах Дніпра і змушені були залишати рідні місця тільки тому, що хтось марив гігантоманією. І хоч у тій безжальній системі я був лише маленьким гвинтиком, свідомо виділяю і свою часточку провини перед колишніми мешканцями Старосілля, Сваром’я, Тарасовичів, Ошиток, Чернина. Називаю тільки ті села, які я сам знаю і до затоплення яких я мав неусвідомлений стосунок.
Від редакції. Агов, меценати! Хто готовий видати книгу Володимира Ляха «Спогади. Роздуми. Публіцистика» (270 сторінок А5)?