28.03.2024

Вишгород Газета ONLINE

Вишгород – офіційний сайт газети, новини сьогодні, архів. ONLINE

Битва за Київ

Як це було

Анатолій МИСЬКО

(опрацював розповіді учасників битви за Вишгород та Київ, записані у 1973-85 р. р. на зустрічах, та вніс поправки 6 листопада 2013 р.)

ФОТО — архів автора, спеціально для «Вишгорода»

Нові жителі Вишгорода в більшості своїй і не уявляють, що діялось тут у 1943-му  році. А на той час він (тоді — запущене село з неоднозначним минулим) був однією із ланок «Східного валу» Адольфа Гітлера.

Стрижень валу — ріка Дніпро, тому німецькі окупанти планували вже нікуди звідси не відступати і нізащо не залишити стратегічний оборонний бастіон з цією водною артерією… Тож у цих місцях вирішувалась доля Вітчизняної і Світової воєн, і в першу чергу — визволення України.

ЛУКАШИН Анатолій Віталійович (водій самоскида на Київській ГЕС). 42-й окремий полк, гаубично-мінометна частина РС (реактивні снаряди) «Катюша» — водій установки «Катюша», у жовтні 1943 року брав участь у штурмі Вишгорода.

Одержавши наказ про нанесення ракетного удару по правому міцно укріпленому німцями берегу Дніпра (район сучасного Вишгорода), А. Лукашин вивів установку РС на вихідний рубіж у Хотянівці. При встановленні «Катюші» на бойовий старт, наїхав на погріб і завалив його. У цьому льоху ховались від обстрілів мешканці ближньої хати. Коли розібралися, що до чого, — мирно перемістилися в інше укриття.

Нищівні залпи РС були дані в час артпідготовки перед піхотним штурмом.

Вогонь РС був раптовим і розтрощувальним. Наша піхота кинулася в атаку і так стрімко увірвалась у розташування противника, що вже сама потрапила під черговий залп «Катюші» А. Лукашина.

Через 35 років після цих днів Лукашин випадково зустрівся в автобусі на пл. Т. Шевченка в м. Києві з учасником тогочасного піхотного штурму Вишгорода, Героєм Радянського Союзу Миколою Максимовичем ЗАХАРЧУКОМ — мешканцем села Нові Петрівці. Після «розбору польотів» Лукашину довелось (у кафе «Журавушка») обгрунтовувати свій останній залп по Вишгороду…

У 1961 році Анатолій Лукашин приїхав до Вишгорода будувати Київську ГЕС. Працював водієм автосамоскида. Цікаво, що через 25 років після закінчення війни він знову в’їхав (але тепер самоскидом) у садибу с. Хотянівка, звідки давав залпи по Вишгороду в 1943-му. Його впізнала господиня будинку та її син, який був у воєнні роки хлопчиком. Дуже тепло зустріли — як рідного. Пізніше він часто відвідував своїх «хрещених», аж до самої смерті господині садиби.

Війну А. Лукашин закінчив 29 квітня 1945 року в Берліні — залпом РС по рейхстагу. А осколки снарядів до цих пір знаходять на пагорбах Вишгорода.

У 1962 році при розробці котловану під фундамент школи №1 у Вишгороді витягли  снаряд РС, що не розірвався (той, що «Катюша» Лукашина випустила по німцях у жовтні 1943-го)…

Раніше про Анатолія Лукашина не дуже згадували. Бо він був роботягою (навіть вийшовши на пенсію — працював до останнього свого дня) і чесним п’яничкою, а син його попав до криміналу.

АРИСТАРХОВ Іван Максимович. Сумська область, Недригайлівський район, с. Засулля. Під час війни був звязківцем (багато згадок про події 1943 р. і про комбата Віктора Полинського). Професія — фотограф. Автор картини «167 дивізія штурмує Вишгород».

Під час штурму Вишгорода Іван Аристархов переправився на правий берег Дніпра на підручних засобах у районі між островом Домаха, що був розмитий при підготовці лона водосховища Київської ГЕС, та озером («Бегемотики»). Може, ця місцевість заслуговує на більш героїчну назву, наприклад, урочище Героя Захарченка?

Іван Максимович згадує, як під час жорстокого бою на підступах до Вишгорода командир батальйону, капітан В. Полинський був попереду своїх солдат — із великим 15-зарядним німецьким пістолетом, із орденом на чорному німецькому плащі з оксамитовим коміром. (У такому плащі орудував і розвідник, Герой Радянського Союзу М. Кузнецов у тилу ворога.)

Капітан Полинський голосно закликав солдат просуватися за ним, а сам біг попереду, стріляючи на ходу. Йому доповіли, що командир госпвзводу не виконав якийсь його наказ із боєзабезпечення. Він люто закричав: «Застрелю, застрелю цього взводного!»

Індивідуальний екстрим супроводжував В. Полинського до кінця війни. Можливо, саме тому не піднявся у званні вище капітана. Та він був справжнім героєм.

ПОЛИНСЬКИЙ Віктор Іванович, Герой Радянського Союзу, ( у 2013 р. жив у Санкт-Петербурзі).

«І радісно, і тяжко бачити ці місця», — так сказав Віктор Полинський під час одного із відвідувань Вишгорода. 19 жовтня 1943 року перший батальйон у складі трьох рот під командуванням капітана Полинського форсував р. Дніпро в районі Вишгорода. Вихідний рубіж на лівому березі Дніпра — дача академіка Богомольця (нині — на дні Київського водоймища).

Після форсування Дніпра йшли у напрямку церкви Бориса і Гліба через острів. Капітан Полинський мав наказ: особисто брати крутий схил і командну висоту у Вишгороді, на якій стоїть церква.

Німці потужно укріпили прилеглу Дніпровську заплаву та, зрозуміло, і командну висоту (це була одна із ланок «Східного валу»). В. Полинський із гіркотою розповідав про безліч загиблих на острові Домаха червоноармійців.

Це був свого роду плацдарм для чергових безрезультатних кидків, бо проглядався як на долоні, — і кожний квадратний метр багатократно прострілювався супротивником. Тим, хто потрапляв на цей острів, судилось або вмерти Героєм, або героєм зостатись у живих — інших варіантів у тих умовах не існувало. Поранені конали тут же, бо не було ніякої можливості відправляти їх на лівий берег у медсанбати.

Домаху прострілювали цілодобово: вдень німці вели прицільний вогонь, а вночі — площинний. Тому солдати В. Полинського вдень пластом лежали на холодному піску, між уже вбитими побратимами, а вночі проводилась реєстрація живих, перегрупування підрозділів батальйону, харчування бійців, перев’язка поранених, прийом свіжого підкріплення та боєпостачання…

Вишгород був узятий червоноармійцями 19 жовтня 1943 року. Пізніше, за наказом командування, батальйон Полинського (вірніше, його героїчні залишки) був відведений у район цегельного заводу — це там, де озера, а Вишгород здали.

29-30 жовтня після другого штурму Вишгород був відбитий знову. Пятого листопада ввечері батальйон капітана Полинського вже був у районі Пущі-Водиці. Підійшли танки генерала Рибалка. Рибалко наказав комбату залишків трьох рот: «Посадіть свій батальйон на танки — і десантом рухайтесь на Київ!»

Так вони дійшли до Берківців. Там німці влаштували заслін, але, побачивши войовничо розфарбовані танки, що стрімко рухались на них із десантом, розбіглися.

Маршем визволителі української столиці пройшли Берківці. Далі — Святошин, де рух танків зупинив протитанковий рів. Солдати Полинського в рукопашному бою розгромили німецький заслін — 80 гітлерівців. (Піхотний полк, який ішов за десантниками, біля протитанкового рову німці відсікли.)

На світанку 6 листопада підійшли ще танки та разом із піхотою рушили на Київ через Святошин. О 12-ій годині дня на руїні будинку Ради Народних Комісарів України було піднято радянський прапор (тепер це будинок Кабінету Міністрів України).

А тим часом комбат Полинський із своїм авангардом зайшов до однієї із хат звільненого від німців села. На столі — ром і закуска (німці до останньої секунди були впевнені, що «Східний вал» — неприступний)… Хміль перемоги після стількох безсонних ночей і боїв відключив командира — він на марші проспав шість годин (за цей час його батальйон був уже під Васильковом).

Коли будувалась Київська ГЕС, острів, про який іде мова, був розмитий «Гідромеханізацією», а грунт (пісок) — укладений у захисну дамбу Аванпорту шлюзу (1962-1963 р. р). При виконанні робіт на острові знайшли незліченну кількість людських скелетів. Це були останки радянських бійців, які полягли тут, виконуючи наказ лобовою атакою голіруч брати неприступний рубіж оборони німців. А скільки на переправі потонуло у Дніпрі, вода якого була червоною від крові загиблих!..

Високі і круті вишгородські кручі, як раніше у Великому Букрині, не дозволили тут розгорнути широкомасштабну і успішну бойову операцію.

Ніякі діячі, навіть бодай якась церква, не відправили панахиду про загиблих тут.

Їхні останки лежать зі зброєю і досі в гідротехнічних спорудах гідровузла. Епітафій нема… Трупи тих, що втратили зброю, через тиждень почали спливати. Їх виловлювали і хоронили навалом (Чайка — Водогін – Вишгород).

Форсування Дніпра було здійснено на Лютізькому плацдармі після того, як поклали 2 млн солдатів на Букрині і під Вишгородом (радянське командування пізніше назвало ці ділянки фронту «відволікаючим маневром»).

Командир 167-ої стрілецької дивізії Іван Мельников, розуміючи безнадійність «у лоб» брати Вишгород, давав на п’ять солдатів одну гвинтівку і на 10 бійців – п’ять патронів. І одяг у солдатів був — чорні фуфайки. (А це — гарна мішень. Хто знається в стрільбі — той розуміє.)

Можливо, Мельников якимось чином виконував заповідь маршала Жукова: «Чем больше погибнет хахлов на Днепре — тем меньше украинского народа нужно будет переселять в Сибирь после войны».А навіщо озброювати мішені для німців? Нехай беруть цеглину і здобувають собі зброю в бою!

Майор МЕРЗЛЮК Василь Йосипович, комбат 3-го батальйону 520-го  стрілецького полку 167-ої Сумсько-Київської стрілецької дивізії. Учасник штурму Вишгорода.

Зі своїм батальйоном форсував Дніпро, користуючись допоміжними підручними засобами. Штатні засоби — човни, понтони, плашкоути — для форсування під вогнем противника були непридатні, бо були відмінними мішенями. На штатних плавзасобах ніхто до правого берега не дістався…

Після того, як вибуховою хвилею від розірваного снаряда його скинуло з плоту, він, схопивши кулемет ДП, який уже потопав у Дніпровській безодні, далі вбрід переніс його з води на берег. Напрямок атаки батальйону — цегельний завод біля Вишгорода. Ветерани будівництва Київської ГЕС це місце знають як стоянку брандвахт, де жили гідробудівники-першопрохідці.

Уся місцевість прострілювалась гарматами і кулеметами з високого правого берега Дніпра. До того ж, плесо було дуже заболоченим, а вода — зловонною від застою. У спогадах Мерзлюк називає його «гнилим місцем».

3-ій батальйон у результаті блискавичної атаки захопив цегельний завод і обладнав там кулеметне гніздо. Важко, з великими втратами, був захоплений цей плацдарм. Але ще важче було його утримати.

Німецьку оборону атакували автоматники. Офіцери були в бойовому строю поруч із солдатами. Багатьох товаришів, які загинули в цій операції, майор добре знав.

У подальшому бойовий шлях комбата Мерзлюка проліг через Корсунь-Шевченківський, Чортків, Тернопіль, Дрогобич, Кошіце, Моравію, Прагу… Шлях 167-ої дивізії политий кров’ю. Рядові битви за Київ знали ціну життю! Життя мільйонів віддані за сучасне сьогодення.

Марія Яківна ЗГУРОВЕЦЬ, м. Київ-55, Брест-Литовський проспект, 19. У 1970 році нагороджена орденом Жовтневої революції.

Учасниця битв за Сталінград, Крим, Керч, Білорусію, Прибалтику. Родичів у с. Ошитки (нині — затоплене водоймищем місцевої гідроелектростанції) німці спалили: батька (за участь у партизанському загоні), матір, брата, сестру, дітей сестри.

Старша операційна сестра медсанбату, нагороджена орденом Червоної Зірки.

Працювала у шпиталях день і ніч, віддаючи всі сили для повернення здоров’я пораненим бійцям. Під Сталінградом була поранена. Тоді їй було 17 років. Комсомолки розуміли, що у випадку полону — підуть під розстріл у першу чергу або ж на місці. Та дівчат надихали героїчні вчинки людей, які боролися з ворогом.

Ніхто з них не міг, прикрившись гучним словом чи деклараційною риторикою, стояти осторонь і спостерігати, як воюють інші. Місця для порожнього просторікування не було. Вони рвалися в бій — кожний на своєму посту. А бій був не на життя, а на смерть.

Марія Яківна згадувала, як допомагала пораненому під Сталінградом підлітку 15-16 років. Він був поранений у коліно. Плакав по-дитячому від болю… А був солдат!

… Станція Миронівка. Юна медсестра — біля важкопоранених. Німці, як звірі, вдерлись до шпиталю з пістолетами, стріляли, навіть не даючи собі звіту, що з того вийде, і навіщо ці конвульсійні дії… І не всі серед працівників госпіталю були мужніми при реальному зіткненні з війною. Були і дезертири, які не витримували… Чимало потрапили до таборів — радянських, пройшли страшні випробування вже на Батьківщині  А ті, хто не зламався і вижив, сміливо надягли бойові нагороди через 30 років після війни, на День Перемоги.

Сумно, що настане час, коли зостанеться один — останній ветеран Другої світової…

Та, оглядаючи шлях свого покоління, Марія Згуровець говорила: недаремно полягла більшість чоловіків 1920-1923 років народження — це плата за посмішки дітей, які народилися у 1985-му.

Перші випробування для післявоєнної молоді були приготовані після вторгнення СРСР до Афганістану. Сучасній молоді тепер, уже після нападу Росії на Україну, не слід забувати минуле. Тоді багато речей стануть на свої місця…

Рядовий ПОНОМАРЕНКО Іван Федорович, м. Київ-77 (селище «Водогін»), вул. 8-го Березня, 8 (2). Кулеметник, 1-ий номер бойового розрахунку «Максима», 465-й стрілецький полк 167-ої Сумсько-Київської стрілецької дивізії (другим номером бойового розрахунку у нього був солдат Василь Моргун із м. Суми; комбатом — Озеров).

Штатні понтони були неефективні. Вогонь гітлерівців миттєво знищував їх, солдати гинули в безодні. При повному озброєнні випливти не вдавалось нікому.

Переправлялись через Дніпро на дерев’яних дибах (колодах), які скріплювались скобами. На таких «плавзасобах» були переправлені всі ударні сили, які йшли на штурм Вишгорода, а потім Києва — вся армія, танки, артилерія, бойове забезпечення, продовольство і таке інше. Понтонний міст у Лютежі запрацював пізніше…

Після форсування Дніпра бойовий розрахунок кулемета «Максим» ішов у напрямку Лютіж — Мощун — Горенка — Пуща-Водиця — Святошин. Усі — поранені, та часу на лікування не було: за наказом генерала Рибалка сіли на танки і рушили на Київ.

О 6-ій ранку 6 листопада вже були на Сталінці. Звільняв Київ тоді ще 16-літній рядовий Пономаренко.

45 хвилин перепочинку, а потім уперед — по Васильківському шосе на Гребінки. Там о 7-ій ранку кулеметника знову поранено (на роту напали якісь німецькі недобитки)…

РЯБЦЕВ Григорій Семенович. Свердловська область, м. Сухий Лог, вул 8-го Березня, 19. Колишній парторг 200-ї окремої розвідувальної роти 167-ї стрілецької дивізії, сержант, командир відділення. Одного разу в бою залишався за командира роти.

Форсував Дніпро біля Лютежа.

МАНЬКО Іван Васильович, м. Фастів. вул. Артема, 8. Парторг окремого 286 -го батальйону зв’язку 167-ї стрілецької дивізії.

Коли 520-й полк форсував Дніпро і зайняв оборону на правому березі, Маньку доручили організувати з ним звязок. Це був жовтень, кінець місяця.Четверта година ранку, ще темно.

Зв’язківці вплав перебрались через ріку, вийшли на берег. Було так холодно, що вже не лякав шалений вогонь, який відкрили німці. Весь одяг мокрий, що робити?.. Вихід знайшли: назбирали сіна і запхали його між гімнастеркою та нижньою сорочкою — так зігрілись і підсушились. А зв’язок із 520-м полком діяв надійно.

ПОПОВ Сергій Карпович. Командир 2-ої пульроти 520-го стрілецького полку, м. Київ-114, вул. Поперечна, 9/26. Форсував Дніпро, воював до кінця війни.

МЕЛЬНИКОВ Іван Іванович. Командир 167-ї дивізії, жив у Москві.

Подейкують, що мав менталітет російського шовініста, тож не дуже вболівав з приводу гігантських людських втрат серед чорнофуфаєчників. Мобілізовані зі щойно визволеної червоноармійцями України не мали військового вишколу, натомість — мали одну гвинтівку на трьох. Мабуть, їхня суцільна загибель завчасно передбачалась…

Великі втрати цього контингенту стались і при взятті міст Суми та Ромни. Апогей людських втрат дивізії (та і не лише цієї дивізії) наступив при здійсненні сумнозвісної Київської операції з політичним підтекстом за планом Ватутіна під диктовку Москви: лобова показова операція — солдатів не жаліти.

ЗАХАРЧУК Микола Максимович, Герой Радянського Союзу, с. Нові Петрівці Вишгородського району. Учасник битви за Вишгород, Київ… Відомості про Захарчука та його скульптурне погруддя є в музеї-заповіднику «Битва за Київ у 1943 році» (с.Нові Петрівці).

***

Звісно, питаннями відтворення памяті про тогочасні події треба займатися не силами громадських активістів у зв’язку з ювілеями чи знаменними датами, а професійно та повсякчас. Треба встановити імена всіх, хто загинув у Вишгороді.

Я памятаю, як із м. Суми приїхала жінка, піднялась на Гору до церкви і спитала: «Де тут захоронені загиблі у війні?» Їй відповіли: «Там, на острові»… Острів уже був розмитий будівництвом Київської ГЕС, а останки полеглих героїв пішли під воду (так там і «покояться» дотепер). Ця жінка кинула букет квітів у дніпрові хвилі і з відчайдушним криком про загиблого тут батька кинулась у воду.

Коли про цей випадок доповіли по інстанції, то черговий функціонер сказав: «То вибийте це ім’я на пам’ятнику, що стоїть на могилі героїв у Вишгороді».

Штурм Вишгорода був одним із відволікаючих маневрів. Основний удар у той час уже готувався в районі Лютежа. Таке рішення було прийнято Ставкою Верховного Головнокомандуючого Й. В. Сталіна після безуспішного кровопролитного штурму на Букринському плацдармі. Спочатку захоплювали плацдарми, де вдавалось це зробити, а потім вирішували — на якому з них готувати залікові удари.

Комдив І. Мельников міг би багато чого розповісти з цього приводу. 167-а дивізія, яка визволяла Вишгород у 1943 році, була сформована в Росії. А після загибелі солдат комплектувалась новобранцями з України.

P. S. У розробці плану штурму р. Дніпро брав участь також маршал Р. Рокосовський. Його план передбачав звільнення Києва ударами з півночі, тож був не такий кровопролитний, але… відкинутий Сталіним. Та все ж після звільнення Києва Рокосовський теж був удостоєний звання Героя.