Із книги Миколи Сергійчука «Голодомор-33. Пам’яті знищених вишгородців»

37

Пам’ять — нескінченна книга, у якій записано все: життя людини і життя країни… Цими днями пом’янемо тих, хто у 1932-33 роках загинув страшною голодною смертю.

Коли у другій половині двадцятих років минулого століття більшовицька влада упритул зайнялася «індустріалізацією» країни, кремлівські вожді швидко зрозуміли, що без новітньої техніки й устаткування промисловість не поставити на належний рівень. Отже, потрібні були сучасні машини й механізми. А придбати їх у достатній кількості можна за кордоном. Одним із головних експортних продуктів Радянського Союзу на той час залишався український хліб. Тому й почала більшовицька влада нав’язувати українському селянинові непосильні хлібозаготівлі. Той почав протестувати. І тоді більшовики зрозуміли, що, лише обезвласнивши хлібороба, можна забрати у нього збіжжя, тобто треба його загнати в колгосп. Але український селянин не сприймав суцільну колективізацію, що означала погибель українського хліборобства, справедливо вважав себе справжнім господарем на рідній землі, захищав свої права і гідність.
Зрозуміло, це не влаштовувало носіїв більшовицької ідеології, що сповідувала, прикриваючись принципами соціальної справедливості, небачений досі тоталітаризм. А тому російські більшовики, аби зламати українського хлібороба, вдалися до брутальних репресій насамперед проти найкращих господарів, котрих віднесли до розряду так званих куркулів. Саме проти них і почалися головні переслідування.
«Цю страшну інквізицію, — пише у своїй книзі «Як нас морили голодом» відомий історик Володимир Сергійчук, — більшовики доручили найбільш бездарній і люмпенізованій частині села, котра завжди ласилася на чуже, не проливаючи власного поту. І таких ледацюг, п’яниць знайшлося, на жаль, у кожному селі, що записалися «червоними сватами» й почали під приводом «розкуркулення» найсумлінніших селян грабувати їхнє майно, створене багатолітньою важкою працею».
Не обминула ця гірка чаша і селян Вишгородського району. Скільки їх прийняла наша земля у 1932-1933? Точно вже, мабуть, ніхто і не скаже.
Наближеність до Києва давала змогу голодуючим людям знайти якийсь заробіток, обміняти на продукти цінності, одяг. А ліси, ріки і болота з їстівною рослинністю і грибами, звіриною, птахами, рибою і молюсками при певному умінні їх роздобути чи вполювати давали поживу.
Проте й тут голодомор справляв своє щедре жниво. Архіви про це мовчать: вся документація, що стосувалась голоду, ретельно знищувалася. Але про це свідчить людська Пам’ять устами нечисленних уцілілих очевидців однієї з найстрашніших трагедій людства під назвою «Голодомор 1932-1933 років на Україні».
Пам’ять невинно убієнних голодом жителів нинішнього Вишгородського району Київщини вшановано пам’ятними знаками і пам’ятниками у смт Димері (1992 рік), Нижчій Дубечні (2005), Нових Петрівцях та Вишгороді (2006), Лютежі (2007), Боденьках, Воропаєві, Демидові, Катюжанці, Козаровичах, Любимівці, Новосілках, Сувиді, Хотянівці (2008).
Уважно перечитайте, шановні читачі, спогади очевидців страшної трагедії, пройміться духом тієї жорстокої доби і усвідомте, що маємо пам’ятати про кожного, кого змусили загинути страшною смертю...
Село Богдани. Сільській раді підпорядковані населені пункти Пилява, Ритні.
У 1932 році почалася колективізація, була створена артіль «Червоне Полісся». Сюди входило три рільничі бригади. Крім того були молочнотоварна ферма, свиноферма, птахоферма. Трудівники господарства займалися також розвитком вівчарства, утримували волів. Мали селяни і колгоспну пасіку. Отож на вироблені трудодні одержували як натуроплату мед.
Офіційні дані, що збереглися, свідчать про 12 сімей розкуркулених селян. Ніяких архівних даних про роки голодомору 1932-33 не збереглось, але про його тяжкі наслідки є непрямі докази. За офіційними даними, кількість дворів у селі протягом 1932-1933 років скоротилася з 250 до 245-ти.
Про долю мешканців с. Богданів — жертв голодомору 1932-1933 років йдеться у спогадах очевидиці О. Савиченко.
(Записала Галина Дмитренко, заві-дуюча відділом обслуговування Вишгородської центральної районної бібліотеки для дорослих, 2008 рік).
Олександра Савиченко, 1919 р. н.:
«Голод 1932-1933 років пам’ятаю, мені тоді виповнилося 13 років. Причиною голоду вважаю великі податки і насильне залучення селян у колгоспи. Усіх, хто мав у господарстві худобу (воли, коні, корови) і не бажав вступати до колгоспу, занесли до списків на розкуркулення.
У батьків була пара волів, корови, коні. Вони не хотіли йти до колективного господарства. Голова сільради Ілько Мороз разом з комуністами-активістами прийшов до хати і описав усе: не тільки худобу, а й домашній скарб (рядна, полотно, зимовий теплий одяг). Ніхто ніяких документів не пред’являв.
Сім’ю родичів (брат батька), що не записувався до колгоспу, обкладали податком до тих пір, поки люди вже не мали можливості їх сплачувати, а тоді вигнали з хати. Дали 24 години на виселення. Люди повинні були виїхати за межі району.
...Зайшли до хати, голова сільради у вікно викинув фікуса, що стояв поруч, а слідом — малу дитину шести років. Чоловіка заарештували, забрали в Іванків, а його дружина з дітьми якийсь період жила в хліві. Забрали хліб, зерно, худобу, інвентар, одяг і т. д. Майже кожного дня приходив голова, погрожував, бив жінку, шукав, де що було приховано. Навідувались і вдень, і вночі.
Але і серед комуністів були порядні люди. Один з них написав листа в район, після чого голову і жінку викликали до Іванкова, розпитали про все й попередили голову. Після цього він припинив знущатися над сім’єю.
Батьки згодом змушені були вступити до колгоспу, але їхнього майна ніхто не повернув. Сім’я виживала тільки за рахунок того, що після сплати податку щось залишалося з вирощеного на городі. Ходили до лісу збирати ягоди, хто міг, ловив у річці рибу, їли траву татарку, молочай, сушили гнилу картоплю і з тих рештків крохмалу та гречаної полови пекли млинці, збирали груші-дички.
Збирати рештки урожаю на полі не дозволяли — судили. В людей від голоду опухали ноги…»
Село Боденьки. Офіційних даних про голодомор у селі не виявлено.
Про долю мешканців с. Боденьки — жертв голодомору 1932-1933 років йдеться у спогадах очевидця М. Ходарченка.
(Записав Петро Бабич, завідуючий Боденківською сільською бібліотекою- філіалом, 2005 рік).
Микола Ходарченко, 1913 р. н.:
«Наше село Боденьки було дуже бідне. Народ жив незаможно, одягалися майже, як жебраки. У людей не було що відбирати, тому й не відбирали. Тому й голоду як такого, щоб люди вимирали сім’ями, не було.
До колгоспу селяни йшли добровільно, бо обіцяли, що в майбутньому люди заживуть багато і щасливо. Однак цього не сталося. Праця селянина в колгоспах майже не оплачувалася».
Село Вахівка. Центр сільської ради. Сільській раді підпорядковане с. Рихта.
За свідченнями очевидців, до 1932 року тут налічувалося 175 дворів і проживало 644 особи. Після голодомору залишилося 174 двори та проживало 630 осіб.
За цей період було розкуркулено 3 сім’ї.
Про долю мешканців с. Вахівки — жертв голодомору 1932-1933 років йдеться у спогадах очевидців Г. Пальченко, П. Шелест і М. Шкаврон.
(Записали Марія Міляновська, директор Вишгородської централізованої бібліотечної системи, Лідія Сидоренко, провідний методист Вишгородської централізованої бібліотечної системи, 2008 рік).
Ганна Пальченко, 1920 р. н.:
«Голод 1932-1933 років пам’ятаю. Його причиною вважаю владу, яка забирала врожай. Продукти люди виносили в ліс і закопували.
Поля охороняли робітники, призначені правлінням колгоспу.
Добровільно в колгоспи йшли тільки бідняки, а змушували всіх.
У нас люди виживали за рахунок лісу, споживали листя кропиви, ягоди горника, груші-дички. Їли їжаків, ловили рибу, голубів, ворон. Міняли їжу за останні хустки, знімали золоті сережки».
Парасковія Шелест, 1919 р. н.:
«Голод 1932-33 років пам’ятаю. Його причиною вважаю те, що влада забирала врожай. Їздили кіньми так звані коменданти і забирали врожай, вівці, коней, волів. Люди, рятуючись, продукти закопували в землю так, щоб не було видно, де закопано. А призначені владою активісти шукали штирами.
До колгоспу йшли неохоче, примушували йти. Їли лободу, груші-дички, листя берези, липи, ловили голубів. Людоїдства в нашому селі не було. Померли два брати Косько (по-вуличному), прізвища не пам’ятаю».
Село Вища Дубечня. Центр сільської ради, розташоване на правому березі річки Десна, за 37 кілометрів від Києва. У роки голодомору 1932-1933 у селі уже був створений колгосп імені Шевченка, налічувалось близько 300 дворів, проживало в них більше 1000 осіб. Сім’ї були багатодітними. Розкуркулених сімей налічувалося близько десяти.
Про долю мешканців с. Вищої Дубечні — жертв голодомору 1932-1933 років йдеться у спогадах очевидців Т. Березинця і М. Думи.
(Записала Марія Зубак, завідуюча Вищедубечанською бібліотекою).
Трохим Березинець, 1920 р. н.:
«Що був голод, пам’ятаю добре. Були утворені червоні бригади із безбожників, які ходили по хатах і забирали зерно. Серед них — уповноважений із району з наганом. Приховати нічого не можна було. Активісти шукали у горшках, у печі. Приходило їх по 3-5 чоловіків, антихристів. «Червона мітла» все знаходила і вимітала.
Винним у загибелі багатьох людей вважаю сталінський режим, який знищив український народ».
Марфа Дума, 1912 р. н.:
«Голод пам’ятаю дуже добре. Був великий неврожай, влада забирала все підряд, навіть під стріхою знайшли насіння, яке заховала мама на весну, щоб посіяти. Голова посилав підручних, щоб все відбирали у людей, а сам він не ходив. У тих, хто мав, що приховати, то закопували якусь частину зерна і продукти в землю. До хати з обшуком приходило по 3-4 чоловіки.
Тим людям, які йшли працювати в колгосп, давали по 200 грамів хліба і якусь сироватку. Бідні йшли до колгоспу та несли, в кого що було, а багаті іти не хотіли. Збирати в полі колоски не дозволяли, хто охороняв поля — не пам’ятаю, а мій батько стеріг сінопучки біля Десни.
Виживали — хто як міг. Люди збирали жолуді, вимочували їх, варили і їли, варили висівки житні. У колгоспі з сироватки, що залишалася після переробки молока, варили з висівками кашу і годували жителів села. З початку голодовки видавали по шматочку хліба на дорослих працівників, а до кінця 1933 року не було і цього.
Продавали дрова, сіно — возили човнами у Київ, за виручені гроші купляли яку-небудь крупу чи борошно.
Винною у загибелі багатьох людей є держава, крім неї, ніхто не міг таке спланувати й зробити».
Село Володимирівка. Офіційних даних про голодомор у селі не виявлено.
Про долю мешканців с. Володимирівки — жертв голодомору 1932-1933 років йдеться у спогадах очевидиці Л. Кременок.
(Записала Світлана Гутніченко, бібліотекар Руднє-Димерської сільської бібліотеки, 2005 рік).
Любов Кременок, 1917 р. н.:
«Хто не пережив голоду, той не може повною мірою збагнути всю трагедію нашого покоління. У нас хоч і не дуже був великий голод, але безчинство не мало меж, у людей забирали все під мітлу, навіть посівне зерно.
Недоїдання почалося вже з осені 1932 року, а голодувати стали з середини зими. Вже навесні почали варити різні варива з товчених трав, сіна, кукурудзяного стебла та пустих качанів. Так і виживали якось люди. Але було, що й умирали, в нас навіть вся сім’я була така, що вимерла.
Ховали людей на цвинтарі, зараз їх поминають у церкві, а раніше церкви не було».