У минулих номерах газети ми обіцяли розповісти про екологічне лихо, яке спіткало верхів’я Нишкового яру, точніше — у районі ЖК «4 Карати». Про це — наша наступна публікація.
Сумна картина відкривається з так званого оглядового майданчика ЖК «4 Карати»: бетонні плити разом із насипним грунтом поїхали донизу в яр. Окрім плит — ще й накопичення всілякого будівельного сміття. Вишенькою на цьому «тортику» стали купки вже побутового хламу. Верхів’я яру гине на очах.
Ми довго шукали серед цього сміття дренажну трубу, через яку грунтові води відводяться у яр від ГАЕС. Ще трохи — і ця стратегічна труба зникне під завалами. Що це означає? Те, що підземні води будуть накопичуватися у найнесподіваніших місцях, утворюючи заболочені ділянки із сюпризами.

Хто ж винуватець скоєного, хто саме утворив сміттєві американські гірки? Судячи по матеріалах — будівельники, але які? Крупні забудовники чи дрібні майстри? За руку поки що не вдалося нікого вхопити, бо діють вночі і похапцем. Можна здогадуватися, але не пійманий — не злодій?
— Проблема справді існує, — поділився враженнями заступник міського голови Ігор Свистун. — Як витягнути з яру бетонні плити, сказати важко, бо у міській раді немає таких фахівців-експертів, які б могли дати заключення. Можливо, найкращий вихід з цієї ситуації — це залишити все на місці, плити поступово засипати листям, щоб утворювався гумус, який з часом все приховає. Головне — не допускати нових сміттєутворень. Ще одне проблемне місце — схили за гаражами кооперативу «Екран» по вул. Межигірського Спаса. Люди розповідають, що до схилів уночі під’їздять вантажні «Газелі» і таємно висипають сміття. Ні сорому, ні совісті.
На відміну від дипломатичного заступника, я міг би запропонувати радикальні заходи проти тих, у кого екологічний розсинхрон. По-перше, встановити бетонні протитанкові надовбні, таблички з написом «Ахтунг! Мінен!», розтяжки. Але ж це не наш метод.
Пам’ятаю, в армії наш батальйон провчили лісники. Нахабний комбат відряджав бійців різати дерева у гущі лісу — красиві корабельні сосни. Лісники неодноразово попереджали його — реакції — нуль. Тоді вони розкидали по лісних дорогах покручені скоби. Одного дня на них нарвалося три «Урали» — і все стало на свої місця.
Нещодавно мені пощастило поблукати по німецьких лісах, полях, виноградниках у федеральних землях Саар і Пфальц-Рейнланд. Грибів — неміряно, німці їх не збирають, хіба що наші емігранти. Сухостоїв — розплідників короїдів — немає. А головне — жодних ознак кострищ, жодної консервної банки, пластикової пляшки чи іншого побутового лайна, а тим більше будівельного сміття. Там люди в адекваті. Це ми живемо по принципу: гуляти по буфету з відтягою. Все наше життя — це треш-шапіто. Знайомий ублюдок висипає сміття до яру — мені по барабану. Мені можуть заперечити, он в Індії взагалі колапс із сміттям, не те, що в нас. Дійсно, так, там навіть жмурики пливуть по Гангу зі священного міста Варанасі. Але це проблеми індусів. А я хочу, щоб у нас якнайшвидше відбулося у мізках перезавантаження, минув пострадянський синдром і ми почали цінувати одне одного і довколишнє середовище. Сьогодні у нашого українського екологічного потягу зламаний перемикач, тумблер, і його несе до упору. Скільки років ми ще зможемо витанцьовувати канкан на сміттєзвалищах? Десять, п’ятдесят? А що далі — Апокаліпсис?
Володимир ТКАЧ