Ольга СУБАЧ, зав. відділом експозиції Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році»
Ольга ГУГЛЕНКО, науковий співробітник
ФОТО – архів музею, спеціально для Вишгорода»
Події Другої Світової війни з кожним роком віддаляються все далі, та інтерес до них не зникає, особливо – до спогадів фронтовиків. У кожного з них своя війна.
Ми спілкуємось із Михайлом Петровичем Угрімовим, добровольцем, учасником форсування Дніпра в 1943 році.Він народився в 1927-му в селі Олешня Охтирського району Сумської області. Батьки були селянами, але Михайло ще малим залишився сиротою і жив у родині брата. Він із гордістю розповідає, що до війни навіть у селі приділяли велику увагу військово -патріотичній підготовці – при сільраді працювали гуртки «Ворошиловський стрілець», діти вивчали зброю, грали у військові ігри про героїв Громадянської війни.
Михайло Петрович пам’ятає, як у 1941 році німці ввійшли в село. Взагалі село було великим і дуже пісенним. На роботу, з роботи – завжди з піснями –«Стоїть гора висока…» або «Ой, на горі женці жнуть…». Але з початком війни співати перестали. Молодих чоловіків забрали на фронт, діти, старики замінили їх на роботах.
Якось зранку почули за селом стрілянину, але уваги не приділили, аж доки не побачили вогонь. Горів один із будинків. Діти вибігли на шлях подивитися – йде лава німців.
Спочатку нікого не чіпали. На майдані виступив перед селянами німецький офіцер, через перекладача сказав, що вояки Німеччини звільнили український народ від більшовиків, тому в магазині можна брати все, що бажаєш. Михайло спочатку соромився разом із іншими хапати без грошей, а потім усе ж встиг взяти дамські рукавички і чоловічу кепку.
Біля сільради Михайло побачив полонених червоноармійців, їх охороняли солдати Вермахту. А інші ловили по селу курей, півнів і свиней. Переловили усіх. Жінці брата залишили лише голову від кабанчика. Колгосп німці не розформували, працювали селяни, як раніше, але вже у «Господарстві №17». Німці призначили старосту і поліцаїв. Одного з поліцаїв особливо ненавиділи селяни за жорстокість, а Михайло добре знав його ще по довоєнному гуртку самодіяльності, той був активним комсомольцем.
Німці відверто брехали людям, що війна скінчилась, Москва взята військами Вермахту, Сталін – у полоні. Коли Михайло знайшов і приніс у село радянську листівку, що її скинули з літака, люди зраділи.
У навколишніх лісах з’явились партизани, і окупанти почали проводити жорстокі чистки, облави, декілька сіл навіть спалили. Одного разу староста послав Михайла в ліс по дрова. Йому дали коника з возом. В лісі до хлопця підійшли якісь люди з автоматами. Сказали віддати їм коня на деякий час, потім, начебто, повернуть. Дали шубу, щоб не змерз. Потім поставили на воза якісь ящики і поїхали. Михайло чекав їх усю ніч. Вранці пішов у село, але староста навіть нічого не спитав у хлопця.
У 1943 році село визволили партизани. Але потім об’єднання Наумова пішло далі, німці нанесли контрудар. Другий раз визволення принесли танкісти 5-го гвардійського танкового корпусу. Декілька разів село переходило з рук у руки. Молоді хлопці і дівчата ховались разом із худобою в ярах.
Михайло давно вважав себе комсомольцем, хоча туди його ніхто не приймав, тож, як почув про створення на звільненій місцевості юнацьких добровольчих загонів на допомогу РСЧА (Робітничо-селянській Червоній Армії), відразу записався в об’єднаний добровольчий батальйон.
«Люди називали нас «яструбками», – розповідає Михайло Петрович. Батальйон направили на допомогу І-му Українському фронту. Так Михайло з товаришами опинився біля Дніпра. Перед добровольчим батальйоном було поставлено завдання: перекрити всі стежки, шукати німецьких диверсантів, щоб ніхто з ворогів не знав, що танки приховано переправляються з Букринського плацдарму на Лютізький. Вночі на плоту батальйон переправили на острів, назву якого Михайло Петрович не пам’ятає, а потім на правий берег.
Тут рано-вранці Михайло Петрович зустрівся з командуючим 3-ї гвардійської танкової армії – Павлом Рибалком. Хлопці побачили, що по дорозі їде легкова машина «Вілліс». Був наказ зупиняти всі машини, тому зупинили і цю.
З неї вийшов сам Рибалко. Спитав хлопців: «Воювати навчились?». Хлопці хором відповіли: «Вчимося». «Розіб’ємо німців?» – «Розіб’ємо». В кінці розмови командуючий армією назвав хлопців героями. До речі, майже три тисячі таких молодих добровольців РСЧА загинуло в 1943 році, загинув і друг Михайла Петровича Костя Кравченко.
У Київ Михайло Угрімов не ввійшов. Прийшов наказ Сталіна – послати юних добровольців на подальше військове навчання. Так що повоювати Михайлу Петровичу довелось не у Європі, а в Азії, добивати союзника нацистської Німеччини – Японію. І там Михайло Петрович був важко поранений, а ще назавжди втратив друга з військової учебки.
Вже після закінчення війни, лікування у шпиталі було навчання у Львівському військовому училищі. Там, у місті Лева, зустрів свою половинку. Побралися, Михайло Петрович з посміхом згадує, що весільне плаття було одне на двох наречених, тому що у цей же день відбулося весілля й у їхніх друзів.
У родині Угрімових народилися дві красуні-доньки.
А коли Михайло Петрович працював військовим радником у Мозамбіку, мальовнича природа Африки настільки захопила його, що взяв до рук пензля. Має кілька персональних виставок.
Його картини дещо прості, але дуже яскраві. Малює Михайло Угрімов і зараз, але після смерті дружини – рідше. Одну із своїх африканських картин Михайло Петрович подарував Національному музею-заповіднику «Битва за Київ у 1943 році».
Ветерана війни та військової служби вирізняє активний спосіб життя. Він співпрацює з учнями Київського ліцею № 295, написав та випустив книгу, зараз готує до друку іншу, зустрічається з молоддю.
В 2017 році (п’ятого березня) М.П. Угрімову виповниться 90 років. Діти, онуки, родичі, друзі з усього світу збираються приїхати на ювілей. Багато кого з фронтовиків уже немає серед живих, тож перший тост буде за них, тих, хто залишають прийдешнім поколінням спрагу подвигу. І нове покоління гідне пам’яті дідів, обстоюючи свободу та незалежність Української держави.
