29.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Герої Небесної Сотні Вишгородщини

Мамо, чи це вже весна?

«…Груди! Відкрийте йому груди….Швидше, Швидше…
Відкрили йому груди.
Там рана від кулі. Глибока.
Кров витікає. Каска злетіла, волосся русяве розсипалося. Очі голубі, як небо над його головою. Схилилися хлопці над ним.
«….Мені не болить… Я – живий…. Не болить… Мамо….»
Він такий юний. Ще зовсім дитина. Сорочина стала червоною.
Ще кликав маму, ще шепотів слова теплі, як кров, що витікала життям з його грудей. Ще питав про весну, чи ж настала вже, а очі, ті очі вже ясніли щасливо – він ішов ангелом до Бога….
Не плачте, мамо. Ваш син у Небесній Сотні. Йому вже не болять рани. Він прийде, коли ви спатимете, і розкаже, як любить Вас.
Не плачте, мамо. Дайте нам поплакати.
Бо син Ваш своєю кров’ю змив наш гріх. Тяжкий такий. Гріх тих довгих років, коли очі були сліпі, а серця незрячі. Від байдужості. Коли сиділи ми по хатах і перечікували той гріх.
Ми спостерігали, як помирають старі у злиднях, і не бачили, як на гроші з їхнього недоїденого хліба виливають золоті портрети ідоли.
Дитина маленька хотіла жити, а ми відверталися – немає ліків, аби допомогти, й наче не бачили, що на ті ліки купують собі маєтки інші.
У судах – розпинали невинних і кидали за грати. Прокурори фальсифікували справи. А ми… А ми мовчали байдуже і в неділю йшли до церкви, ставили свічку, аби відкупитися. А в понеділок – давали хабарі. І відводили погляд убік.
Не плачте, мамо. Дайте поплакати Україні.
Вже не тече кров із ран Вашого сина. Не пече йому у грудях більше. Вже у Сотні своїй Небесній стоїть він на варті. По праву руку від Бога. А по ліву – його побратими Андрійки, Васильки, Іванки, Назари, Устими – ті, хто нині названий Сотнею Небесною.
Вони не були героями. Вони були звичайними людьми. І в мить останню віддали нам найдорожче, що мали, – життя своє. За нас віддали. Аби ми жили. Долюбили за них, дітей їхніх ненароджених доколихали, пісень за них доспівали.
Не плачте, мамо. Дозвольте поплакати світові. Весна вже на порозі».
(Було оприлюднено в українських ЗМІ)

Людина не може без Янгола…

Валентина ПАРЧУК, депутат Вишгородської міської ради 7 скликання

Янголами є наші матері, неньки, ті, хто нас народжує і оберігає щодня, але буває так, що сини і доньки стають Янголами… Янголами-охоронцями своїм матерям, своїй землі….
Тоді, 3 роки тому, вони стали першими Янголами… на нашій Україні… В 21 столітті… в центрі Європи… в Києві. І досі, досі до Небесної Сотні приєднуються сини і доньки….
Хто вони? Ким були? До чого прагнули? Вони не були ні екстремістами, ні терористами, ні фашистами, не були і суперменами. Звичайні люди: учителі та студенти, вчені, письменники, актори та музиканти, художники, менеджери, селяни, які вийшли, щоб відстояти своє право жити цивілізовано та справедливо. Люди з різних куточків України. Вони різні. Але було щось, що робило їх схожими між собою. Дуже схожими! Схожими серцями, у яких, наперекір безвір’ю, безнадії та ненависті, що нав’язуються нам духом цього світу, жили віра, надія та любов. Віра – у перемогу добра над злом, правди – над неправдою та кривдою. Надія – на краще майбутнє для своєї країни, своїх дітей. Любов – до України, справжніми синами і доньками якої вони були, є і будуть.
Завжди «іншим» бути непросто. Непросто вірити, коли здається – край! – і всі живуть-пливуть за течією, плекаючи «філософію живота та нужника», у час обезличування, зневіри, у час, коли нас уміло переконують, що це все добре і взагалі нічого змінити неможливо. Повстати проти системи цинічної брехні та фальші є неабияким подвигом. На нього здатні тільки справжні Герої. Саме так вчинили воїни Небесної Сотні. Вони не чекали, поки зміниться «хтось» чи «щось». Не сподівались на «когось». Не ховалися за чужими спинами, а навпаки підставляли свою. Вони почали із себе міняти цей світ із думкою: «Як не я – то хто ж?».
Згадаймо ж їх усіх, пам’ятаймо їх. Тих, хто збудив Україну, тих, завдяки кому ми нарешті знаємо, чого вартує слово – Гідність.
Низький уклін батькам Героїв. Вічна пам’ять…