Image00001

Галина МАКАРЕНКО

У Козаровичах відбулася непересічна подія — авторський колектив презентував книгу «Всі дороги ведуть у Козаровичі» — фрагменти історії типового українського села.

Чому кажу «авторський колектив», коли на титульній сторінці красується лише одне прізвище — Валентин Тимошенко? Та тому, що, по суті, ця книга творилась усім селом. У ній по крупинці зібрані спогади мешканців про історію та людей села, вона складається з мемуарів, спогадів і публіцистики, і все це підтверджене надзвичайно великим масивом архівних документів. За переконанням творців книги, саме «багатоавторство» і дає їй неповторність і оригінальність, збагачує колоритністю типажів, зацікавлює різноманітністю думок і позицій в осмисленні тих чи інших фактів.

І все ж треба окремо сказати кілька слів про автора та редактора видання — Валентина Степановича Тимошенка та Івана Михайловича Іваницького. Обидва — уродженці села Козаровичі, яких надзвичайно хвилює його минуле і надзвичайно болить його майбутнє. Валентин Степанович має технічну освіту — закінчив Київський політехнічний інститут. Іван Михайлович — журналіст. Титанічна праця в архівах України і Польщі одного та редакторське око іншого надзвичайно розширили межі розповіді, дали читачеві змогу відчути глибину історичних перепетій і проблем сучасного українського села.

Що треба насамперед сказати про цю книгу? Без перебільшення, що цей фоліант, що вміщує майже 600 сторінок (і це, до речі, лише перший з двох томів) достойний того, щоб бути включеним до шкільної програми. Настільки насичена книга фактами, архівними даними та спогадами, що дає не поверховий зріз історії, а широчезний і глибинний її пласт, в якому просліджується і давня історія, і історія вже ближча — минулого та позаминулого століття; і історія дотична, бо йдеться про роки колективізації, воєнні та повоєнні події, яким ще є живі очевидці; і сучасність, списана з вчорашнього чи сьогоднішнього дня. Книга дуже індивідуально-козаровицька, а разом з тим вона і про всіх нас, українців, вона — невід’ємна частина українських традицій і, що не менш значимо, європейської і світової культури.

Втім, цю книгу можна розцінювати не тільки як підручник історії, а й як підручник життя. Бо тут і міркування про «національну тваринку» — жабу, яка здатна побороти навіть найперспективніші ідеї, примушує повсякчас скиглити, забуваючи про те, що в цьому житті рушієм виступає не заздрість, а бажання самим щось робити, мати перед собою гарні приклади і гарних вчителів, тягнутись вгору, а не підглядати у шпарку.

Це пропис та напутнє слово і для молоді, яке радить порадіти за сусіда, поцінувати поінформованість, будувати взаємини з однолітками та із старшими так, щоб це давало сили і наснагу долати перешкоди, а не спотикатись об них. Таким прикладом може слугувати частина, де описується життя школи. Тодішній освітній заклад і справді не тільки давав знання, а й робив апробацію цих знань з, так би мовити, прив’язкою до практики. Чого, скажімо, був вартий лише один гурток «Юний натураліст», який у 1956 та 1957 роках отримав золоті медалі на Всесоюзній виставці досягнень у Москві. А щоденник учня (Іван Іваницький) це, по суті, щоденник багатьох учнів наших років — й інтереси ті ж, й шкільні заходи, й поїздки на екскурсії. Я навіть згадала давно забуті ігри, в які ми, як і дітвора Козарович, грались і на вулицях мого дитинства.

Надзвичайно багатюща цікавим фактажем історична пектораль: археологічні розкопки підтверджують прадавність села, розташованого у заплаві річок Ірпінь та Дніпро. Козаровичі документально зафіксовані 1428 року і, як вдалося відстежити у архівах, протягом усього свого існування не змінювали своєї назви.

Щоб переповісти все, про що описано в книзі, то, безсумнівно, треба написати ще одну таку (а може і не одну!) книгу. Бо важко проминути якийсь факт, якусь картинку «з натури», мимоволі вчитуєшся в кожне слово, всмоктуєш його і осмислюєш, повертаєшся до попередньо прочитаного, щоб насолодитись простою оповіддю, що, часом, викликає посмішку, а, часом, змушує серце прискорено битись від переживань за долю того чи іншого козаровичанина. Одним словом — ЦЕ ТРЕБА ЧИТАТИ!

Практично на кожній сторінці простежуються, що мешканці селу в усі часи були дуже прив’язані до своєї маленької батьківщини, до рідної землі, до своїх земляків. Любов, легка насмішка, влучно підмічена риса характеру — все це у вуличних прізвиськах місцевих мешканців, а закоханість у рідну землю та рідне село — у цікавих назвах вулиць та місцин. Втім, як і в самій назві книги: вона «стріляє»і каже нам про те, що Козаровичі — це центр Всесвіту. І так воно і є. Принаймні для тих, хто вийшов звідси родом, чи хто прожив тут не одне десятиліття.

Image00002

Image00003

Image00004

Image00005

Image00006