28.03.2024

Вишгород Газета ONLINE

Вишгород – офіційний сайт газети, новини сьогодні, архів. ONLINE

Антоніна Таганцева: «Свою роботу люблю і намагаюся виконувати її добросовісно»

Антоніна Таганцева: «Свою роботу люблю  і намагаюся виконувати її добросовісно»

Якби я не знав, то ніколи б не повірив, що цій енергійній жіночці — 79 років. Тим більше, що її я бачу не на лавочці біля під’їзду, не з ціпочком, а на вулиці з мітлою або граблями. Такою знають її всі — Антоніну Юхимівну Таганцеву, двірника комунального підприємства «Вишгород-Благоустрій». У переддень професійного свята — Дня працівників житлово-комунального господарства — кому в першу чергу дякувати за працю, як не цій трудязі?
Деякі «дотепники» іноді жартують: «Ви, Антоніно Юхимівно, цілий день на свіжому повітрі, як на курорті. Не те, що ми в конторі». Воно то так, дійсно, день на вулиці, але добре, якщо це благословенний травень чи неповторний липень. А якщо це грудень — дубарь з колючим вітром або сердитий лютий? Далеко не курорт. Антоніна Юхимівна з притаманною їй відвертістю пояснила це бачення:
— Мені подобається працювати на вулицях міста. Свою роботу люблю і намагаюся виконувати її добросовісно. Бувають дні, коли справді тяжко, скажімо, прибирання піску після зими. Але в основному робота не є тягарем.
Як кажуть, у виробничій упряжі Таганцева вже… 57 років! Неймовірний на наш час робочий стаж. А людина ще охоче працює і «сидіти на печі» баба Тоня, як люб’язно її називають знайомі, не збирається. Можна навести безліч прикладів: людина вийшла на заслужений відпочинок, різко збавила життєві оберти і все полетіло шкереберть. Цього Антоніна Юхимівна не допустить ніколи.
До 1994 року Таганцева проживала у Луганську. Після смерті чоловіка переїхала до Вишгорода. У свій час на Донбасі розпочала трудову діяльність технічним працівником — прибирала заводські приміщення. Жінка згадує:
— Я влаштувалася на Луганський автоскладальний завод, який виготовляв автопричепи. Якось майстер поцікавилася, чи не хочу змінити роботу прибиральниці на іншу? Яку саме? Піти навчатися на зварника — заводу їх не вистачало. А чому б і ні? Тим більше, що у зварника і зарплата вища, по пільговому списку вихід на пенсію та і взагалі веселіше працювати у цеху.
Ось так на два роки основним робочим інструментом Антоніни Юхимівни став затискач з електродом і захисна маска. Скільки кілометрів зварних швів виконала зварниця Антоніна за цей час — статистика не підраховувала, але однозначно багато. У цьому можна не сумніватися — у Тоні, як тоді, так і зараз — все горіло у руках. І за логікою цей передовик виробництва мала дійсно завершити трудову кар’єру з портретом на Дошці пошани, з низкою грамот, подяками у трудовій книжці за успіхи у соціалістичному змаганні, медаллю «Ветеран праці», якби не важка травма. Але у цій маленькій худенькій молодій жінці було стільки життєвої енергії, жаги повноцінно жити далі, що буквально через рік після трагедії вона вже оговталася. Щоправда, з професією зварниці довелось розпрощатися. Зате Тоня освоїла фах бухгалтера і наступні 26 років віддала справі дебітів з кредитами. У неї ладналося і з цифрами, бо за звичкою до роботи ставилася дуже відповідально.
Ми гомоніли про Луганщину, війну і мир. Рідні місця Антоніна Юхимівна вже давно не відвідувала: вік, робота. Була молодшою — їздила на могилу чоловіка, провідувала знайомих. Війна перекреслила все.
— Колишній красень — Луганськ — не впізнати, — з болем говорить моя співбесідниця. — Мені надіслали фото і відео району і будинку, у якому ми проживали, — все занедбано, брудно, якась руїна. Таке натворили…
У Вишгороді вона теж розпочала працювати бухгалтером у магазині, але, як трапляється, згодом скоротили посаду.
— Я була у шоці від почуття того, що не працюю, — згадує Антоніна Юхимівна. — Я не звикла так жити. Як можна тинятися без діла? І ось знайома якось запитала, чи не погоджуся працювати двірником і мести вулиці? А чому б і ні? Я ж розпочинала з прибиральниці, навіть вантажником довелося побути. Двірник — це теж відповідальна робота. З тих пір минуло вже 22 роки — як один день.
Ми бесідували на всілякі житейські теми, а я намагався розгадати секрети трудового довголіття цієї непересічної жінки. Чим це зумовлено, де приховано ключик, у чому загадка? І врешті-решт зрозумів, що Антоніна Юхимівна керується у житті простими істинами: любить свою роботу, намагається не думати про щось погане, знайомим людям, а їх за ранок проходить повз неї десятки, дарувати лише позитивні емоції. Вона переконана, якщо будеш бурчати: «Ходять тут і ходять…», то добра не чекай. Ось така проста її філософія.
Було б взагалі ідеально, якби мешканці багатоповерхівок сповна шанували її працю. Але, як не прикро, але свинство у нас процвітає. Не встигла двірничка очистити сміттєві урни у районі відділу поліції, як окремі поросята з «Ярославичів» по дорозі на роботу вже забили їх пакетами з домашнім сміттям. І хоча до сміттєвих контейнерів рукою подати, ні, треба нагадити. Так і спадають на думку уроки щодо шкодливих котів. А ще згадується приклад Сінгапура. Там із тротуарів хоч кашу їж. За кинутий мимо урни недопалок — штраф 500 доларів. Знайомий мексіканець, однокурсник доньки в Китаї, демонстрував мені квитанцію зі штрафом. Думав, недопалка ніхто не побачив, але камера відеоспостереження чітко зафіксувала правопорушення. І в Німеччині теж все вилизано до блиску, але там діють більше не репресивні міри, а свідомість, прищеплене з дитинства почуття порядку і громадської дисципліни. І якщо побачиш десь випадково недопалка — знай, що його кинув емігрант або біженець. Так, може, і нам пора впроваджувати масово відеоспостереження, щоб люди бачили і знали, хто є двоногими свиньми, хто зводить нанівець працю Антоніни Юхимівни і таких трудяг як вона.
За звичкою Таганцева підіймається о четвертій ранку. У деяких квартирах ще «сови» лаштуються спати, а вона вже на ногах. О п’ятій ранку жінка на вулиці вже з мітлою. Регулярне і якісне прибирання її дільниці по вул. Кургузова дає свої результати на подальші дні. Набагато більше роботи припадає на осінь, коли з дерев починається листопад. Та і взимку не позаздриш двірникові: відкидати сніг, посипати доріжки, збивати льодові нарости. Романтики на морозі мало, як не крути.
До Антоніни Юхимівни люди ставляться винятково люб’язно. Хтось шанує, хтось любить. Це і не дивно, бо добру людину видно здалеку, а ще краще видно за її конкретними справами. Скажімо, проїздить мимо колишній працівник ЖКГ, а нині заступник міського голови Ігор Свистун, неодмінно зупиниться, вийде, обійме, поцікавиться, як справи.
Цінує Таганцеву і нинішній директор КП «Вишгород-Благоустрій» Валентин Пільгун. Про нього Антоніна Юхимівна говорить просто, без пафосу і закидання «лящів»: «Людяний і тямущий керівник».
За сімейними традиціями Антоніна Юхимівна має звання турботливої матері, яку так шанує донька, вона — добра бабуся і дбайлива прабабуся, правнукам якої виповнилося вже 12 років і 5. Погодьтеся, не кожному вдається прожити таке насичене багатьма подіями життя.
Сімейні цінності у неї — понад усе. Якби була машина часу, у який вік їй би хотілося повернутися? — запитав я за нагоди. І почув не про 17 років, а про роки подружнього життя, про міцне чоловіче плече, на яке в радості і в смутку можна було опертися. Виявляється, щастя зовсім не в грошах, а стопудово у гармонійному сімейному союзі з дітьми, онуками і правнуками.
Хочеться наостанок від душі побажати Антоніні Юхимівні ще довгих-довгих років життя — активного, трудового, так звичного для неї.
Володимир ТКАЧ