Ірина БУЛЛО
19 листопада — рік, як пішов із земного життя мій чоловік Дмитро Булло, батько двох синів, єдиний син у батьків.
Вишгород добре знає цю історію: 46-річний учасник АТО, якому стало зле із серцем, не діждався «швидкої». Із відділення швидкої допомоги, що на території Вишгородської ЦРЛ, можна пішки дістатися нашого будинку за 5-7 хвилин. Ми чекали машину після виклику 40 хвилин.
І навпаки (друга сторона медалі) — підтримка з боку Вишгородської міськради та особисто мера Олексія Момота була вчасною і відчутною: і словом, і ділом, за що вся наша родина (я, діти, батьки Дмитра) дуже вдячна працівникам апарату міськ-
виконкому та інших міських служб.
Але зараз не про це. Хочу розповісти, який був Дмитро. Коли поруч — порядна, надійна людина, ми сприймаємо це, як належне. І гарні слова для неї відшуковуємо лише на поминках.
Наша родина завжди із задоволенням читала у газеті «Вишгород» розповіді про людей (рубрика «Сусіди»). Гадаю, саме час вшанувати пам’ять Дмитра Леонідовича Булло.
Ми познайомились, коли Діма був іще курсантом Київського вищого зенітно-ракетного училища (КВЗРУ) — і з того часу 25 років були разом у сім’ї і на службі.
Його дуже цінували із лейтенантських років — тому що виконував поставлені завдання на дуже високому рівні. Починав військову службу із частин ПВО (протиповітряна оборона) у різних регіонах України. Останні 12 років — у складі Головного управління розвідки Міноборони України (ГУР МОУ).
Д. Булло користувався авторитетом не лише у підлеглих, а й у вищого керівництва. Завжди відгукувався на проблеми товаришів по службі. У мирний час неодноразово був нагороджений за виконання завдань, має нагороди та відзнаки від Міністра оборони України, начальника Генерального штабу, начальника ГУР МОУ, Подяки від секретаря РНБО… І лише нині ми розуміємо, як треба берегти мир і скільки Дмитро Леонідович зробив для цього потрібної копіткої роботи.
Звісно, не про все можна говорити, проте в. о. начальника групи розвідки штабу АТО Дмитро Булло організовував та контролював виконання не одного спецзавдання — і важко підрахувати, скільки життів наших військовослужбовців врятовано, скільки матерів дочекалися своїх дітей, а дружини — чоловіків. Патріот рідного міста, він завжди мав із собою прапор Вишгорода — чотирикольорове знамено прикрашало і його робоче місце в АТО.
Своє поранення (осколком у ногу), отримане під час обстрілу Краматорська, як інвалідність не оформлював — навіть рідні про це не знали. Дмитро вважав, що тоді як інші втрачали кінцівки, отримували страшні недуги, його поранення — не таке й уже значне.
Людина дуже відповідальна, у бліндаж під час обстрілу полковник зайшов останнім — спочатку простежив, аби усі підлеглі укрились від шаленого вогню…
Вищі чини АТО висловлювали нам своє співчуття, дякували батькам за виховання сина, схиляли голову перед Дмитром за героїзм, відвагу (НА ФОТО — нагорода, відзнака ГУР МОУ «За мужність при виконанні спецзавдань»). Його щодня згадують колеги — їм бракує його досвіду, знань, харизми, уміння згуртувати, підтримати, захистити, переконати. Ці людські якості дуже потрібні військовим – надто на передовій.
Дмитра дуже не вистачає нашій родині – дружині, двом синам, невтішним батькам. Свого зятя любили та поважали мої батьки — і було за що. Уважний до найменшої дрібниці, в домашній роботі він із задоволенням допомагав батькам, тестю і тещі, по-чоловічому брав на себе все найважче. Синам також прищепив працелюбність і турбот-
ливе ставлення до рідних і людей навколо (сусідів, колег по навчанню і роботі).
На хобі у нього бракувало часу — своє життя Діма присвятив сім’ї й службі, у нечасті вільні години повністю віддавав себе рідним. І на роботі, і вдома відчували його надійне плече — Дмитро Булло був справжнім полковником і захисником в усіх життєвих ситуаціях, Людиною з великої літери.
Он жизнь любил и песни пел —
В семье надежда и опора.
Мир почернел, свет потускнел.
И безутешно наше горе.
