02.08.2021

Газета Вишгород. ONLINE

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів. ONLINE

Мова творить націю

sidlyar

Степанія СІДЛЯР, радник голови Вишгородської райдержадміністрації з питань духовності та просвітництва
ФОТО — Тетяна ГРИГОРЕНКО, спеціально для «Вишгорода»

У суботу, 10 листопада 2018 року, на урок української мови до Школи вихідного дня, яка працює у приміщенні районної бібліотеки для дорослих (м. Вишгород, вул. Н. Шолуденка, 8), на запрошення депутата Вишгородської міської ради Валерія Виговського приїхав професор, автор підручників з української мови, член Координаційної ради при Міністерстві культури України Іван Ющук. І у читальній залі бібліотеки відбулася надзвичайно тепла зустріч професора та колишньої студентки Київського університету ім. Тараса Шевченка, а в даний час заступника голови Вишгородської РДА Тетяни Волотовської. Їм було що сказати один одному, і присутні учні Школи вихідного дня відзначили людяність Тетяни Павлівни, високий інтелект і повагу до кожного.
Іван Пилипович Ющук зміст своєї розмови із присутніми побудував так: «Чому ми не повинні зрікатися рідної мови?». У своєму матеріалі намагатимусь відтворити в пам’яті і передати в тексті, що ми почули від виступаючого.
Мови народів і мовні картини світу окремих людей – неповторні та цінні тому, що національні, побудовані на колективному, багатовіковому досвіді великої національної спільноти. Безнаціональних мов, як і безнаціональних культур не існує. Мудро свого часу сказав великий філософ Григорій Сковорода: «Всяк мусить пізнати свій народ і в народі — себе. Чи ти рус? Будь ним… Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? Німечествуй! Француз? Францюзюй! Татарин? Татарствуй! Все добре на своєму місці і в своєму місті, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не перемішаною з чужим по роду».
Новонароджена дитина, як дійшли висновку вчені, до двох років зберігає в собі генетичну пам’ять, записану всіма її історичними предками, отже — і схильність до певної мови як основного носія духу саме їй рідного народу. Тож чи можна так легковажно цим нехтувати?
Характер вимови звуків у кожної етнічної спільноти залишається майже незмінним упродовж багатьох століть. Так, українська мова в устах українців за звучанням набагато ближча до іспанської чи італійської, аніж до російської, у якій вимова угро-фінська, хоч слова в ній слов’янські; білоруська мова зберігає литовський характер вимови.
«Одна справа — знати кілька мов, — зазначив професор, — і при потребі користуватися ними, інша — зректися своєї, виплеканої багатьма попередніми поколіннями, відповідно до навколишніх умов існування». Слова, взяті з чужої мови, виявляться обчухраними, позбавленими багатьох переносних значень.
Заохочування або примушування до переходу на іншу мову подібно до заохочування до наркотиків. На перший погляд, ніби турбота про людину. Ніби й гуманно? А насправді, це спрямовано на отуплення, одурманювання людської особистості, а відтак — усього суспільства.
«Отож, чи варто зрікатися своєї рідної мови, мови своїх предків, і переходити на чужу мову?» — запитав професор. Питання відкрите для кожного із нас.
Після виступу Івана Пилиповича із художньою програмою пісень і віршів про українську мову до нас завітав художній колектив «Лютізька левада» (с. Лютіж). Кожна пісня, особливо вступні віршовані рядки керівника колективу Валентини Головко, глибоко наповнені любов’ю і повагою до християнської віри, до української мови.
Заступник голови Вишгородської РДК Тетяна Волотовська, меценат — депутат Вишгородської міськради Валерій Виговський щиро подякували професору Іванові Ющуку, учасникам «Лютізької левади». А ми всі, присутні на святі мови, віримо, що українська мова і українська пісня житимуть у віках.

«Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирають мову», — ці слова Ліни Костенко характеризують долю кожного народу, але українського це найбільше стосується. Українську мову і християнську віру у нас відбирали упродовж багатьох століть і відбирали дуже жорстоко. Так, 58 стаття Кримінального кодексу Радянського Союзу засуджувала не за вбивство, чи грабежі, а за націоналізм: за любов до свого рідного, тобто мови, пісні й традицій.