«Ти скажи їм, що правда
вічно жива і нікому
її не здолати»
Українська народна пісня
Олександр ДРОБАХА
Переднє слово
Рейд пізнання 28.06. – 17.07.2017 р. близько 4500 кілометрів суходолу відбувся, водночас триватиме ще довго… Про країну – світового лідера у багатьох галузях життя висловитись правильно по гарячих слідах, на додаток те, що пізнав за довгий час, та ще одній людині… ой, як непросто. Скажу наперед: поїздка була авантюрою з мого боку. Прекрасною, все ж, авантюрою… погодитись на пропозицію рідні (хай і за їхній кошт). Вік такий – букет недуг… Тріщина будь-якої миті стає ямою… Все ж прагнення побачитись із внуками та угледіти Новий Світ своїми очима переважили всі негації…
Океанські траси Тараса Бульби
Глибока ніч над Атлантичним океаном. Наш літак-лайнер фірми KLM — курс Амстердам-Міннеаполіс, штат Міннесота. Долаємо простір і час. Ще вдома мріялось подивитися на океан. Але ж ніч — мрія шубовснула у безвість. Проблем — ніяких. Година, друга… і ось відчуваю, що теплопостачання організму дає збій — холодно. Натягую ковдру. Стюардесі, яка йде між рядами крісел, показую на свої ноги (згадуючи про себе при цьому автора книжки про Американську революцію Томаса Пейна «Здоровий глузд») і кажу: «Пейн» (біль). Вона усміхається і за мить приносить ще одну ковдру. Дякую. Та тягну ще третє укривало з вільного поруч місця. Покривала вирішують справу. В летючій оазі над Атлантикою у напівдрімоті калейдоскопом спогадів лину до, либонь, найменшого моря у світі, мого Азовського (тепер кажуть Озівського) моря, де мрію (колись!) на крутобережжі про кругосвітні мандри… 1952 рік. Хлопчак із книжкою на глинистій, випаленій сонцем кручі обриву степів над білопінним морем… На обкладинці видніється козацький полковник на своєму огирі-громаку, Чорті, зупиненому на повному алюрі.
— Стійте! — до козаків. — Випала люлька! Не хочу, щоб вона дісталася вражим ляхам!..
Ти у чарівному полоні героїчних козаків, Січі, вітрів, блакитних обріїв, бранець поклику далеких морських походів… Раптом… мить одна, друга… вже линеш на першому справді українському крейсері «Тарас Бульба»… Якийсь час перебираєш у пам’яті прекрасні уламки дитячих мрій… Ось ти у межичассі із просторів… крізь десятиліття… на мить удома, де над головою лине у віки неопалима люлька Тараса… Вільного часу багато… ловиш далекі, манливі мрії – жар-птиці і ховаєш десь на денці єства…
Студебеккер або Америка
Вперше Америка звучить у нашій дитячій уяві років 70 тому паралельно зі словом «Студебеккер» (лендлізовий). Цей вантажний автомобіль вражає нашу хлоп’ячу свідомість… Як потужно місить невилазну грязюку степових доріг!
…Кузов машини повен кавунів і надходить гроза. В степу вона буває рідко та навально. Батько з водієм у салоні. Я на кавунах під брезентом. Ось харамаркає з темені неба, аж репає кавун. Миттю його дорізаю — половину в кабіну, другу частину починаю смакувати. Зненацька б’є так, що ледь не давлюся солодкою м’якоттю. Водночас заревів двигун і нас несе торпедою путівцем… Ллє як з відра… Гримить безперервно… Води – аж лящить під колесами… І враз, ніби вогняно-золотиста пляма пливе… Ні!.. Яструб вогняно-блискавичний суне на мене… Із тихим ледь чутним тріскотом феєрверком пропливає над брезентом і десь дівається. Чи від жаху грози, чи скаженого руху авто, чи смакоти серцевини кавуна, чи від усього разом мені робиться захоплююче-весело…
За якісь хвилини все стиха. Зупиняємося на пагорбі.
Батько:
— Ну як ти там!
— Та нічого! – І розказую про яскраво-сліпучого яструба.
Водій на те:
— Молися Богу, що пронесло, — це кульова блискавка!
Трохи протряхає. Ми чавимо грязюку далі… Вода місцями аж сичить… Диво-машина!
«Коли ж ми діждем Вашінгтона…»
Це вже не степи, а прерії на Захід від Міссісіпі і Міссурі… Фенімор Купер, веселі хлопці Марка Твена, Волт Вітменові «Листя трави», Лютера Бербанка «Жниво життя», часопис «Америка» з 1992 р. виходить ще й українською і… один з диких парадоксів незалежності: якраз із 1992-го цей часопис перестає надходити до найбільшої бібліотеки імені Володимира Вернадського й Національної парламентської бібліотеки імені Ярослава Мудрого… В шістдесяті — час остаточного мого зриву із дикоінтернаціональною системою кремлівських компрачікосів історії, мене все більше цікавить Новий Світ з його культурою як якістю життя, особистостями.
У вісімдесяті якось придбав три томи «Літературної історії Америки», у дев’яності — життєпис «Автобіографія Бенджаміна Франкліна» та «Автобіографія. Нотатки про штат Вірджинію» Томаса Джефферсона і багато чого другого. Звісно, ще раніше поштовх інтересу — відомі слова Тараса Шевченка «Коли ж ми діждем Вашінгтона…» За Рухівського революційного здвигу була наша наївна спроба реалізації спорудження хоча б погруддя великому Президенту і Людині у нашій столиці…
Тоді ж вночі над океаном роздумую — як враження цих мандрів — як елемент думок, пошуків давнього і не дуже часу про Новий Світ відбити на тлі пошуків державного шляху моєї країни до справедливого ладу.
Роздум на просмику метериків. Жанр
Ще до мого від’їзду було ясно — звичайною розповіддю тут не обійдешся, репортажем також: географія, історія — тільки зав’язка справи. Максимальні жанрові можливості у мандрівній прозі, поширеній на Заході і не дуже у нас. Психологічні моменти і десяток-другий додаткових граней допускає цей рід літератури, навіть багатожанровість, тобто зробити хоч відбитки — силуети характерних особистостей Нового Світу. В чім їх неповторна особливість? У новій цивілізації чи не вперше у світовій політичній історії, вимріяне, теоретично обгрунтоване кількома людьми було успішно реалізоване державним і національним співжиттям мільйонів новоприбулих людей багатьох націй (звісно, не без суперечностей і навіть зударів), а тепер для мільярдів людей планети ці реалії Нового Світу — мрія чи нездійсненна утопія.
* * *
Вище було згадане моє первісне «відкриття» Америки. І ось приземлення… Пелюстинами опадають давні мрії, мої спомини про них. Переді мною Велика Реалія. Знана і незнана, відома і невідома Американська земля. Міннеаполіс, центр штату Міннесота. Сонячний літній ранок. Летовище. Злітають один за одним повітряні лайнери.
Маса пасажирів з усієї планети. Ще в салоні літака висмикую, прокручую в пам’яті ключові слова: асистент, транзіт… (як вестися, до кого звертатися у цьому вихровому огромі) із докладної інструкції моєї доньки Галі. Так і стається. З асистентом швидко долаємо контроль митний і паспортний з відбитками пальців. Не без курйозів. Митник (напівжартома):
— Сало є?
— Но! Но! — кажу.
Жінка-асистент:
— Здравствуйтє! Раша?
— Но! — кажу, — Юкрейн! Майдан!
Та усміхається:
— Панімаю!
Знаходимо залу, над якою яскрить: Transit (пересадка). Годину-півтори зачудовано ходжу, приглядаюсь до вируючого життя інакшої багатьма деталями цивілізації. Присідаю на хвильку перед початком реєстрації. У свідомості зринає одна із найсуттєвіших ознак цієї культури: недоторканність особи, як природнє право людини, і конституційне право, якому скоро 250 років. У нас поки що списи ламаються теж про недоторканність тільки чиновників: суддів, прокурорів, депутатів ВР, президента та інших слугів народу. Про недоторканність всіх його Величність Народ може тільки мріяти. В нашому Основному Законі є поняття: народ – джерело влади. Який раз закрадається думка… Чи не навмисне не додано?.. Народ – джерело права!
Миті реєстрації – і ми в літаку на Канзас Сіті. Місто на пограниччі штатів Канзас і Міссурі. День малохмарний. Під нами — Айова — один з найбільш розвинених сільськогосподарських штатів. Літак американської компанії. Обслуга максимально увічлива, усміхнено піклується про пасажира. Хмари все рідшають. Внизу розмаїтий світ нив. Прямокутники, квадрати, трапеції ланів, обрамлених стрілами шляхів… У п’ятдесяті роки минулого віку у час відлиги після холодної війни тут Микита Хрущов переймає досвід американських фермерів. Потім він прославиться своїм карикатурним:
— Доженемо і випередимо Америку!
(…Знявши штани на кукурудзяному качані!)
Далі Москва затіює… за його ж словами:
— Нє отдадім амєріканцам Луну! — космічні змагання, які закінчились висадкою американців на Місяці в липні 1969 року. Після наїздів на сусідів — Чехословаччина, 1968 рік, репресії в Україні 1965-1972 рр…
* * *
За дві години Канзас Сіті. Зустріч із рідними: зять Джерад, донька Галина і внуки Лукас, Джейкоб і Данило. Обійми, поцілунки… і вперед до їхньої домівки в Олейсе. Тутешні шляхи — друге реальне диво (після Студебеккера) американських просторів. Довгенько шукаю, як визначитися про них одним словом. Знаходжу після тритижневих мандрів по них, а саме: феєрверк доріг… Їх кілька типів: федеральні автостради. Завжди цей шлях двоскладовий. З одностороннім рухом (кілька смуг чи ярусів) до Атлантики, друга складова, паралельна, протилежний напрямок до Тихого океану (теж кілька смуг). Цих шляхів усього в державі 1 %, та по них рухається понад 15 % усього автотранспорту. Майже безперервним веселковим потоком авто найрізноманітніших конфігурацій і кольорів.
Є штатні шосе, приватні путівці з двостороннім рухом. На них порівняно тихо. Тепер цей огром – сув’язь вражень, думок, тритижневого бліц-крігу пізнання, часом стресових ситуацій на грані витримки, відлунює снами. Щоб уникнути безсоння, хапаєшся за ручку і гайда за манливими враженнями: вітальним помахом руки зовсім незнайомого чоловіка під час бігу підтюпцем другого ранку в Олейсе, чарівною гармонією Монтічелло, родовим помістям одного з найвидатніших американців і всієї планети Томасом Джефферсоном (1743-1826), за феєричною майже прямолінійною панамериканською автострадою, де ми не побачили за чотири тисячі з половиною кілометрів жодної аварії…
(Далі буде)
