29.07.2021

Газета Вишгород. ONLINE

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів. ONLINE

Той, хто пройшов крізь пекло

ato

Володимир ТКАЧ

Якщо хто і бачив пекло вочевидь, то це Олексій Брагарник — перший доброволець з Вишгорода у зоні АТО. Йому, одному з небагатьох бійців 72-ї окремої механізованої бригади, вдалося вижити пекельного літа 2014 року. Нікому не побажаєш такої військової долі.
У Олексія на генетичному рівні загострене почуття справедливості. І коли завирував Майдан, Альоша вже був у епіцентрі подій. Йому дісталася позиція на барикадах по вул. Грушевського.
— «Беркут» тоді підігнав до барикад водомета, — згадує Олексій. — Це був броньований «КамАЗ» із цистерною — 9 тонн води та 100 літрів фарби. А ще — гранатомет для відстрілу світло- і шумових шашок. Струмінь води б’є на 60 метрів. Тоді на вулиці було -7о. При мінусовій температурі міжнародна конвенція забороняє таке застосування, але «Беркуту» ці норми були по барабану. Треба було негайно протидіяти, і мені вдалося на деякий час «заткнути» цю машину. Я — ніякий не герой, просто було велике бажання вистояти і не відступити.
Той, хто кричав зі сцени Майдану про кулю в лоб, — базікало, а ось Брагарник реально міг її отримати за свої подвиги на барикадах. Але, як кажуть, є Бог на світі, і жодна з них не вцілила хлопця.
Події тоді розвивалися блискавично. Донбас виявився центром контрреволюції, якщо так можна сказати. Вже не регіонівські, а проросійські отруйні щупальця тягнулися зі Сходу все далі. Олексій у своєму виборі не вагався: військкомат, рапорт, і невдовзі перший вишгородський доброволець уже був у Білій Церкві у 72-й окремій механізованій бригаді.
— Армія тоді виявилася у жалюгідному стані, — гірко усміхається Олексій. — Її розвалили у буквальному сенсі. 72-а бригада готувалася до відправки на Схід: поспіхом, без належної техніки, боєприпасів, амуніції. Мені показали армійський тягач. «Завести зможеш?» — запитав командир. «Зможу, дайте лише огляну». Обійшов машину, заліз у се-редину і стало сумно. МТЛБ (многоцелевой тягач легкобронированный) взагалі класний всюдихід: легкий, швидкий, прохідний. Але переді мною стояв угроблений, убитий транспортер. І все ж я завів машину і погнав її на станцію — вантажити на залізничну платформу. Трохи не забув: видали автомата, але без набоїв. Начебто ми їхали на прогулянку. Було й таке.
72-а бригада всю весну працювала у пожежному режимі. Це її бійці очищали Маріуполь, Волноваху, далі була Амвросіївка, Свердловськ, Червонопартизанськ, Ізварине. Одна рота цієї бригади більше 70 днів утримувала відвойований донецький аеропорт. Ці хлопці й були першими «кіборгами».
Влітку Олексій Брагарник зі своїм тягачем став піхотинцем.
— Нам наказали організувати блокпост на дорозі. А як його правильно обладнати — ніхто не знає, — прокручує у пам’яті Олексій. — Сорок бійців — і жоден ніколи цим не займався. Командир — майор, авіатор, десять років як у відставці, теж ні бум-бум. Довелося мені трішки покомандувати: встановили дерев’яний шлагбаум, давай ладнати укріплення, щоб можна було тримати колову оборону. На потенційних шляхах нападу сепарів встановили розтяжки із сигнальними ракетами тощо. А мій тягач обладнали у вогневу точку — прилаштували на нього кулемета, на мотузках повертався. Тепер це смішно, а тоді було не до сміху, бо від нього залежало жити чи вмерти. Пізніше ми розжилися на БРДМ (броньовану розвідно-дозорну машину) з крупнокаліберним кулеметом. Це вже було щось. Куля калібром 14,5 міліметрів шматує людину на фарш — ніяких шансів ворогу. Наш блокпост поважали і боялися. Ми брали участь у рейдах по степу, ловили бойовиків-диверсантів. Ми були придані 40-му окремому мотопіхотному батальйону «Кривбас». Це були відчайдушні пацани з Кривого Рогу. У червні внаслідок рейду в околицях Донецька захопили в полон заступника ватажка російських терористів Гіркіна «Клоца» — матерого бандюка. Іншого разу знищили групу російських кадрових офіцерів з Чечні. Батальйон «Кривбас» знищив не одну сотню сепарів і найманців з Рашки.
На блокпосту я бачив різних людей: втомлених від війни біженців і тих, хто люто нас ненавидів, агентуру сепарів, контрабандистів тощо. Пам’ятаю, зупинив машину. Виходить священик. Я йому так ввічливо: «Прошу показати документи». А він: «Сину мій, ти що не бачиш, хто перед тобою?» Я подивився документи і попрохав відкрити багажника. Святий отець зам’явся, мовляв, там духовна література і т. д. Бачу, крутить служитель церкви. Я не помилився: під книгами лежали патрони, гранати. Хотілося спитати цього кур’єра бойовиків: а як же із заповіддю «не убий»? Але в мене була така огида до нього, що я подумав: нехай з попом філософствує СБУ.
Для Олексія назавжди у пам’яті залишиться епізод війни, коли він зумів врятувати під шквальним обстрілом шістьох людей: бабусю і маму з чотирма дітьми. По житлових кварталах сепари методично гатили з мінометів, стріляли з танків. Під свист осколків наші посадили цивільних в авто і рвонули назад. На щастя, ворожий коригувальник вогню робив похибки і міни не наздогнали зухвалу машину. А що може бути дорожчим, ніж врятовані життя?
Олексій неохоче розповідав про солдатський побут. Нічого хорошого не пригадує — служба тилу теж була розвалена. Їли зіпсований сухий пайок, гарячих страв днями не бачили, пристосовувалися, як могли. Але найбільше дошкуляла спрага — не вистачало питної води. В степу стояла спека за 30, а завдання треба виконувати. Начебто тут і не пустеля Сахара, а в донецькому степу без води — погибель.
У липні 2014 року почала надходити допомога від вишгородців на чолі з волонтером Іриною Шугайло. Це була добра вість…
Липень для 72-ї бригади — страшний і кривавий місяць. Хто тоді міг подумати, що російська армія зі своєї території буде розстрілювати реактивними установками «Град» українських бійців? Безкарно, нахабно і безжалісно.
— Я стояв уночі на посту, коли небо розрізали заграви, — згадує Олексій і якусь хвилину збирається з думками, бо говорити про це важко, але все ж продовжує:
— Від вибухів земля хиталася під ногами. Весь горизонт палав. Там помирали мої друзі страшною мученицькою смертю. Цю підлість росіян ніколи не прощу в ім’я загиблих.
Шквальний вогонь російської артилерії щодня знаходив нові жертви. Жнива смерті. Бригада опинилася в оточенні: з одного боку російська армія на кордоні, а з іншого — бойовики під командуванням росіян. У Ізваринський котел потрапили і обезкровлені 24-та механізована та 79-та аеромобільна бригади. Історія прориву котла — надто драматична і тому варта окремої оповіді.
Олексій Брагарник твердо переконаний, що у нього є ангел-хранитель. Принаймні, був там, на фронті:
— Уявіть собі: ми мали йти з криворізьким батальйоном на Іловайськ, але за 10 хвилин до маршу надійшов наказ повертатися у свою бригаду. Ми прощалися і не здогадувалися, що роздоріжжя вже фактично поділило нас на живих і мертвих. «Кривбас» зійшов кров’ю в Іловайській м’ясорубці. Ми мали бути серед них… А взагалі, доля 40-го батальйону страшна і несправедлива. Він вдруге потрапить у котел, але вже під Дебальцевим, прориватиметься з великими втратами, а після виходу живих звинуватять у всіх гріхах, а батальйон розформують.
Рештки 72-ї бригади командування вирішило нарешті вивести у тил на переформування. Від російського кордону по степу залишалася обгоріла техніка, похапцем вириті могили побратимів. Живим, а їх залишилося не більше 30 відсотків, належало пройти 450 кілометрів до Мелітополя. Це був марш обезкровленої, пошарпаної, але нескореної бригади. Крізь куряву і спеку. На ладан дихаючий бронетранспортер Брагарника весь час заносило ліворуч, і Олексій мусив до болю в руці без кінця смикати правий важіль.
У Запорізькій області хлопці відчули, що вже серед своїх. Бачили не перекошені від ненависті пики лугандонів, а привітні обличчя українців. Худих, брудних наших хлопців у селах пригощали молоком, випічкою, жаліли сердечно.
Якось на дорозі, мабуть, фермер, зупинив свою машину і почав кидати бійцям на броню, у кузови кавуни. Він не шкодував їх. І ця щедрість вразила до глибини душі — значить, не дарма воювали.
У Мелітополі чоловік ішов із супермаркету і на світлофорі зустрівся з нашою колоною, глянув — і без роздумів віддав великий пакунок з продуктами. Так, це була справжня, велика Україна.
Олексій тоді вперше побував вдома. Глибокий тил вразив контрастом, жируючою публікою, ніби і немає війни. На передовій було простіше, відвертіше, там уся фальш, двуликість зникали безслідно. Залишалися вічні істини: взаємовиручка і братерство. Так має бути повсюди — у цьому твердо переконаний Олексій Брагарник — той, хто пройшов крізь пекло.