Марина КОЧЕЛІСОВА
ФОТО — архів авторки і музею
Директора Національного музею-заповідника «Битва за Київ у 1943 році» Івана Вікована наздожене хіба що чемпіон зі спортивної ходьби. Скільки я його знаю, Вікован поспішає. Може, саме тому стільки встиг зробити за 55 років трудового стажу.
Різноробочий у радгоспі «Україна» (Бережанський район на Тернопіллі), студент Львівського держуніверситету ім. І. Франка, військовослужбовець, учитель, директор школи, у 1980 році Іван Вікован очолив Новопетрівський музей «Битва за Київ. Лютізький плацдарм». А за чверть століття Державному музею-заповіднику «Битва за Київ у 1943 році» присвоєно статус Національного і він став осередком національно-патріотичного виховання дітей та молоді.
Я прийшла сюди молодшим науковим працівником наприкінці 1970-их. Командний пункт 1 Українського фронту на околиці с. Нові Петрівці «прикрашала» пофарбована в зелене хатинка, де ховалися від снігу та дощу екскурсоводи та сторожі. У центрі села на даху колишньої церкви росла береза, приміщення використовували під склад.
За тридцять років по війні (Великій Вітчизняній чи Другій світовій — це кому як більше подобається) вище керівництво України вирішило розташувати в будівлі храму діораму подій на Лютізькому плацдармі. Виконання замовили художнику Миколі Присєкіну зі студії ім. Грекова.
Відкриття діорами «Битва за Київ. Лютізький плацдарм» закарбувалось у моїй пам’яті назавжди. Урочистий мітинг опікали правоохоронці — і мені, третьокурсниці Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, довелося пробиратися по селу ледь не городами. Трохи згодом побачила себе у кінохроніці: вдвічі стрункіша, ніж зараз, у маминій вишиванці, палко декламувала високим гостям (50-літнім учасникам боїв у 1943-му, селянам, що доглядали могили загиблих у себе на городах, і керівництву області й держави): «Стреляет кустарник. Стреляет вода. Стреляют днепровские поймы. Багровое солнце бросает сюда Горстями лучи из обоймы»… Мамин брат, Сергій Болденков, напівголодний юнак у батьковому піджаку, форсував правий берег Дніпра на Букринському плацдармі, відволікаючи на себе увагу противника, поки танки Рибалко масово переходили водні рубежі та просувались на Київ, — тож для мене уривок із вірша Павла Антокольського «Правий берег Дніпра» — то були не просто гарні рими…
Діораму було висунуто на здобуття Державної премії СРСР — і до Нових Петрівець приїхала вельмишановна комісія. Зокрема — відомі на всю величезну країну композитор Олександра Пахмутова та поет Микола Добронравов, дуже скромні і привітні (відтоді в мене стійке переконання, що справжній талант — негучний і трохи сором’язливий).
Новий екскурсійний об’єкт заполонили автобуси з усього Радянського Союзу. Сюди приїздили ветерани і молодь, військові, студенти, школярі, закордонні гості, завітала навіть відома в СРСР американська — як би тепер сказали, активістка — захисниця прав трудящих Анжела Девіс.
Мені, Тетяні Шушвал й Ірині Давидич, бувало, доводилося щодня тримати увагу 60-80 екскурсійних груп. Такий же наповнений роботою день був у Галини й Анатолія Обозних, Галини Шубки, технічних працівників Катерини Хилько, Ніни Моленко, Софії Кацимон, Ольги Маслун, касирів Рози Кедриновської, Світлани Власенко (Махинько), Наталі Сенько, ще довший — у нашого директора, ветерана війни Івана Швеця.
Ми дуже поважали Івана Романовича. Прямий і щирий за характером, він говорив, що думав, не «лакував» фронтовий побут і розповідав про війну не лише героїчні речі. Це не сподобалось обласному комуністичному керівництву. Івану Швецю довелося піти з посади — і ми дуже хвилювалися за долю музею.
І от до приміщення діорами не зайшов, а влетів теж… Іван (НА ФОТО 3). Ми полегшено зітхнули. (І «полум’яний мотор», як ми позаочі називали Івана Петровича Вікована, не зменшив обертів дотепер.) Біля діорами з’явилися клумби з чорнобривцями, за клубом та поза бліндажами — туалети, на екскурсійних доріжках командного пункту — урни для сміття й нові ліхтарі. Два танки при вході до музею заблищали свіжою фарбою.
Іван Петрович за один день встигав посваритися і помиритися з кочегарами котельні, перевірити тексти, які писали екскурсоводи, відправити наукового співробітника до бібліотечного колектору по раритети, а завгоспа — по вугілля, пожартувати з охоронцями, відбути засідання у районі, подискутувати з головою сільради, змонтувати в залі діорами озвучку, зателефонувати у райспоживспілку, побувати у найближчій військовій частині, домовитись у лісгоспі про колоди на «обшивку» бліндажів і навіть підмінити когось із нас на екскурсії, коли ми сапали чи збирали кормові чи цукрові буряки на радгоспних полях (так-так, у кожного працівника музею по два довгих рядки!)
Ми брали участь в агітбригадах по клубах віддалених сіл (переносну діораму роздивлялися та слухали екскурсію доярки й механізатори, пенсіонери й старшокласники), шукали по засніжених лісах могили загиблих солдат, ходили з місцевими, як тепер кажуть, активістами до Дзвонкової криниці. А Вікован відбивався від запитань охорони урядових дач (до слова, дуже скромних будівель порівняно з нинішнім Межигір’ям): «То мої працівники вивчають історичну місцевість! А куртку з червоними та чорними квітками вона сама виплела» (це про моє «націоналістичне» вбрання). Забігаючи наперед, скажу, що і пам’ятний камінь, і зручні неслизькі сходи з поручнями з’явилися на галявині біля Дзвонкової за активного сприяння директора заповідника.
Іван Петрович возив нас до Переяслава-Хмельницького по музеях, зітхав над старовинними фоліантами у келії Григорія Сковороди («От би нам таке!») і збирав-збирав-збирав: документи, речі, книжки, рукописні спогади не лише про війну, а й про фаянсовий технікум у Межигір’ї, про історію села і району, вів листування з учасниками подій, яких з роками ставало все менше (вік і рани забирали на той світ) — аби встигнути записати, сфотографувати, залишити в пам’яті нащадків відомих і досі невідомих людей.
Біля діорами-церкви з’явився пам’ятник над братською могилою: під велетенськими крилатими брилами (пізньорадянський ідейний стиль — НА ФОТО 2) на рядах пілонів — прізвища загиблих солдат, слов’янські та неслов’янські. Ми дивувалися: кому заважали могили на городах, навіщо було збирати їх докупи? Аж поки не побачили закляклу на братській могилі сухеньку літню жінку у барвистому східному вбранні.
Зморшкуватими темними пальцями вона гладила вибите золотом ім’я, ніжно шепотіла: «Джаним», розповідаючи про своє життя без нього. Щоки обпікали сльози, пекуче сонце обертало їх на солоні білі смуги. Поруч мовчки топтався новопетрівчанин напідпитку — він привів жінку до місця, де знайшов вічний спокій її чоловік, перекинув чарку на спомин душі загиблого у 1943-му році туркменського чи таджицького воїна. На сонці дядька розвезло й тягнуло у затінок, та хіба ж покинеш удову, що через десятки років знайшла могилу коханого чоловіка?
Ми з Іриною Давидич пішли з Новопетрівського музею (я — у видавництво, вона — у Вишгородський заповідник), та не припинили дружнє спілкування з директором і колективом. Радісно дізналися про те, що збудовано кількаповерховий музей, де є місце для діорами та численних виставок, присвячених історії рідного краю, що пошуковими клубами на базі музею знайдено та перепоховано понад 500 загиблих у 1941-1943 рр. воїнів, які захищали та відвойовували Вишгородщину від нацистських загарбників.
На полі біля Національного музею відбувалися реконструкції подій Другої світової (Великої Вітчизняної) війни. Присутніх на цих історико-патріотичних заходах послів різних держав в Україні приймав уже сивий Вікован — заслужений працівник культури України, очільник колективу заповідника. До пам’ятника Солдату-визволителю приїздили молодята у день весілля, у парку, розташованому на території музею, гуляли мами з немовлятами, лікарі і вчителі відзначали свої професійні свята, виступала Ніна Матвієнко.
Іван Петрович відбив усі зазіхання ласих до землі заброд. Не соромився звертатися до різних установ та різних громадських і політичних сил, аби оборонити справу свого життя та щоб працівники вчасно отримували зарплатню, а експозиції заповідника пов’язували сучасне і минуле.
У заповіднику збиралися науковці і козаки, проводилися конференції, зльоти, конкурси, зустрічі, уроки мужності, тут видавалися книги (зокрема «Історія Межигір’я»), організовано виставки, присвячені подіям Революції Гідності та Героям Небесної сотні, «Світ очима дітей прифронтової Донеччини». Тут створено експозицію «Твої сини, Україно», відкритий єдиний на території України та пострадянському просторі монумент «Символ миру» Європейської вулиці скульптур (НА ФОТО 1).
Сценарії Дня Перемоги, річниці визволення Вишгородщини, Києва й України Вікован ніколи не наповнює ходульними фразами: це для колективу музею — привід відкрити іще одну сторінку історії, розповісти про іще одну людину (літню чи молоду) або подію (з минулого чи сьогодення). Почесний громадянин села Нові Петрівці і Вишгородського району, почесний ветеран України, нагороджений медаллю Чеської Республіки, орденом св. Георгія Побідоносця та медаллю «Миротворець Слов’янського миру» (до речі, народився він у селі Слов’ятин), Іван Петрович Вікован кілька скликань поспіль обирався депутатом місцевих рад і зробив не один вагомий внесок у вирішення питань соціально-економічного і культурного розвитку Київщини, а додому із закордонних поїздок хоч за пазухою паросток для парку — та привезе.
Хранитель Історії, людина-мотор, він і сьогодні клекоче ідеями й задумами, які, я вірю, неодмінно будуть здійснені, втілені у життя дружним колективом заповідника та його численними прихильниками. Тому що Вікован не ходить, а бігає, і наздогнати його може хіба що чемпіон зі спортивної ходьби.
Більше фото див. на сайті газети
