Часом життя нагадує морську безодню, страшний вир, що затягує все глибше і глибше, перекриває кисень. У такі хвилини здається, що прийшов кінець… Хтось називає цей період «ще однією сторінкою життя», котру треба просто перегорнути, інші — випробуванням, яке треба просто пережити… Просто… Якби ж усе було так просто…
Всі кудись поспішали... чогось хотіли, стривожено метушилися.. Явно щось трапилося, і це «щось» нічого хорошого не віщувало. На ґанку під’їзду стояла дівчина. Її очі зволожені, ще трохи – і вони вже не стримуватимуть гіркого потоку сліз. Вона похилила голову донизу і боялася зустріти чийсь погляд, аби не заплакати. Бо заплаче і не зможе зупинитися. В її голові – різні думки: «Як? Як це може бути?.. Ні! Це – неправда. Я не вірю!..».
Квартира переповнена людьми. Але потроху всі виходять, і ось залишається всього кілька осіб. На ліжку в кімнаті – чоловік, на вигляд йому років сорок. З рота тече кров... Поруч сидить його дружина. Вона тримає його за руку і плаче без упину.
У погляді стільки страху, болі та безвиході! Вона НЕ хоче ЙОГО втрачати! На килимі посеред кімнати теж кров... Але чоловік живий. На його оповитих туманом очах теж сльози, хоч він і мало що розуміє.
У кімнату зайшла дівчина, яка стояла біля входу в під’їзді, підійшла до мами і шепнула їй щось на вухо. Жінка схопилася і вийшла… Атмосфера у кімнаті стала нестерпною. Батько важко дихав... Здавалося, на нього уже опускалась тінь смерті. Серце у грудях дівчини шалено билось, ніби хотіло вистрибнути і побігти якнайдалі із цього страшного сну.
Вона боялась... Тепер уже всього.
Навіть дихати. Їй хотілося, щоб час зупинився, а ще краще, щоб він повернувся назад і нічого цього не було, щоб усі були здорові і щасливі... Але цього не станеться. «І чого ж лікарі так довго їдуть? Їх викликали ще 15 хвилин тому... Чи то час так повільно тече?! Що ж робити?..» – роїлись думки в голові. Дівчина підійшла до батька, подивилась на нього і раптом подумала, що це останній день, коли вона може бути з ним поряд... з ним – живим. Захотіла сказати, як його любить, як він їй потрібен, але не змогла вимовити ні слова. Тільки плакала...
Нарешті приїхала «швидка». Лікарі оглянули чоловіка, зробили йому якийсь укол, посадили в машину і поїхали... Ніхто нічого не розумів. Дівчина залишилась вдома з молодшим братиком, а мама поїхала.
Була вже глибока ніч, на небі світив місяць. Люди почали розходитись – не було вже нічого цікавого. А дівчина так і стояла, тримаючи братика за руку.
До ранку мама не повернулася. Був понеділок – і треба було йти до школи. Дівчина пішла. Вона мало що розуміла, все було, як у тумані... Вона нікого не впізнавала, просто нечітко бачила людські постаті. Зайшла у свій клас, ні з ким не привіталась. Всі уроки просиділа, дивлячись у вікно. Здавалося, всі від неї чогось хочуть. І чому саме зараз? Чому саме в цей день? Навіть вчителі ніби змовились: весь день викликають. А вона не знає, вона не готова до уроку...
Їй погано, вона зараз розплачеться. Хочеться закричати всім, щоб відчепилися. Хочеться розповісти, що сталося. «Але ні, не можна, не буду! Колись цей день скінчиться...», – зі сльозами на очах заспокоювала себе. А час ніби навмисно тягнеться так повільно… Знущається, мабуть…
Приходить додому, дзвонить мамі... Питає, що там, чи відомо вже щось?.. Мама лиш каже, щоби вона брала брата і їхала в місто, у лікарню.
І знов серце шалено стрибає в грудях...
«Невже це все? Він помирає? Не побачу більше мого тата?.. Мого милого, любого тата.... Єдиного і найкращого...» – знову найгірші думки нависли, немов надокучливі мухи. І дівчина похапцем почала збиратися.
Ось вони з братом вже сидять в автобусі. Він переповнений, душно. Ще трохи – і не буде чим дихати. Сльози вкотре застилають очі...
І знову погляд втуплюється у вікно. Там, на вулиці, все так швидко змінюється, будинки і дерева біжать кудись... тікають від автобуса... біжать туди, куди вчора бігли ті люди?
Автобус все їде. Він зупиняється, стоїть і знову їде. І так завжди. На узбіччі стоїть розбитий автомобіль – аварія. Можливо, хтось загинув. Чому всі помирають? Навіщо? Ми ж так мало встигаємо зробити за життя...
Нарешті автобус зупинився на потрібній зупинці. Дівчина несміливо вийшла. Маленький братик вчепився своїми пухкими пальчиками у її спітнілу від хвилювання долоню. Як йому добре, що він ще так мало розуміє! А у неї підкошуються ноги, тремтять руки...
Згадувались усі слова, які говорила батькові зопалу, коли той відмовляв у покупці якоїсь дрібниці чи сварив за те, що затрималась у подруги…
Біля лікарні їх чекає медсестра у білому халаті. Чомусь вона нагадала їй ангела. Зустрічає дітей із посмішкою і заводить у батькову палату. Дівчина боїться. Вона думає, що батько вже помирає і це – прощання. Але, зайшовши в палату, бачить, що батько живий. Ще й який живий! Він посміхається, обіймає дітей... Радіє.
А вона – плаче, так щиро можуть плакати тільки діти. Обіймає батькову шию руками, пригортається до грудей. Шепоче: «Люблю…, пробач…».
У такі хвилини розумієш, що таке справжнє щастя. Адже воно не у статках чи славі, а у найрідніших людях – батьках, які завжди з вами поруч і не потребують ніяких доказів любові. Вони віддають свою ніжність та доброту, пробачають усе, завжди підставлять надійне батьківське плече, пригорнуть, сховають від незгоди під свої крила.
Вікторія ШМИГОРА