26.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Брати Капранови: «Забудь-річка»

Галина МАКАРЕНКО
ФОТО — автор, спеціально для «Вишгорода»

У Вишгородській центральній районній бібліотеці відомі українські письменники презентували свою книгу «Забудь-річка». До зустрічі долучилися і працівники та підопічні Вишгородського територіального центру соціального обслуговування.

Віталій і Дмитро Капранови не стільки про власну творчість говорили, скільки про державу і культуру, про минуле і майбутнє української землі. Роман «Забудь-річка», наголошують автори — розповідь про дві війни: другу світову і сьогоднішню, світоглядну, що триває на Сході нашої країни.

За сюжетом — троє молодих людей, потрапляючи у спіралі долі, йдуть на війну під одним іменем — Степан Шагута. Комсомолець воює у дивізії «Галичина», син офіцера УНР — у Червоній армії, а польський жовнір — в УПА. Вимальовується тут ще й лінія воєнного плину через сприйняття солдатів німецької армії.

Двоє нащадків Степанів через багато років зустрічаються — і між ними спалахує кохання. Відкриваючи одне одному своє життя та родинну історію, вони раптом відкривають і неочікуване для них — вони, вірогідно, недалекими родичами! Щоб докопатись до суті, герої намагаються розплутати шляхи трьох доль, які переплелися настільки, що фактично стали однією — долею українця на Другій світовій війні.

Забудь-річка — язичницький символ, що розділяє світ живих та світ мертвих. Саме така протекла у роки радянської влади між поколіннями в українських родинах: сини, налякані загрозою переслідувань, відмежовувались від своїх батьків, що хотіли для українців кращої долі, а батьки, в угоду новій владі, «забували» про синів, котрі боролись за вільну Україну. Траплялась така собі добровільна амнезія і прірва забуття лягала між поколіннями.

Задумуючи роман, Дмитро та Віталій прагнули, аби розповідь сприймалась не фантастикою, а реальним відображенням реальних подій. Рішення допоміг знайти мешканець Вишгородського району Петро Галицький. Він розповів історію, як його разом із іншими молодими юнаками демобілізували копати оборонні окопи. Але ворог наступав швидко, і невдовзі ополченцям скомандували — розбігайтесь по домівках, бо скоро тут будуть німці. Петрові додому — рукою подати. А одноліток сидить і плаче: «Мені додому — пів-України, я з Одеської області. Та, крім того, ще й єврей — чи так, чи так загину». Петро пожалів хлопця й віддав йому свої документи. «А як же ти?». «Та виправлю нові. Мене у селі кожна собака знає!». Отак і пішли по світу два Петра Галицьких. А для Капранових — було знайдено сюжет роману.

Ця книга — і для жінок, і для чоловіків. З погляду жіночого — це лірично-любовна мелодрама, що розвивається на тлі воєнних подій. А з чоловічого погляду — це драматично-детективна історія з елементами любовно-ліричних відступів. Крім того, у книзі чимало цікавих фактів про військовий побут кожної із сил, що протистояли одна одній, а також замальовок щодо традицій і культурних цінностей.

2010 рік — початок роману. О цій порі у суспільстві активно почали з’ясовувати — хто з українців був правий і хто винуватий, на тому боці стояв під час війни чи не на тому. Брати Капранови, взялись з’ясовувати інше — як українцеві вдавалось залишатись УКРАЇНЦЕМ, не втратити власну систему цінностей і власну культуру.

За великим рахунком, презентація книжки, зустріч у Вишгородській бібліотеці — це був не просто літературно-мистецький захід, а зболена розмова про історію та розвиток України, про її майбутнє, а ще більше — про сучасне, бо те, що робимо сьогодні, відгукується у майбутньому і формує його.

У молоді нема вибору між книжкою і пляшкою — книгарень та бібліотек обмаль, а «генделики» — на кожному кроці. І танки з’являються на тих вулицях, де немає бібліотек. Де голос культури чутно — там мирно, а де не чутно — там воюють. Показовий факт по сьогоднішній Україні, кажуть брати-письменники: у Донецькій області ОДНА бібліотека на 10 тисяч дорослого населення, а у Тернопільській — ОДИНАДЦЯТЬ.

І мимоволі згадалась автобіографія Капранових — вони не вивчали в школі української мови, вищу освіту здобували у російських вузах і жили тривалий час у Московії. Але «забудь-річка» чи «євшан-зілля» не змило з їхньох пам’яті і сутності українського коріння. Пропагуючи українську книгу, Капранови допомагають нашим авторам реалізовувати проекти через своє видавництво. Подорожуючи Україною, зустрічаючись у бібліотеках з читачами, говорять про те, що треба робити, аби в суспільстві запанували мир і злагода. Нашим би народним депутатам повчитись у них — патріотизму, розумінню суспільних проблем, бажанню зробити гідним не власне тільки життя, а життя всіх українців. Та, принаймні, — хоч би мови, щоб не оскверняти чужорідним мовленням святі стіни українського парламенту.

Ділячись враженнями від зустрічі, працівники та підопічні Вишгородського терцентру соціального обслуговування зауважували: нам би більше таких політиків, як ці письменники! Тоді б швидше в Україні життя стало кращим!

Image00002

Image00003

Image00004

Image00005

Image00006

Image00007

Image00008

 

Image00001