Віктор КУЧЕРУК
Падолист
Тривожні шурхоти садів
Печаль народжують поволі –
Листок зів’ялий пожовтів
І впав за іншими додолу.
Сухого листя вихорці
Заполонили хутко місто.
Лякають рухом горобців
І ваблять видивом вогнистим.
Їх охолола пишнота
Іскриться скупо під ногами,
Немов потоптані літа
На тлі розкопаної ями…
Уже…
Уже в повітрі запах диму
І дух зів’ялого листка, –
Уже охоче й хутко рима
Знаходить місце край рядка.
Уже розвіяли потроху
Вітри тепло серпневих днів, –
І щедро впоює волога
Пожовклі далечі полів.
І прохолода непривітно
Уже наповнила сади, –
І звично птахи перелітні
В політ зриваються з води.
Німіють вже гаї співучі
І оповили сни ріллю, –
Вже часу біг старінням мучить
Частіше голову мою.
Найдорожча рідня
Продимлена, обпечена,
Обвуглена земля:
Повужчала приречено
Розложиста рілля.
Отож почув од матері
Розпачливе вторік:
«Немов в якомусь кратері
Горбатимося вік!..
Ви чуєте не першими
Для духу підняття,
Що подвиги ось звершите —
І зміниться життя…»
Неважко пригадати їй,
Як ждала ювілей,
Як мріяла багатою
Постати між гостей.
Та, злиднями оточена,
Натомлена як слід,
До себе заохочує
Гостинчиками рід.
Збираємось щоліта ми
Всі в рідному краю,
Щоб звеселити квітами
Матусеньку свою.
Гуляємо до одуру,
Великі та малі –
Невільники й господарі
Прекрасної землі.
І повняться прозорістю
Затемнені літа,
І добрих прагнень прорістю
Вкраїна пророста!
