19.06.2021

Газета Вишгород. ONLINE

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів. ONLINE

Сержант із 128-ї «безбашенної» бригади

Свого часу Вячеслав Олександрович Дмитренко зробив усе можливе, щоб виконати свій моральний обов’язок перед хлопцями, які воюють на Донбасі. Як активний член громадської організації «Вишгород — наш дім» він добросовісно допомагав відправляти у зону АТО амуніцію, продукти, теплі речі та інші конче необхідні на фронті речі. Більше того, Вячеслав у складі волонтерів на чолі з Іриною Шугайло зумів побувати безпосередньо в зоні бойових дій. Побував — і «захворів» фронтом.
Ми сидимо з ним у затишній кафешці. Духмяна кава, сизий димок цигарок. Вячеслав два дні як звідти, згадує:
— Там зовсім інша атмосфера. На передку немає фальші, лицемірства, дволикості. Вся ця трухлятина розсипається перед фактом – жити чи загинути. Лише там, під обстрілами, можна відчути, що таке бойове побратимство, взаємовиручка і щира дружба. На лінії вогню ти по-особливому відчуваєш, що за спиною — Україна…
Ось так волонтер Дмитренко і став добровольцем Збройних сил України. А далі закрутилася воєнна машина: військкомат, учбовий центр «Десна», призначення у бойову частину.
Ми гомоніли про «Десну», а я пригадував радянські часі цієї «учебки». У Союзі про неї знали всі. Як лише не називали її: не Остер, а Ольстер, школа гладіаторів, а вислови були на кшталт «хто пройшов Остер, тому не страшний Бухенвальд». Про сусіднє село Виползове, в якому не любили голодних солдат, навіть узбеки говорили, що сам Гітлер нагородив його Залізним хрестом.
Утім, всіх легенд не розповісти, а доля правди в них є. Справа в тому, що тривалий час 1-ю гвардійською армією зі штабом у Чернігові командував Андрій Гречко. Біля Остра була його учбова дивізія. І коли маршал Гречко став Міністром оборони СРСР, то деснянська дивізія так і залишилася його улюбленою. Ось чому там фарбували траву, встилали польові дороги сосновими гілками, щоб маршальська машина не запилилася, а по території курсанти пересувалися лише бігом. Маразмів тоді вистачало.
Нинішній учбовий центр «Десна» — бліда тінь від страшної минувшини. Добровольцю-новобранцю Дмитренку не довелося начищати асфальт плацу гуталіном, натомість старанно освоював грізну зброю — зенітний гарматно-ракетний комплекс «Тунгуска». А вже через три місяці отримав призначення у знамениту 128-у гірсько-піхотну бригаду, яка дислокується в Закарпатті.
— 128-му називають безбашенною бригадою, — поділився солдатським фольклором Вячеслав. — Сепари її добре знають і побоюються. Бійці мають великий бойовий досвід і неодноразово доводили, на що здатні. Служити в такій бригаді — велика честь.
Найтяжчі випробування їй випали у Дебальцевському котлі. Командир бригади — полковник Сергій Шаптала зумів об’єднати там усі боєздатні підрозділи і пішов на прорив. Бригаду в оточенні дуже пошарпали: втрати людей, техніки. За інформацією ДНР, на полях залишилося близько 3,5 тисячі українських вояків. У нас — набагато скромніші цифри. Але як би там не було, а за прорив бригадою кільця оточення Президент України Петро Порошенко нагородив Сергія Шаптала Зіркою Героя України.
— Бригада спочатку займала оборону біля Луганська, — продовжував Вячеслав. – Наша «Тунгуска» допомагала піхоті давити вогневі точки ворога. Пам’ятаю, з того боку сепари обладнали спостережний пункт на верхівці шахтного копра. Звідти коригували вогонь артилерії. Піхотинці попрохали ліквідувати точку. Ми непомітно під’їхали до передових траншей, спустилися у викопаний капонір, вичислили відстань, і командир натиснув на гашетку. «Тунгуска» — це дві спарені 30-міліметрові автоматичні гармати, скорострільність яких 4 000 снарядів за хвилину на відстань до чотирьох кілометрів. За декілька хвилин копер був обрізаний навпіл, мов різаком. Звісно, із спостерігачів зробили фарш, але ворог більше не нахабнів. Збивали ми й безпілотники російського виробництва. Всяке було на фронті.
Якось уночі до хлопців у бліндаж завалився боєць напідпитку. Спитав, де 105-й блокпост. А дідько його знає — відповіли йому. – А в чому справа? – Та ось пляшку несу пацанам. Словом, вирішили її розпити у бліндажі. Хлопців трохи здивувало, що горілка російська, але пішла, як бальзам на душу. Вранці прокинулися, глянули, а на рукаві гостя шеврон «ЛНР». Оба на! Той рипнувся йти, а йому — відпочивай, уже відвоювався. І таке було.
Потім у 2016 році бригаду перекинули під Донецьк на лінію Авдіївки-Опитного-Водяного. А ще найгарячіша точка — селище Піски. Щодня обстріли, полювання снайперів, вилазки диверсійних груп, розвідників. Найнебезпечніше — це мінометний обстріл: де впаде наступна міна — відомо хіба що Всевишньому. Летять «гостинці» від бойовиків, а в наших наказ — не стріляти. Висока політика, а хлопці гинули щодня.
За два роки в АТО Вячеслав Дмитренко добре вивчив психологію жителів Донбасу:
— На Луганщині населення більш лояльне до української армії. Відкритої ворожості немає. Люди залякані сепаратистами, а ще більше зомбовані російською пропагандою. По селах дуже мало чоловіків: хто на цвинтарі — відвоювався за ЛНР, хтось — у Росії на заробітках, хтось — в окопах сепарів. Між воюючими сторонами були навіть негласні домовленості: магазин у селі на нейтральній території з 15-ї до 18-ї години відвідували наші, а з 18-ї до 21-ї — еленерівці.
Зовсім інша картина в ДНР. Донецькі люто ненавидять нас. Майже кожен цивільний — це інформатор сепаратистів. Вони сліпо вірять у підтримку Росії і сподіваються, що Донбас увійде до складу Російської Федерації. Путін для них — ідол, ікона. Там не залишилося адекватних людей. Хто був при пам’яті, той виїхав до України або на територію Росії. На передньому краї — одні покидьки. Дисципліну у війську ДНР тримають росіяни. На десятьох місцевих припадає 2-3 кадрових росіян. Командування теж усе російське, як і зброя, боєприпаси. Навіть якщо Росія піде з Донбасу, то лише не раніше, як років через десять із задурманених голів донеччан вивітриться чад ненависті до всього українського. Я навіть не уявляю, як ці люди зможуть знову жити за українськими законами. Вони не вибачать нам тисяч загиблих, зруйнованих сіл і міст, шахт і заводів, як не вибачимо і ми їх за розкол України, за полеглих її кращих синів. Донбас надовго, на десятиліття залишиться сірою зоною, де правитиме бал автомат Калашникова. Це мої особисті міркування, які сформувалися за два роки перебування в зоні АТО. Якщо хтось думає інакше, з оптимізмом на майбутнє, дай, Боже, щоб так і було.
Сержант Вячеслав Дмитренко повернувся до цивільного життя. «Тунгуску» передав у надійні руки наступників. У 128-й бригаді поганих спеців не буває. Але, як виявилося, у тилу на «гражданці» він державі не потрібен. І доведеться сержанту все розпочинати з нуля. Єдине втішає — повернувся живим і неушкодженим. А руки є — на хліб заробить. Вячеславу до труднощів не звикати.