Володимир ТКАЧ
Збирався написати статтю до Дня матері, а вийшов інший матеріал — про тих, кому не судилося відчути себе матір’ю, ростити дітей, колисати онуків. В силу нелюдської жорстокості, зневаги до життя…
Я обожнюю запорізький край за його історичну минувшину. Тут тобі й Хортиця, і Махноград (Гуляйполе), і Мелітополь — столиця СРСР по черешнях і абрикосах та інше. Але, перебуваючи у Токмацькому районі, я неодмінно відвідую Пришибські висоти. Саме біля їх підніжжя поліг жіночий штрафний батальйон.
Похмура дощова осінь 1943 року. Вночі до передової під’їздять шість «студебеккерів» з людьми. Конвоїри вискакують першими.
— Быстро строиться, мать вашу…
На узбіччі дороги вже шикуються привезені молоді дівчата: вродливі і не зовсім, білявки, шатенки, високі, низькі — але всі без пасків і зброї — штрафники! Їх більше трьох сотень.
— Вам надана можливість спокутувати свою провину перед радянською владою взяттям цієї висоти, — енкаведист протягує руку вперед у темряву. — Кожен, хто не підніметься в атаку, буде розстріляний на місці загороджувальним загоном. Ми навчимо вас, як любити Вітчизну. В траншеї — кроком руш!
Так розпочався відлік трагедії жіночого штрафного батальйону на підступах до Пришибських висот на правому березі річки Молочної. Саме звідси степ проглядається на десятки кілометрів. Упродовж місяця командуючий IV Українським фронтом Толбухін кидав війська в лобову атаку на висоти. Втрати були колосальні. В степу лежали тисячі забитих мобілізованих ще не обмундированих «чорнопіджачників». Не досягли успіху і три полеглі штрафбати. Тепер була черга за жінками-штрафницями.
Осінній вітер з дощовими краплями холодить траншеї. Голодні, промоклі дівчата хто схлипує, хто витирає краплі дощу, змішані зі сльозами. І дощовий небосхил немовби оплакує ще живих перед світанковою атакою. І ось небо розрізає спалах ракети:
— Вперед, мать вашу… Вперед, с…ки!
Ситі, мордаті конвоїри б’ють розгублених штрафниць, стріляють найближчих, і траншея оживає. Незграбно, по-жіночому вони лізуть за бруствер, піднімаються і кидаються вперед на висоти. Вони ще прожили хвилин з десять, доки скорострільні німецькі МГ не викосили всіх до єдиної…
«Лінію Вотан» німці залишили, планомірно вирівнюючи лінію фронту. Всю осінь і весну 1944 року жіночки (мужиків усіх загребли на фронт) навколишніх сіл згрібали тисячі трупів у ями. Щодо полеглих дівчат комісари висловилися однозначно:
— Нечего этим бл…дям лежать с нашими бойцами.
І дівчат волочили у німецькі бліндажі, набивали їх тілами доверху, а потім підривали…
І все ж, як цей факт не замовчувався у повоєнні роки, учасники поховань дівчат-штрафниць розповідали ближнім про цю трагедію. У 1990-х роках пошуковці розпочали роботи з ідентифікації загиблих. Було знайдено останки 319 дівчат. Збереглися деякі жіночі речі, як гребінці, на яких надряпано «Нюра», «Маша»…
На початку 2000-х на місці трагедії з’явився меморіальний знак. Робітники маріупольського заводу Ілліча викували зламану троянду, яка ще не встигла розквітнути. І все це завдяки ентузіасту Миколі Савченку, керівнику місцевого КСП. До речі, його тягали по прокуратурах нащадки вертухаїв, мовляв, хто тобі дозволив будувати комплекс? І він віддав свій земельний пай під пам’ятник!
Якщо будете їхати на Азов відпочивати — зробіть зупинку в Токмаку, точніше біля сіл Чапаївка (колишнє німецьке Вейнау) та Виноградного (німецьке Альт-Нассау). Саме там цей комплекс, а на граніті слова:
И старуха в цветастом платке
У иконы свечу зажгла.
Я не знаю, как ей сказать
Чтобы дочь она не ждала…
І коли на цю статтю накинуться наші сталіністи зі словами «Этого не было!», я їх пошлю… читати директиву Генштабу № 1484/2, яка наказує, що жінок-військовослужбовців, засуджених за здійснені злочини, в штрафні частини не направляти. Ця директива була видана лише восени 1943 року, після двох років війни. Скільки ж жінок за цей час вертухаї загнали під кулі?
У роки війни до лав Червоної армії було мобілізовано близько мільйона жінок. Частина з них була на передовій санітарками, зв’язківцями, снайперами тощо. І поблажливості їм не було. У полоні їх доля була жахливою.
Жодна з воюючих країн не ставилася так жорстоко до жінок, як наша. Жодної німкені не було на фронті, ні однієї італійки, ні однієї японки не було в лавах імператорської армії. Наші союзники: англійці, американці, французи не дозволяли воювати своїм міс і мадмуазелям. У їхньої війни дійсно не жіноче обличчя. За великим рахунком, ми так і не вклонилися нашим мученицям, а навіть навпаки – принижували, ображали фронтовичок. Доходило до того, що вони не одягали бойових нагород, соромилися, ризикуючи отримати ганебного ярлика.
В День матері варто ще раз згадати всіх, хто пожертвував життям, жіночим щастям заради нас. І пам’ятати про безіменних штрафниць у безкрайнім степу…
