Ностальгія
Ольга ДЯЧЕНКО
Я бачу квіти і каміння,
У небі скупчились хмарки.
Додому зве пора осіння,
Де все упорали батьки.
Так закрутило мене літо —
І вгору глянути не міг.
По телефону слав привіти
На рідний батьківський поріг.
Город в порядку, слава Богу,
Картопля, морква, буряки…
Беру ось торбу – і в дорогу,
За мною скучили батьки.
Сказали, не вези гостинців,
Бо в них давно зубів нема.
А я ходжу в старій свитинці,
Діряві чоботи — й зима.
Мені підкинуть сотню-другу,
Які там витрати в селі?
З батьками я розвію тугу
Й співатиму про мозолі.
* * *
Пахне димом
Запахло раптом димом у кімнаті,
Він відгукнувсь акордом не одним.
Ой, мамо рідна, ще нема зарплати,
То й народив у муках «Шикидим».
В зубах його диміла папіроса,
Не встиг із себе навіть змити грим,
Хтось вкрав його мелодію з-під носа,
А кажуть, він привласнив «Шикидим».
Яке це має значення, ой, мамо,
Буває фатум іноді і злим.
Він гонорари братиме так само —
Його, а чи чужий цей «Шикидим».
* * *
Співають про котів, собак
Хто під гітару, балалайку,
Не думайте, що я слабак,
Коли співатиму про зайку.
У мене скільки почуттів,
Що на весь світ кричу-співаю.
Чи люблять так собак, котів?
Не чув, не бачив і не знаю.
Я кожну лапку цьом-цьом-цьом,
Роблю масаж і вправу «мостик».
Ви скажете, що це — дурдом,
Улип Пилип по самий хвостик.
* * *
Осінь
Валентина МОВА
А надворі осінь стукає в вікно.
Забарилось сонце, не гріє вже давно.
Хмари опустились, зажурливо пливуть,
Дощику надвечір, можливо, принесуть.
А калина віти низько нахиля,
з вітром у діброві тихо розмовля
Про пахуче літо, що вже вдаль пішло,
І про вічну втіху, що в осені знайшло.
До води звисають, на кетягах роса,
І стоїш милуєшся: Божая краса!
Десь туман над річкою стеле сивину.
Як же не любити цю пору чарівну?!
