Image00008

Музику, спів пташок, муркотіння кота, звук машини, стукіт у двері, мамин голос – ці звичні для нас звуки Маринці були невідомі з раннього дитинства. Коли батьки це зрозуміли – забили на сполох. Адже дитина (третя, найменша у родині Цушко) не чує світу, не може розмовляти! Як достукатись до неї?..
Сьогодні Маринка навчається у восьмому класі київської загальноосвітньої школи, вона добре вихована, майстровита, творча, має чимало захоплень. З нею цікаво, з нею є про що поговорити і чому в неї повчитися. І це — мамин труд, її недоспані ночі, напружені дні, стукіт у незнайомі двері до тих пір, поки їх не відчинять.
Великими зусиллями мама навчала запам’ятовувати і вимовляти кожну літеру алфавіту, кожне слово, складати слова у словосполучення, а їх – у речення. А як дитині без слуху зрозуміти шиплячий «с»? Брали кульку пінопласту, катали по долоні, видобуваючи звук, і одночасно вимовляли, як кажуть, заглядаючи одне одному в рота. Аж до результату.
Мама проявляла неабияке терпіння, адже дитина не могла зрозуміти, що відбувається, навіщо це потрібно. Доводилось навчати через дитячі потреби: на банці з водою писала «вода», і коли Маринка хотіла пити — мала вимовити це слово, як би важко не було. Лише так отримувала воду. Жорстоко? Можливо. Але якби тоді не робила так — сьогодні життя дівчинки було б зовсім іншим. Адже серед усіх учнів (їх шестеро в інклюзивному класі) лише Маринка має такий високий рівень мовлення, світосприйняття і реагування на навколишній світ. Та й не лише серед однокласників. При її п’ятому ступені глухоти лікарі констатують, що не зустрічали такого рівня розвитку особистості.
— Завдячую Вищим Силам за людей, яких вони дарували мені у важкі хвилини, — каже Світлана. — На початковому етапі встановили ступінь глухоти, підібрали слухові апарати, дали поради, супроводжували протягом тривалого часу у Медичному центрі слухової реабілітації «Аврора» м. Києва. А потім скільки наших небайдужих, чуйних до біди ближнього вишгородців подавали руку допомоги! Привела мене до тями, примусила оформити пенсію по інвалідності, яка нам, ой, як у нагоді, педіатр нашої лікарні, надзвичайно добра жінка Тамара Макаренко. У той час, як інші дошкільні заклади навідріз відмовляли, завідуюча дитсадочка «Ластівка» Галина Петрівна Литвиненко, а за нею і вихователь Лариса Миколаївна Шевіч погодились взяти доньку, аби вона була поруч з іншими дітками. Вже згодом, коли Маринка навчилась говорити реченнями, а дихання для цього не вистачало, викладач Вишгородської музичної школи Ірина Беза вчила проспівувати ноти і грати на фортепіано. Депутат Олександр Баланюк допоміг купити слухові апарати і потім ще сім років приходив Дідом Морозом із подарунками… Усіх цих людей я пам’ятаю, і кожному безмежно вдячна.
Маринка визнає, що вона наполеглива. І це, мабуть, не лише особливість її характеру, а й лінія поведінки, прищеплена мамою: результат досягається певними зусиллями, а не падає згори, як манна небесна. Тож, повернувшись додому після семи уроків у столичній школі, вона ще додатково займається англійською, живописом, ходить на плавання. Декілька років відвідувала студію «Золоті ручки», що в міському Центрі творчості «Джерело». Тут неперевершена майстриня Олена Кольвах не лише вчила Маринку рукоділлю, а й своїм безмежним теплом гріла маленьке сердечко. Відігрівала й маму, яка також приходила сюди, щоб полікуватися душею після втрати чоловіка.
— Коли Сергія не стало, ми всі якийсь час були як закам’янілі, особливо Маринка. Навіть не розмовляли, — з болем розповідає Світлана. — То було нестерпно. Вчилися заново жити без нього. І Олена Ростиславівна тоді стала добрим ангелом для нас…
А Маринка після занять у «Золотих ручках» тепер багато що вміє. Так, її захоплення кіньми – від спілкування й догляду за ними — переросло в інше хобі.
Вона взагалі любить тварин. Її домашні улюбленці — красень-кіт Афоня, пацюк Мартин, кенар Семен Петрович. Та коні — то окрема тема. Ще маленькою познайомилася з ними, коли верхи на поні пройшлася кілька разів по колу у супроводі конюха. Потім якийсь час у двір їхнього будинку з конем приходив місцевий дядечко з приватного сектора. А тут раптом їй так захотілося відчути поруч силу цієї тварини, зазирнути в її розумні очі, погладити по гриві.
Знайшли таку можливість. І до холодів, поки ще дозволяв світловий день, після школи ходили на конюшню до заміського клубу. Керівництво дозволило. І Маринка вивчила повадки й характер кожної тварини: Мультик — емоційний, любить гратись, Марго — спокійна, її завжди можна погладити, Тіля — норовлива, до неї підійти непросто…
І хоч тепер у дівчинки немає змоги контактувати з цими величними красенями, вона не розлучається з ними: завдяки рукоділлю й за допомогою інтернету власноруч шиє іграшкових коней на палиці, різних порід і мастей. Це після того, як дізналась про новий спорт хобі-хорс, популярний у Фінляндії: на таких конях виконують вправи, що й вершники на звичайних змаганнях. Вона також колекціонує фірмові фігурки коней і шиє для них амуніцію з натуральної шкіри (дуже витончена робота). Все це фіксує на оригінальних фото, «вигулюючи» своїх улюбленців то на галявині в лісі, то в парку.
А мама на її знімках – взагалі кінозірка!
Маринка мріє навчитись кататися верхи. Мріє стати графічним дизайнером і, до речі, робить для цього конкретні кроки. А ще прагне знайти хороших друзів — їх так не вистачає для спілкування! Вона хоче чути світ навколо себе! Тим часом, її слухові апарати вже вичерпали термін придатності, а нові коштують 130 тисяч гривень (чим гірший слух, тим якіснішим має бути апарат). Така сума непідйомна для родини…
— Прийняття і вдячність — ось моя молитва, — каже Світлана, яка геть не нарікає на своє життя, а намагається допомогти і підтримати тих, кому важче. І вселити оптимізм у батьків, котрі мають подібні ситуації. Її старші діти — син Артем і донька Інна — закінчили вузи і вже працюють. А все, що відбувається у них з Маринкою, вона приймає як відкриття для себе чогось нового, необхідного і їй самій, що вчить терпінню, тонкому розумінню світу, прийняттю рішень, корисних кожному члену сім’ї.
Світлана (її контактний тел: 095 525 01 98) готова поділитися досвідом виховання особливих дітей, підтримати родини, яким це потрібно, і сама вдячно прийме допомогу з надією на те, що Всесвіт і надалі відкриватиме Маринці свої дивовижні звуки — мелодійний пташиний спів, задоволене пирхання коня, прекрасну музику і рідний мамин голос.
Валентина ЯКОВЕНКО

Image00001

Image00002

Image00003

Image00004

Image00005

Image00006

Image00007