29.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Замовк співочий дует…

Антоніна ШУЛЬГА, Олена МИХАЙЛОВА, друзі родини Лісоволів

Люди народжуються, живуть і відходять в інший світ. Одні залишають після себе матеріальні цінності, інші — духовні. Так, залишили по собі добру пам’ять кобзар Віктор Іванович Лісовол та його дружина Зоя Микитівна.
Віктор народився у селі Оболонь на Полтавщині. Багата ця земля талантами. Микола Лисенко, Григорій та Платон Майбороди, Олександр Білаш — теж полтавчани.
А Зоя Микитівна — з Одещини, із с. Любашівка.
Обоє виросли в співучих родинах. А познайомились, коли прожили один без одного чимало років. Зоя Микитівна жартувала: «У нас є пісня зі словами: «Очі сині та карі не підходять до пари…» А у нас — підійшли. У мене — сині, а у Віктора — карі…» А Віктор Лісовол був переконаний, що то була не просто зустріч, що Зоя — небесне провидіння.
Познайомились вони у хорі Леопольда Ященка «Гомін». Були щирими українцями в усьому. Коли запитували в Лісовола: «Композитор — це професія, поклик душі чи доля?», він відповідав: «Мабуть, поклик душі».
Кобзарів завжди вважали атлантами, які тримали на плечах небо української свободи. У піснях Віктора Івановича і виконанні Зої Микитівни завжди відчувався національний дух і духовна краса, які так потрібні на шляху нашого державного і культурного відродження. Віктор Іванович ще добре малював. Але музика була його життям.
Пісні у його виконанні, а особливо авторські — «Нащо мені женитися» на слова Т. Шевченка, «Кину пером, лину орлом» — козацька пісня ХVII століття (із запису Миколи Костомарова) в обробці Віктора Лісовола, «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» на слова Вадима Крищенка, — знані і улюблені в Україні.
Кобзар-бандурист Василь Литвин вважав Віктора Лісовола і Зою Микитівну «людьми з Божою іскрою». Пережили багато. Довелось Віктору Івановичу два роки пожити у Нижньовартівському районі Тюменської області. Був такий час, коли і його викликали до КДБ і пропонували стати «стукачем». Тоді він поїхав подалі — у Тюмені перечекав ті важкі часи. Там працював художником-оформлювачем.
Бандура подружила Віктора з митцями. Виступав на Кубані, у Польщі, в Якутії. А Зоя Микитівна — у Франції, Німеччині, Польщі.
Віктор — корифей бандурних мелодій. Він грав так, що було чути шум морських хвиль, шепіт лісу. Козаки у його піснях — бойові, відважні, благородні, яким був і сам кобзар. А одна із його пісень – «Наливаймо, браття, кришталеві чаші!» – стала народною. Віктор Іванович казав: «Зараз у моді барабанна музика. Телеекран безжально випалює із слов’янської душі красу тисячоліть, яка брунькувала й не давала заглушитися древу нашої нації…»
Спочатку Віктор працював у капелі бандуристів, а коли вийшов на пенсію, то разом із Зоєю Микитівною майнули співочим дуетом усією Україною. Він співав думи, козацькі пісні, а ліричні твори вони виконували вдвох. Це треба було чути, як звучав романс на слова Дмитра Павличенка «Чого ти мною так гордуєш?» чи Павла Тичини: «Десь на дні мого серця» (музику написав Віктор Іванович).
Обоє шляхетні, витримані. Віктор Іванович був відданий музиці, й, на щастя, його Зоя Микитівна вміла влаштувати все так, що творчість у сім’ї — головне. У Зої Микитівни був чудовий голос і душа, залюблена у мистецтво. Вона була членкинею «Союзу українок» із 1998 року.
Ми познайомилися з цією чудовою парою у 2006-му, коли Лісоволи переїхали із Києва до Вишгорода, ближче до доньки, яка оселилась тут раніше. Коли приходили до них гості, Віктор Іванович брав свою бандуру і разом із дружиною співали для них. Ліричне сопрано Зої звучало в унісон з басом-баритоном Віктора Івановича. Він написав музику до ста пісень.
Зоя Микитівна часто нас пригощала смакотою, що сама готувала. Це в неї добре виходило — мала свої секрети в кулінарії.
Письменниця Ольга Страшенко написала про подружжя чудову книгу: «Кобзар Віктор Лісовол — співець козацької долі». Книга гарна і оформлена зі смаком (НА ФОТО).
В останні роки Віктор Лісовол дуже хворів. Коли хвороба його відпускала, хапався за олівець і писав рядок за рядком.
Зоя Микитівна теж останні роки нездужала. Так вийшло, що Віктор Іванович помер у травні цього року, а через чотири місяці пішла й вона. Забрав її з собою чоловік, не зміг на небесах без коханої дружини.
Понад 40 днів немає серед нас Зої Микитівни. Душа її там, де чекав на неї Віктор Іванович.