Як можна співчувати країні, яка співає на Євробаченні похабну пісеньку в той час, коли гинуть її люди? Коли країну вже перекроїли, а її громадян продовжують викрадати й катувати?

А країна, наче дурепа з борделю, співає й танцює на весь світ. Можна лише знизити плечима і оминути таку країну увагою, ніяковіючи за неї.

Горе, що спіткало Майдан, залишилося горем частини людей, а не країни. Але вони теж рахували бали на Євробаченні.

Так, втома, так, психічне виснаження, так, бажання втекти від жаху. Але виклики, які зараз перед нами стоять, вимагають дорослішання.

Для нас надто важливі ці люди, які гинуть за єдність України просто зараз!? Ми готові за них заступитися? Що з тією дитиною, на очах якої вбили батьків, а її саму підстрелили? Вона теж дивилася Євробачення і вболівала за "Tick-Tock"?

Поки ми в екстазі від побаченого і почутого на пісенному конкурсі, Донецька й Луганська області – з людьми – притомними, роботящими – дружно "голосують". Бо так захотів Путін.

Той самий, який нам диктує коли проводити референдуми, коли вибори… І результати будуть такими, як він скаже. Чи ви думали, що це волевиявлення влаштовують не за його вказівкою?

Київ залишив напризволяще Схід країни. Але всі хочуть свята.

Жінка з бородою набагато цікавіше за війну. Ви бийтеся там самі. Ви ж самі винні, що такі недолугі. Винні у тому, що не вірили у святість нашого Майдану. Нехай кожне ваше криве слово тепер вам поперек горла стане.

Вам страшно? Вас грабують? Викрадають? А ви думали, то як буде? Ми ж терпіли. І ви терпіть. А ми поки зганьбимо Грузію, яка мало балів дала нашій кралі.

Якби Марія Яремчук знала, що відбувається в країні, якби воно їй боліло, вона б або відмовилася від участі, або переконала б організаторів, що має виконати іншу пісню. Бо в нас неоголошена війна, гинуть люди. Вони наші, ці смерті. Бо ми одне ціле, єдина країна.

Навіщо було чіпляти ті прапорці і казати про єдність, якщо нам байдуже, що з тими, кого викрали й катують? Якщо нас не зачіпають сльози родин, які втратили близьких та коханих? Якщо ми досі не можемо оговтатися від страшних розстрілів, але вже не відчуваємо болю, який поруч.

Про це хіба не варто говорити? Хіба ми не маємо використовувати таку нагоду, аби бути гідними й послідовними на очах у всього світу?

Росія – стільки-то балів, Україна – стільки-то. І ніби нічого й не відбувається. Ніби й немає на Сході каральних загонів садистів. Ніби не закатували в Криму за самотній пікет проти окупації  Решата Аметова – батька трьох малолітніх дітей.

Ніби не втопили живцем Володимира Рибака. Ніби не вбили Станіслава Карачевського, Вадима Голуба і ще з десяток справжніх чоловіків. Синів України.

Їх вбили в мирний час? За що? Вони боронили державу? Так і мало бути? То може вони варті вшанування? Хоча б словом публічним, аби дійшло до кожного.

А якщо є майданчик на міжнародній арені, може варто там про них згадати? Якщо не поіменно, то присвятити їм пісню?

І тим, хто загинув за Януковича й Путіна, хіба не варто висловити співчуття?

Або промовчати, не співати взагалі. Невже це конкурс аж такого престижу, що ми не відчуваємо, що робимо?

Люди, ви кажете про державу? Мені смішно…