05.03.2021

Газета Вишгород. ONLINE

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів. ONLINE

Сімейний лікар

5

Марина КОЧЕЛІСОВА
ФОТО — Андрій МАКСІМОВ, «Вишгород»

О пів на одинадцяту вечора два тижні тому я повернулася з роботи після випуску газети, виснажливого робочого дня (розлоге засідання міськвиконкому, купа додаткових матеріалів, які треба було терміново оприлюднити тощо) та знайшла свою матусю на підлозі, застряглою між «огородженням», яке я тулю до вузького ліжка, аби вона не впала. Стара жінка марила, ледве ворушачи язиком, мене не впізнала, белькотіла незрозуміле, очі були тьмяні.
Розмова із «швидкою» була «надихаючою»: «А чого ви від нас хочете?.. Так у нас заспокійливих препаратів немає, хіба що димедрол… Добре, впродовж години приїдемо обстежити стан…» (забігаючи наперед, скажу, що за кілька днів «швидку» викликала моя подруга — своїй мамі, і диспетчер запропонувала дати слухавку жінці, що лежала навзнак і стогнала, аби та «розповіла про свій стан»).
Від таких «швидких» послуг я відмовилася, з допомогою сусідки (сина на той час не було вдома) підняла з підлоги важкий, як брила, перекривлений недугами кістяк, обтягнений шкірою та перевитий жилами, з обвислою правою рукою і розчепіреним ротом, з якого текла слина. Ми перевдягли маму, ледве-ледве (вона майже не ковтає) змусили вжити заспокійливе, а на ранок викликали сімейного лікаря. Наталя Вініченко не лише відгукнулась сама, а й синхронно організувала прихід «на дом» невропатолога, травматолога, психіатра.
Треба віддати належне: всі три фахівці — Олександр Вознюк, Назарій Цицюра й Олександр Іванов — відгукнулися миттєво, надали необхідні поради, виписали ліки, та й оглядали вони у той день не лише одного такого важкохворого (окрім прийому на своєму робочому місці). Про кожного із вищезазначених фахівців можна розповісти чимало.
Та медична реформа і ставлення до неї лікарів і пацієнтів – тема окремої розмови. Сьогодні йдеться про медицину сімейну, і я хочу сказати, що за будь-якої системи (подобається вона чи ні) головне — людські якості. Почнемо з терапевтів, до яких звертаються по консультацію (що робити?) та викликають додому під час хвороби.
Наталія Володимирівна Вініченко — наш дільничний лікар уже багато років. І весь цей час я знаю її тільки з позитивного боку. До важкохворих, якщо треба, прийде, не рахуючись із своїм вільним часом (звісно, якщо вона у Вишгороді).
Кілька років тому я була свідком того, як вона оглядала недужого батька моєї знайомої. Старі люди — не завжди приємні, та Наталя Вініченко по-дочірньому ласкаво торкалася і професійно робила все, що треба.
У чергах в поліклініці, буває, виникають сварки (зокрема і на політичному підґрунті), та наш сімейний лікар «гасить» їх, тому що ставиться до всіх однаково уважно. Питаю її: «Як Ви витримуєте?» — посміхається: «Це — моя робота».
Чуйність до людей і відповідальне ставлення до своєї роботи Наталії Володимирівні прищепили батьки. Тато — Володимир Назаров, багаторічний голова районного спортивного комітету, а нині — голова фермерського господарства. Мама — Зінаїда Назарова, медпрацівник із 40-річним стажем, що майже два десятиліття була головною медичною сестрою Вишгородської центральної районної лікарні.
Випускниця (фах «лікувальна справа») Київського Національного медичного університету імені О. Богомольця пройшла інтернатуру у Вишгородській ЦРЛ і працює на 7-ій дільниці з 2001 року. Із 2012-го — сімейним лікарем.
Це непросто, бо там, де, за нормами, має бути 1,5 тис., – нині – понад 3 тис. пацієнтів. А вдома — чоловік, у якого нелегка робота, двійко діток (старша донька – вже 11-класниця), родинні клопоти, серед яких мама не завжди знаходить час для улюбленого вишивання бісером (пейзажі й натюрморти — так заспокоюють!). А на роботі — недужі люди, іноді — з «приємними» словами, від яких плакати хочеться. Ображені на життя, вони не завжди хочуть чути порад.
Але ж огляд, навіть профілактичний, вкрай потрібен, переконує Наталія Вініченко. Он прийшла людина по направлення до одного лікаря, їй рекомендували звернутися до кардіолога, а там виявили іншу, більш серйозну недугу. Добре, що вчасно. Колишні вишгородці, що нині в інших краях, приїздять до своїх «дільничних» лікарів, яким звикли довіряти.
До пари Наталії Вініченко й її медична сестра Людмила Шкатула. Випускниця Мелітопольського медичного училища (закінчила з відзнакою) працювала фельдшером у с. Городківка Крижопільського району, що на Вінничині, на цукровому заводі. У Вишгороді — 5 років (чоловіка перевели до столиці), з них рік — на посаді головної медсестри КЗ «ВЦРПМСД» (комунального закладу «Вишгородський районний центр первинної медично-санітарної допомоги»). Діти вже дорослі (дочка працює, син — студент), тож Людмила Ахмедівна повністю віддається роботі. Розповідає випадки з практики.
Навантаження велике, дехто з людей невдоволений, що (з медичною реформою) доводиться спочатку чергу відсидіти у сімейного лікаря, а потім — ще й до спеціаліста, а ми ж самі знаємо, що коли болить у горлі — то це до отоларинголога… Але ж було і таке: пацієнт звертався з однією проблемою, а на поверхню виринала інша — аж до онкології включно, тож сімейний лікар — це не зайва, а дуже необхідна ланка у медичному обслуговуванні.
Замість післямови. Моя мама важко хворіє останні сім років, чотири з них — прикута до ліжка. За нелегке, іноді — трагічне, життя вона «заробила» аж… куток — 80 см на 2 м за дверима крихітної кімнати, яку ділить з онукою. Що таке ліки, памперси, особистий туалет, годування і т. інш., зрозуміє лише той, хто пройшов через це особисто, живучи поряд із лежачим хворим.
Я розумію, що за нинішнього економічного стану України не одразу у медичних служб — таких, як сімейна медицина, — з’явиться адекватне фінансування, приміщення, своя лабораторія, транспорт і т. інш. (не кажучи вже про дорожнє покриття чи гелікоптер до найвіддаленіших куточків регіонів). Але при наявності порядності і професійності фахівців (кожного — на своєму місці) ми ще маємо надію на людське до себе ставлення. Надто — коли безпомічні через недугу.