Володимир ТКАЧ
ФОТО — домашній архів Андрія ШУБИ, спеціально для «Вишгорода»

Як це парадоксально не звучить, але шлях на війну для професійного військового, добровольця (!), старшого лейтенанта Андрія Шуби виявився не з простих. У військкоматі довго мурижили, мовляв, не та спеціальність, хіба що — у батальйон територіальної оборони. В ті дні якраз формувався 11-й батальйон «Київська Русь», і Андрій погодився.
Це вже сьогодні ми усвідомили, що створення так званих батальйонів територіальної оборони було чисто пропагандистським трюком. Їх головна функція полягала в «охороні стратегічних об’єктів». Мовляв, на Донбасі воюватимуть бригади ЗСУ, а тербати забезпечуватимуть стабільність у тилу. Але за місяць-другий, після символічної підготовки, ці батальйони опинилися у зоні проведення АТО. Це замість того, щоб поповнити цими людьми існуючі бригади, в яких було і важке озброєння, і злагодженість, і досвід. Але тоді Андрій не переймався хитрощами високої політики, а добросовісно тягнув армійську лямку на посаді командира взводу. Головне було — знайти спільну мову з підлеглими, зробити все можливе, щоб у бою кожен міг відчути лікоть товарища, вірив, що в разі поранення ніхто не залишить помирати наодинці, винесуть і врятують. І, як засвідчили подальші події, Андрію Шубі вдалося сколотити боєздатний підрозділ, один із кращих у батальйоні. Слово командира було вагомим і остаточним. І ніхто не помишляв, як у тому прислів’ї — «Кожен ховрашок у полі агроном».

Був учбовий центр «Десна», відправка на Ізюм, далі Слов’янськ, блокпости все ближче до Донецька.
— Суцільної лінії фронту у 2014-15 роках — не було, — ділився спогадами Андрій. — Степ, порізаний глибокими балками, потрібно було перекривати від проникнення диверсійних груп. Місцеве населення у своїй більшості було нейтрально налаштоване. А кому потрібні проблеми? Я встановив чітке правило: ніяких гостинців, ніяких дармових продуктів не брати. За все маємо оплачувати. Якось фермер, який тримав овець, хотів презентувати баранчика, мовляв, нехай хлопці шашличком побавляться. Я наполіг, щоб він узяв гроші за цю баранину. Ми не здирники, не мародери, не наглі сепари. Ми — цивілізоване військо.
А війна лише набирала обертів. Знову нові блокпости, сутички, донецькі села, окремі з яких у пам’яті Андрія закарбувались назавжди. Взагалі, Андрій справедливо вважає, що війна на Донбасі — це війна артилерії: ствольної і реактивної. Коли його взвод зайняв позиції біля села Уткіно, ніхто серйозно рити траншеї і бліндажі не хотів. По-перше, грунт, мов камінь, а по-друге, бойова обстановка налаштовувала на розслаблення. І тут вперше прилетіли «гостинці» з того боку: снаряди з «градів» і міни. Благо, вони лягли далі, але лінь у бійців, як рукою зняло — враз замигтіли лопати, кирки, ломи. Як кажуть, жити захочеш — і не так розкарячишся.
Наприкінці серпня роту висунули до Федорівки. В селі візуально ворога не було, але тривожне передчуття нависало над ротою. Бойовий дозор у складі трьох бійців обережно просувався до околиці. Враз хлопці насторожилися. Звук моторів свідчив, що до села наближаються автівки. За хвилину з’явився автобус і КамАЗ. Сумніву не було — бойовики: безпечні, нахабні і самовпевнені. Ця фатальна помилка обернулася на страшну бійню. Впритул, з п’яти метрів три автомати наших хлопців кремсали автобус, роблячи з нього решето. Це була справжня м’ясорубка. Несамовиті зойки, виття заюшених кров’ю бойовиків глушила тріскотня автоматів. Андрій із хлопцями на БТРі рвонув на підмогу. Пальці звично лягли на гашетки крупнокаліберного і курсового кулеметів, і суцільні вогневі траси схрестилися на ворожій техніці. Автобус палав, у вогні корчилися, божеволіли недобиті бойовики. Ворогу у КамАЗі пощастило більше. Як виявилося пізніше, там були російські морські піхотинці з Калінінграду. Вишколені вояки враз опинилися у рятівній зеленці. Оговтавшись, звідти почав працювати снайпер. Одна з його куль влучила у ногу нашому бійцю. І знову з БТРа заговорив крупнокаліберний кулемет. Кулі, мов пилою, зрізали гілля, тонкі стовбури дерев.
— Не знаю, вбили снайпера чи ні, але вогонь з боку сепарів припинився, — згадував Андрій. — Від шаленого темпу стрільби у мене заклинило два кулемети. Днище бронетранспортера було усіяне стріляними, ще гарячими гільзами. У цьому бою ми завалили 23 бойовика. Молодці хлопці дозорні, не розгубилися, не кинулися навтьоки, а використали фактор несподіваності. Для мене, як командира, найдорожче було те, що ніхто з моїх людей не загинув.
За наказом наші бійці покинули те село, але незабаром надійшов новий наказ — повернутися і облаштувати блок-пост. У штабі, мабуть, допетрали, що з цієї позиції можна паралізувати рух по важливій ворожій дорозі. Так, власне, і сталося. Вже в першу ніч була помічена крупна ворожа автоколона. Ех, з кулемета не дістанеш — далеко. А що, як викликати артилерію? Ціль варта удару батареї. Андрій кинувся до радіостанції. Минуло зовсім небагато часу, як заговорили гаубиці, поступово намацуючи ворога. Коротше — сепари отримали по шапці.
— Зранку з боку Перевальська підійшло ще три машини. Їм теж всипали. Ми розвідали місце обстрілу: розбита техніка. Серед трофеїв — автоматні ріжки, російські сухі пайки і радіостанція — я слухав переговори з їхньої бази. Чув, як побиті бойовики тягли 300-го (пораненого) і 200-го (вбитого), потім поранений теж помер. Я зрозумів, що їхній командир, якийсь «Малиш», отримає пілюль від своїх за втрати. Йому на допомогу виїхав позашляховик «Міцубісі», і ми його теж накрили. Коли підійшли до нього, то ще працював мотор. Ми замінили пробите колесо, і трофейна машина стала служити нашій роті.
Про те, що під Іловайськом відбулася трагедія для української армії, — Андрій уже знав напевно. Штаби нервували. Надійшла інформація, що крізь бойові порядки 11-го батальйону з котла прориватиметься 30-та бригада. Було зроблено все можливе, щоб виручити побратимів, готувався «коридор», та дива не сталося.
Найголовніше донецьке свято — День шахтаря — Андрій теж довіку не забуде. На «передку» сепаратисти відзначали його з розмахом, шаленою хмільною гульнею. Під впливом алкоголю і косячків «дурі» бойовики нагло провокували українських бійців. І тоді з нашого боку полетіло «привітання». Андрій бачив, як снаряди важкої артилерії переорювали позиції гуляк, змішуючи із землею пляшки, тіла, зброю.
Коли підрозділ лейтенанта Шуби направляли до селища Нікішино, то хтось зі штабних запевнив — там тиша і благодать. Узяв і накаркав, бо у вересні Нікішино стало нагадувати Сталінград: бої точилися за окремі вулиці, хати, городи. 24 вересня накрапала нудна мряка, але бій тривав уже не одну годину. Андрій обрав зручну позицію попід хатою і короткими чергами бив крізь городні бур’яни. Несподівано із-за рогу хати з’явився чоловік із ручним кулеметом. На його рукавах виднілися білі пов’язки. Сепар! — промайнуло у думці. Взяти в полон? А якщо підійде і кине у ноги гранату? Подібні випадки вже траплялися. І лейтенант натиснув на гачок. Коротко смикнувся «калаш» — і зрізаний бойовик зник у траві.
— Старшина! — гукнув Андрій до чоловіка, який перебігав поряд. — Там сепар лежить, перевір його.
Старшина обережно наблизився до ворога. Поранений, але живий бойовик здаватися не збирався. Не роздумуючи, старшина довжелезною чергою вдарив у траву. Андрій бачив, як десятки куль шматували плоть і одяг бойовика, пронизували навиліт, не залишаючи жодного шансу на життя. Коли автомат старшини замовк, несподівано під трупом вибухнула граната. Вона відкинула в бік криваве місиво з сірими смердючими тельбухами. Андрій полегшено зітхнув — недарма звалив сепара, бо ця граната призначалася саме йому.
Ось так, по краплинках, в умовах тяжких боїв старший лейтенант Шуба набував бойового досвіду. Обстановка, яка швидко змінювалася, вимагала блискавичної реакції, прийняття єдино правильного рішення. Вижити у цій війні міг той, хто швидше вистрілить, у кого більш загострене почуття самозбереження. Розгубився, забарився — вважай, ти мрець, вантаж-200.
За 2014 рік старший лейтенант Андрій Шуба зі своїм взводом поміняв п’ять блокпостів. Десь було відносно спокійно, а десь — зовсім непереливки, як, скажімо, в районі Петровського. П’яні козачки бувало зближувалися на відстань кидка гранати, але, вмившись кров’ю, відкочувалися назад. Дві доби Андрій спостерігав, як у Петровському за спиною сепарів палав завод, окремі хати. Кому «завдячувати» за цю руїну? Ватажкам «народних республік» чи московським Путлерам? І шлях колишнім робітникам заводу один — наймитувати у Росії, а безхатченкам — тулитися роками по чужих кутках. Ось вона гірка ціна зомбування жителів Донбасу. А найстрашніше, найболючіше — тисячі загиблих синів, батьків, чоловіків — невідомо за що. І далеко не кожна донецька чи луганська матір або вдова може поплакати на їхній могилці — бойовики зі своїми «жмуриками» не церемонилися і закопували по степу, де прийдеться. Це теж жахлива правда цієї війни.
У травні 2015 року старший лейтенант Шуба повернувся додому. Він найбільше пишається тим, що за рік війни його взвод пройшов це пекло без втрат. Були поранені, але вбитих — жодного. Це при тому, що взвод знищив не один десяток бойовиків. Чого скромничати: на таких як Андрій Шуба і трималася тоді українська армія. То ж недарма, Указом Президента України 26 грудня 2014 року лейтенанта Андрія Миколайовича Шубу за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. А минулого року у Полтаві – почесним волонтерським знаком «Орден Народного Героя України». Таким чином було засвідчено шану та повагу українського суспільства до його кращого представника.
Наприкінець цього нарису — романтичний штрих. Саме в ті буремні дні Андрій зустрів чарівну волонтерку Анастасію. Але це вже інша історія — про кохання.