Ольга Панасівна ФЕЩЕНКО, колишній комендант СВПЧ-6
(Записала Марина КОЧЕЛІСОВА)
Нелегко піднімати дітей — і так хочеться, щоб вони були здорові і щасливі, стали порядними, шанованими людьми. Доземно вклоняюсь матерям, які виростили синів, які власним життям врятували ЖИТТЯ на Землі. У нашій пам’яті вони назавжди залишаться героями, які не думали про подвиг, а без гучних фраз виконували свій обов’язок пожежного.
Я хочу розповісти їхнім мамам, дружинам і дітям, якими вони були у роботі. Я тоді працювала комендантом у самостійній воєнізованій пожежній частині (СВПЧ) № 6 з охорони м. Прип’ять.
1982 року начальником СВПЧ-6 призначили Олександра Єфименка, його заступником — Василя Мезенцева (двох молодих офіцерів). Одразу після училища прийшли на службу три перші начальники караулу.
Серед них — Володимир Правик, перший караул був його, а першим завжди важко — бо починати треба з нуля. Одружився він молодим, та думки його вже тоді були глибокі: «У мене не дружина, а царівна — маленька, та з великою душею. Вона хоче пишатися мною як справжнім чоловіком і надихає мене своїм коханням».
Завжди у формі, підтягнутий, стрункий, з буйним чубом і темними великими очима, життєрадісний — у лейтенанті в/с Вікторові Кибенку поєднувались молодість і краса, щирість і упевненість у завтрашньому дні, бажання жити й працювати з людьми і для людей.
Молодий начальник частини Олександр Єфименко зміг організувати свій колектив і наповнити його духом згуртованості, відповідальності і обов’язку. Старший пожежний, ст. сержант в/с — колишній моряк Микола Титенок був скромним, розумним і романтичним. Писав вірші і часто просив мене їх послухати. Василь Ігнатенко — родом з Білорусі, розповідав про свою багатодітну родину і про своїх батьків, посміхався і був душею колективу. Старший пожежний, ст. сержант в/с, він вів спортивний гурток і готував хлопців до змагань у травні 1986 року.
Батьки сержанта в/с, пожежного Володимира Тишура ще до аварії були поховані на кладовищі у Прип’яті, їхні серця не відчули біль втрати єдиного сина. Командир відділення, сержант в/с Микола Ващук був унікальною людиною: відкрита душа, вмів вислухати, вмів і сам багато цікавого розповісти, брав участь у всіх заходах й усі роботи виконував якісно і з душею.
Коли вибухнув четвертий реактор на ЧАЕС, першими кинулися на ліквідацію пожежі у ніч з на суботу 26 квітня 1986 (1:24) 65 чол. особового складу і (19 одиниць пожежної техніки). Першими прибули пожежні ВПЧ-2 з охорони ЧАЕС і СВПЧ-6 з охорони м. Прип’ять. 64 особи отримали велику дозу опромінення і були відправлені на лікування до Москви (тоді столиця СРСР — ред.)
У 1986-му з 69 населених пунктів Київщини було евакуйовано 90 тис. чол. і потім у 30-кілометровій зоні — ще 24 тис. чол. Постраждалих від Чорнобильської катастрофи — 963 тис. чол. (з них — 268 тис. дітей). Я написала про тих, хто першими гасив пожежу на четвертому енергоблоці, — бо я у команді СВПЧ-6 працювала чотири роки, бачила їх усіх, їхні родини, знала їхні мрії. Вони були такі молоді…
Після аварії доля розкидала нас — кого куди. Мені вже 76 років — і я по-іншому сприймаю життєві цінності. Це наші думки, справи і вчинки. У мене три сини, шість онуків і двоє правнуків. Сини Василь і Михайло працювали на ЧАЕС, а тепер живуть у м. Славутичі. Син Микола у 1986 році навчався у школі МВС і 25 квітня приїхав до нас додому, у село Новошепеличі. Ввечері пішов на зустріч із друзями — співробітниками Прип’ятського відділення міліції — і тут трапилася біда. Він брав участь в евакуації міста, повернувся лише 29 квітня.
Упродовж 30 років з дня аварії я зі своїми синами відвідувала кілька разів рідні місця — Нові і Старі Шепеличі Чорнобильського району. На власні очі бачила, яка там біда: всі будівлі позносили, а от наша хата стоїть — бо нова зовсім (мабуть, комусь стало шкода її руйнувати), але все вивезено.
Заїздили у м. Прип’ять. Колись це було гарне місто з широкими вулицями, трояндами. А тепер все заросло шипшиною і величезними деревами — як 5-поверховий будинок заввишки.
Були ми і в Ільїнській Чорнобильській церкві, де возносяться молитви за живих та тих, кого вже немає, бо віддали свої життя за інших. Іще раз доземно вклоняюсь усім матерям, чиї сини загинули при виконанні службового обов’язку, — ви дали життя вашим дітям, які врятували життя на планеті, врятували свою Вітчизну, свою прекрасну Україну.
Вічна пам’ять загиблим, а всім нам — здоров’я і довгих років життя!
