20.10.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Лікар. Мер. Особистість.

Тільки його величність Час здатен перетворити пекучий біль втрати на світлий і добрий спомин…
14 червня минає п’ять років, як відійшов у вічність міський голова Віктор Олександрович Решетняк. Це була велика втрата не тільки для рідних, близьких, друзів, але й для всього міста та й місцевого самоврядування в цілому. Здавалося, що провести його в останню путь прийшла чи не вся громада. Місто прощалося з Лікарем, Міським головою, харизматичною і масштабною Особистістю. Його життєвий шлях не був легким і безтурботним, але пройшов він його з гідністю, залишивши по собі багато добрих справ.
Справжній Лікар.

Вибір професії — це також характеристика людини. Віктор Олександрович обрав дуже гуманну і відповідальну професію лікаря. І зумів відбутися як Справжній Лікар. Сотні щасливих матусь і родин завдячують сьогодні Віктору Олександровичу народженням своїх дітей, збереженням здоров’я, десяткам він врятував життя. А ще був великий досвід польової хірургії в умовах війни на території Ефіопії. І протягом всієї медичної практики — прогресивний, новаторський підхід як у лікуванні пацієнтів, так і в організації роботи медичної галузі. Справжній професіонал своєї справи, він користувався великим авторитетом серед колег, а вдячність його пацієнтів інколи вражала. Я сама була свідком такої трепетної вдячності пацієнтки, що цілувала руки своєму Лікарю, вже у той час, коли він був міським головою. Запам’яталась фраза, яку вона сказала тоді: є лікарі гарні, є не дуже, а є такі, руками яких веде Бог… Не дивно, що, довіряючи Віктору Олександровичу своє здоров’я, а інколи і життя, — люди довірили йому і своє місто, коли він у 2006 році вперше балотувався на посаду міського голови.
10 років, які змінили наше місто.
Велике щастя для людини відбутися у професії. І тільки поодиноким таланить на ще одну успішну кар’єру. Хоч сам Віктор Олександрович завжди вважав себе в першу чергу лікарем, на посаді міського голови, на якій він перебував майже дві каденції, йому вдалося, здавалося б, неможливе. Це й справді були 10 років, які змінили наше місто.
Для того, щоб оцінити масштаб роботи його команди, варто лише пригадати, яким наше місто було на початку 2006-го. Неосвітлені вулиці, понівечені тротуари, поодинокі урни для сміття на території всього міста, розбиті дороги, перебої з вивезенням сміття. Перспективи розвитку — примарні, оскільки внаслідок недалекоглядної місцевої авантюри, як зі сторони міської влади так і зі сторони району, місто втратило 9/10 своєї загальної площі (вона складала тоді лише трохи більше 500 км. кв.). Це викликало таке ж суттєве урізання міського бюджету, адже основні платники податків знаходились поза межами міста. У нас не було ані свого Генерального плану, ані будь-якої містобудівної документації. Бюджет ледве витягував утримання апарату, скромної комунальної сфери міста та плату за енергоносії. Одне із ключових комунальних підприємств міста «Водоканал» мало величезну заборгованість. Тодішній ЖЕК міг собі дозволити лише придбання незначної кількості мітл, лопат, найнеобхідніших видаткових матеріалів для аварійної служби. Закупка декількох сміттєвих контейнерів прирівнювалася до подвигу. Це була своєрідна «Вишгородська руїна» в сучасній історії міста. Фоном для цієї картини слугувала постійна ворожнеча міста і району.
Пам’ятаю, я тоді поцікавилася у успішного головного лікаря районної лікарні, що спонукає його балотуватись на посаду міського голови. Віктор Олександрович відповів, що місто в такому стані ображає гідність людей, що в ньому живуть, а його мета, щоб його мешканці пишалися Вишгородом. На той час Віктор Олександрович уже побував у Європі і не розумів, чому ми не можемо бути господарями у своїх містах і селах. Він тоді не придумував громіздких Програм, не давав метафоричних обіцянок, а просто слухав людей і втілював у життя їхні мрії.
Спочатку ці мрії були дуже несміливими: полатати дахи, дороги, налагодити безперебійне вивезення сміття і хоч трохи освітити вулиці. Вже згодом, коли вдалося повернути межі місту і з’явились кошти для розвитку, — був замовлений Генеральний план, почали з’являтися сучасні сквери, дитячі та спортивні майданчики, відновлювалися тротуари, дороги. Завдяки партнерським відносинам з підприємствами вдалося придбати нову сміттєзбиральну машину. З кожним роком зростав бюджет міста і воно розквітало, ставало ошатнішим. З’являлися нові пам’ятники, втілювалося багато нових ідей у благоустрої, було започатковано цілий комплекс міських заходів, які вже зараз ми вважаємо традиційними. Це справді гуртувало громаду і давало привід пишатися своїм містом. Віктор Олександрович не зупинявся на досягнутому. Здавалось, у нього нескінченна кількість ідей, планів.
Масштаб особистості.
Вже перед початком другої каденції Віктор Олександрович мав одну з найбільших на Київщині підтримок мешканців свого міста. Проте, далеко не всім подобався його незалежний характер, що нереально було вписати в будь-які протоколи, несприйняття ним неписаних правил чиновництва. Всьому цьому Віктор Олександрович протиставляв свою живу енергію, харизматичну вдачу, любов до життя. Умів слухати тих, кого поважав і абсолютно не сприймав критики людей, життєві успіхи яких були сумнівними. Саме такі згодом лили на нього потоки бруду і відвертої брехні…
Завжди було цікаво спостерігати, як навіть свої певні недоліки Віктор Олександрович вміло перетворював у чесноти, які допомагали у багатьох справах. Дещо авторитарний стиль керівництва завжди ставав у нагоді, якщо потрібно було припинити дебати щодо неможливості вирішення важливого питання: ти будь-що мав знайти рішення. Так долались «важкі бюрократичні процедури». Віктор Олександрович сміливо входив у різні високі кабінети, якщо цього вимагали справи міста. Для багатьох із тих кабінетів він був «великим оригіналом», і це було дієвим щепленням, щоб ніколи не стати маріонеткою у будь-яких руках. Ціна за це була високою…
Розвиток міста — понад усе.
Здобутий досвід і знання на ниві місцевого самоврядування допомогли Віктору Олександровичу й дуже чітко усвідомити проблеми управління цією сферою. І як раніше в медицині, в останні роки на посаді міського голови він шукав можливу модель повноцінного місцевого самоврядування на рівні міста районного значення, до яких належить Вишгород. Вирішення проблеми бачив у зміні статусу міста. Проте, шлях до присвоєння Вишгороду статусу міста обласного значення так і не був подоланий, натомість, як тільки країна прийняла «децентралізаційне» законодавство, В. Решетняк відчув, що це може дати місту якісно новий поштовх для розвитку. З притаманною йому енергією він взявся за досягнення цієї мети.
Остання нарада в області у його житті була присвячена саме цим питанням…
Доземний уклін і світла пам’ять Вам, дорогий Вікторе Олександровичу. Пишаємось, що мали за честь працювати з Вами пліч-о-пліч…
Марія РЕШЕТНІКОВА,
Олексій ДАНЧИН