Завдяки сприянню ГО «Асоціація роботодавців Вишгородщини» VIII Міжнародний фестиваль дерунів у Коростені відвідала рекордна кількість вишгородчан
Марина КОЧЕЛІСОВА
ФОТО — Вікторія ШМИГОРА, «Вишгород»
Спокуса розпочати по-гоголівськи: «І чого тільки немає на тому ярмарку…» була великою. Та побували ми не у Сорочинцях, а на споконвічно древлянській землі, що має свої відмінності, неповторні й особливі ритм, смак і стиль життя. День деруна, котрий у Коростені, що на Житомирщині, проводять уже ввосьме, років із чотири як став міжнародним і збирає до 100 тисяч гостей. Четвертий рік поспіль його гостями є й вишгородці.
Але цьогоріч завдяки спонсорській підтримці ГО «Асоціація роботодавців Вишгородщини» дерунський фестиваль відвідала рекордна кількість наших земляків. Два великих і три малих мікроавтобуси (турбота представника АРВ – директора ТОВ «АвтоЛайн» Олександра Балуєва) ледве вмістили 130 охочих. Поласувати пухкими, підсмаженими на свіжому повітрі, з апетитною хрусткою скоринкою й политими густою сметаною або ж грибним соусом картопляними делікатесами вишгородці поїхали цілими родинами — з дітьми, літніми батьками, кумами й сватами. А для малозабезпечених пенсіонерів, яких особисто запросив депутат Вишгородської міськ-
ради, заступник голови ГО «АРВ» Валерій Виговський, цей вихід у світ був наче ковток свіжого повітря.
Навіть природа, здавалось, стелила дорогу в незабутній світ національної кухні й надзвичайного українського колориту, прикрашеного древлянською самобутністю та гостинністю. І якщо зранку дніпровські кручі проводжали нас захмареною прохолодою, то, чим ближче під’їжджали до дерунської столиці, все більше нам посміхалося сонце.
Гостей було море. Автобуси й автомобілі паркувалися за кілька кілометрів до центру міста — на проїжджій частині, у дворах, шкільних подвір’ях, на тротуарах. За номерами було видно, що люди приїхали звідусіль і навіть із-за кордону.
Перший візит за традицією — до головного дерунського поціновувача — Коростенського міського голови Володимира Москаленка, який привітно зустрів усіх. Мер із вдячністю прийняв подарунки — прадавній оберіг (ляльку-мотанку) і великий коровай, — котрі, як пожартували керівники ГО «АРВ» Юрій Колодзян та Валерій Виговський, зберегли ще тепло рук вишгородських майстринь. А радник голови Вишгородської РДА Степанія Сідляр передала привітання від керівництва райдержадміністрації та побажала голові, щоб він як ініціатор чудового дійства ще багато років мав можливість запрошувати всіх українців на прекрасне свято. Після чого фольклорний гурт «Золотий вік» проспівав «Многая літа».
Центр вирував. Народні промисли розкинулися, немов хтось щедро розсипав кольорові камінчики, по всьому місту. Неспішною ходою коростенці та численні гості роздивлялися виставлений у ятках товар і прицінювались із говіркими продавцями, які колоритними жартами ненав’язливо підштовхували до покупок. Чого тут тільки не було! Сувеніри та етнічна продукція, м’які іграшки, вироби з дерева, різноманітне рукоділля, рушники, вишиванки, мальовані й вишиті ікони, картини, різні саморобні дрібниці. Пропонували навіть шуби, нижню білизну та головні убори: причому шапки (ручної роботи) — із Закарпаття, білизна — білоруська, а шуби — із Західної України. І до всього можна було вільно, не проштовхуючись, підійти, придивитися, приміряти. Продавці зустрічали вас щиро, як рідну людину. Ось вона, справжня Україна — доброзичлива, роботяща, без столичної чи навколостоличної суєти.
А для дітей, які щебетали від захвату, наче переполохані горобці, широка центральна вулиця зусиллями організаторів обернулась на справжній казковий світ, сповнений різноманітних атракціонів, розваг і конкурсів. Батьки не шкодували для них грошей. Принаймні, так здавалося, бо всюди бринів щасливий дитячий сміх.
Та основні гастрономічні події очікували на всіх у Центральному древлянському парку, який за своєю красою, ошатністю, численними пам’ятниками Деруну, Тризубу, князям Малу, Володимиру Великому, Малуші із Святославом, Добрині Микитовичу, княгині Ользі та унікальним природним ландшафтом може сміливо змагатися навіть із знаменитою Софіївкою в Умані. При вході гурманів, які з’їхалися поласувати картопляниками найкращих кухарів і господинь, зустрічали філософсько-жартівливі надписи на кшталт «Направо підеш — у військкомат попадеш. Наліво підеш — деруна не попасеш. А прямо підеш — щастя для живота знайдеш» та оригінальна мапа України з місцевими назвами дерунів: драники, пляцки, тертухи, гуглі, бульбаники.
За традицією, опівдні символ фестивалю Дерунець відкрив свято. Після вітального слова В. Москаленка до присутніх (а на той момент у парку вже не було де яблуку впасти) було доведено суворий наказ. За ним поліції доручали гостей «із черевом набитим та очима ситими до парку не пущати. Деруни та різні страви, якщо вже з’їхалися, споживати всім досхочу, доки ноги тримають. А щоб більше всього влізло, горло періодично змочувати елітним домашнім алкоголем місцевого та заморського розливу. Тих, хто вп’ються або об’їдяться кулінарними делікатесами так, що ноги відмовлять, поліціянтам доручено складати під деревами дбайливо, аби не поранити. Причому складати окремо — стать до статі, аби, коли прийдуть до тями, конфузу не виникло. І гулянка має бути знатною, хвацькою, аби надовго запам’яталась, — із піснями, танцями, веселощами. Аби душа із тіла рвалася і ще довго назад не просилася, на заздрість усім заморським гостям та всієї Русі Київської».
І народ почув. І завертілося, та так, що дерунчики, ковбаски, шашлички, плов, огірочки, помідорчики, узварчик, медівки, самогончик та інші напої пішли потоком. Їх споживали хто як міг — стоячи, сидячи, лежачи. Усі рецепти годі й перерахувати (а імпровізованих кухонь було понад 250). Господині пропонували дерунці по-древлянськи, по-селянськи, «депутатські», «козацькі», «лицарські», англійські, польські, німецькі, соціальні… Із грибами, шкварками, рибою, м’ясом, сиром, капустою, в горщиках і на тарілках, із сметаною і різними підливами. Страви подавали свіженькими — із пилу-жару-диму.
Не обійшлось і без екзотики. В одному місці троє темношкірих студентів із Житомирського університету зібрали цілий натовп, пропонуючи деруни… по-африканськи.
Їли всі досхочу — по 10-15 порцій, як і велів суворий наказ. Але найдосвідченіші гурмани свою дегустацію головної страви розпочали із майстер-класу… мера. У новеньких фартуху й кухарській шапці В. Москаленко провів урок виготовляння коростенських золотистих дерунів. І першу порцію передав через голови численних глядачів дівчині із Херсона, яка, задля того, аби побачити майстерність голови за пательнею, залізла своєму хлопцеві на плечі.
Тим часом на головній сцені тривав аукціон, де на продаж виставили фартух та ковпак, у яких мер сім років випікав картопляники. Після тривалих торгів щасливим володарем фартуха став мешканець Дніпра, придбавши його за 600 грн, а капелюх, отриманий за 320 грн, поїхав до Черкас. Усі зібрані в цей день гроші за рахунок різних аукціонів та благодійної лотереї (а зібрали їх, як потім повідомив В. Москаленко кореспонденту газети «Вишгород», 27 тис. грн) пішли на придбання мобільної котельні для бійців 13-го десантно-штурмового батальйону, яким опікується Коростень.
Взагалі програма фестивалю була насиченою. Гостей розважали своїми виступами естрадні зірки, творчі гурти та ведучі — незвичними конкурсами, виставками й лотереями. З’ясовували, хто «Кращий дерунярський ласун», яка «Краща страва із картоплі», змагалися у швидкості поїдання порції картопляників та в дерунярському триборстві, яке передбачало кидання дерунів у миску зі сметаною та в конкурента із 5-ти метрів.
Гостей також запрошували урочисто вступити до Клубу любителів дерунів і побувати на «Поліському весіллі». «По всьому світу кращі женихи з’їжджаються на деруни», — гостинно запрошували коростенці й гарантували українським дівчатам найдостойніших обранців. Адже традиційна школа дерунярства із цього року почала ще й спеціалізуватися на підготовці наречених.
Усе довкола нагадувало древнє українське місто з відомих мультфільмів — із безліччю інсталяцій та колоритних супроводів. Люди почували себе розкуто й невимушено. Біля кожної ятки панувала своя атмосфера. Гості, звісно, кучкувалися на тенистих терасах парку.
Вишгородці окупували одну з альтанок над річкою Уж. До імпровізованого «столу» 80-річна мама коростенця В. Виговського (якій нізащо не даси цей вік: ставна, з молодим, без зморщок, повним гідності обличчям) підвезла ще й повну каструлю власноруч напечених дерунів. На свіжому повітрі вони пішли залюбки. А прикрасою компанії став багатоголосий спів гурту «Золотий вік», на глибокі сопрано й контральто котрого навколо нашої «стоянки» зібралося понад 100 чоловік, які не менш активно підспівували та аплодували.
День минув швидко. Попереду була ще насичена концертна програма, але на нас чекала дорога. Трохи сумно прощатися з фестивалем, який за вісім років став затишним домашнім святом із неповторною атмосферою й гостинним прийомом. І треба віддати належне організаторам, які подарували усім нам один день у році, коли кожен гість «Дерун Fest» на короткий час може відірватися від непростих проблем і зануритися з головою у смачнющу країну дерунів із неповторною древлянською самобутністю.
А наступного дня В. Москаленко в телефонній розмові повідомив, що під час фестивалю на випікання дерунів пішло 43 тонни картоплі, тоді як у минулому році — 32. І пожартував: «Як бачите, наш поліський дерунець знайшов шлях до всіх сердець».
