За рейтингом на основі цьогорічного ЗНО, Вишгородська районна гімназія «Інтелект» посідає 500 місце із 7 тис. українських загальноосвітніх навчальних закладів. Більшість випускників 2015 р. вступили на бюджетну форму навчання. Про середню освіту та освітню реформу директора ВРГ «Інтелект» Інну ШУБКО розпитувала Марина Кочелісова.
— Почнемо з позитиву. Інно Василівно, що із кроків реформи освіти Вам імпонує, подобається?
— Об’єднання ДПА (Державної підсумкової атестації) та ЗНО (зовнішнього незалежного оцінювання). Тому що вони як лакмусовий папірець показують результати роботи вчителя й учня, навчального закладу в цілому. До прикладу: вважаю неприпустимим, коли претенденти на медаль отримують за ЗНО з української мови «шість» і нижче балів.
Із майбутніх кроків реформи мені імпонує те, що кожен вчитель має проходити сертифікацію. Сьогодні система атестації вчителя дуже формальна. А ми — представники такої професії, які повинні все життя навчатися. І якщо вчитель не хоче поїхати на курси, підготувати методичні матеріали, виступ на будь-якому заході, передавати досвід молодим, не таким, як він, досвідченим колегам, він починає втрачати свою кваліфікацію, стає нецікавим учневі.
— А може, справа у неадекватній витраченому часові зарплатні?
— Частково це так. Гарні спеціалісти йдуть із школи через низьку зарплатню, тому що їм, особливо чоловікам (главам родин) треба утримувати сім’ю. А у школі залишаються або фанати своєї справи, яких підтримує матеріально родина, або, даруйте, невдахи, котрим нема де дітися.
У школі дуже потрібні вчителі-чоловіки. Та який глава родини буде працювати на 1300 – 2500 грн? Найтяжча робота у школі — класне керівництво. Якщо відмінять за це доплату, то ніхто не погодиться вести класи.
Влітку під час навчання у Міжнародній педагогічній школі в Одесі я познайомилась із фантастичною людиною — народним вчителем Миколою Палтишевим, який багато років працював над створенням «Школи радості» і створив поетапну систему навчання учнів. Він постійно запитував у нас: «Хто ж такий вчитель?» і допомагав із відповіддю: «Учитель — це лікар. Лікар-психолог, лікар-діагност, який лікує дитячі душі», «Учитель — це екстрасенс, який повинен вміти доводити свою правоту», «Учитель — це священик, тому що він вселяє віру в дитячі душі», «Учитель — це актор, який не грає роль учителя, а учительство — його життя», «Учитель — це режисер, причому найтоншого спрямування», «Учитель — це адміністратор, це менеджер, це координатор», «Учитель — це майстер. Майстер думки, майстер емоцій, майстер настрою».
Тому для того, щоб стати справжнім Вчителем, кожен повинен розуміти, що урок — це не просто 45 хвилин спілкування з учнями, а все життя, прожите до цього даною Людиною. І в залежності від того, як вона його прожила, 45 хвилин уроку в кожного вчителя пройдуть по-різному…
— Не хочеться про це говорити напередодні вашого професійного свята, але… непрестижність роботи вчителя — це насамперед «заслуга» держави. Що можна зробити у нинішній ситуації, коли ставки і доплати не вирішуються «на місцях», а «спускаються» згори?
— Результативність роботи має визначати, зокрема, і адміністрація школи. Тому що сертифікація — це не лише курси, а й досягнення в роботі вчителя. Скільки було скарг, скільки поміняно класів, буває, у вчителів вищої категорії, що заскніли на старих методах навчання!
А оплата праці має бути диференційованою. Щоб учитель був не заробітчанином (прийшов — «відчитав» урок — пішов), а залежно від того, що зробив у навчальному році, отримував зарплатню. Це було би справедливо.
— Одна із складових реформ — оптимізація навчальних закладів. Думки щодо цього різні. Чимало хто вважає, що школа, хай і мала, має бути в кожному селі: щоб дитина вийшла із дому – і за п’ять хвилин була у школі. Інші обирають спеціалізовану освіту, а це «не по кишені» дотаційним населеним пунктам…
— Стосовно оптимізації навчальних закладів — частково підтримую цю ідею. Це неправда, що коли зникнуть малі школи — то зникне і село.
Подивимось із позиції батьків. Кожен батько, що дбає про майбутнє дитини, хоче, щоб вона навчалась там, де вчитель — фахівець, а у навчальному закладі надають ґрунтовну освіту. Звісно, мають бути система довезення до школи (шкільні автобуси), семінари-практикуми, інноваційні методи навчання.
— За новим законом про освіту, дозволяється відкривати приватні, зокрема — релігійні — навчальні заклади. Як Ви особисто до цього ставитесь?
— До цієї ідеї ставлюся дуже обережно. З дітьми мають працювати фахівці-педагоги, з відповідною освітою та неупередженим ставленням, незалежно від релігійних переконань.
Так само обережно треба ставитися і до того, що вже напрацьовано. Зараз ми багато говоримо про профільну освіту. Відомо, що будь-які зміни потребують коштів. Без гідного фінансування найкраща програма обертається на пусті слова, або, ще гірше, може зруйнувати старе, а нового не збудувати.
— За останні майже 20 років, коли мої діти вчилися у школі, чого тільки ми не скуштували. Нові програми чи не щороку. То три, то чотири початкові класи, вісім-дев’ять — базової освіти, повна середня освіта — то 10, то 11, то 12 класів. Як Ви вважаєте, що має бути обов’язково, а без чого можна обійтися?
— Освітня реформа вимагає обов’язкову дошкільну освіту. Чи є у Вишгороді для цього умови? Останній дитсадок «Джерело» збудували у 1980-х роках — за державною програмою будували місцеві підприємства. Скільки на черзі до дитсадків? Скільки ще приєднається?
Щодня стикаюся з влаштуванням дітей у початкову школу. За планом у нас було п’ять, а ми змушені цього року відкривати шість перших класів. А що далі? Збільшується населення міста, а соціальні установи, — я насамперед кажу про дитсадки і школи, — не будуються. І винною в очах батьків є адміністрація начального закладу (того ж дитсадка чи школи).
— Скажіть, будь ласка, як практик: що має бути в ідеалі?..
— Початкова школа має бути відділеною від середньої і старшої школи. Це має бути окрема будівля.
Сьогодні найбільша увага має бути профільній освіті — у Вишгороді потрібні ІТ-спеціалісти, майбутні енергетики, інженери… Місту нагально потрібен коледж. Я розумію, що це справа не одного дня, але можна використати будівлі МДБПІ (на розі вул. Н. Шолуденка і Набережної) або ту, що за гімназією та «каратівським» гуртожитком, недобудову ПТУ, де збираються особи, які становлять загрозу для суспільства.
Далі — треба змінити стандарти і стиль спілкування: між керівництвом, батьками і адміністрацією школи. Ми живемо у прагматичний час. Ми цінуємо свій час і комфорт. А от до школи — вимоги ще радянських часів.
Нам треба міняти інфраструктуру — на європейську. Найперше — більші приміщення. Друге — і головне: більше прав учителю для створення і використання власних методик і програм. Вузькі рамки заважають працювати. Програми зазвичай складають теоретики з міністерства, а практики — це творчість на місці, залежно від місцевих умов. Ви скажете «контроль». Та ж найкращий контроль — це результати.
Прикладів творчих — море! Той же М. Палтишев у своїй школі запровадив чимало своїх «законів». Коли магнітні бурі — контрольні не проводять. Працюють за індивідуальним розкладом, тому що розуміють: погана екологія + стреси = проблеми зі здоров’ям.
Результативність залежить від маси нюансів. Насамперед, у класі має бути не більше 15 учнів: 12-14 у молодших класах, 16-18 — у старших. Нинішня ж наша перспектива — до 40 учнів у одному класі.
— У нас сьогодні кожен другий — активіст. Чим можуть допомогти батьки?
— Батьки, якщо вони діють узгоджено з класним керівником, — дієва сила у формуванні майбутнього громадянина. Де мудрий класний керівник і батьківський комітет, там конфліктних ситуацій не виникає. Розумна консолідація зусиль — це спільне обговорення особливостей навчального процесу, поїздок, заходів.
На жаль, школа сьогодні не може вижити і без спонсорської підтримки батьків: парти, столи, шафи, телевізор, комп’ютер, крейда, дошка… Спасибі батькам за створення комфортних умов перебування учнів у школі! Найстрашніше — це ремонти. Будівлі гімназії — 38 років, і жодного капітального ремонту, особливо мережі рвуться. Сподіваюсь, децентралізація й адміністративно-територіальна реформа дозволять місцеві кошти спрямувати на обладнання навчальних закладів.
Цього року була у Прибалтиці і Німеччині. Там ні батьки, ні адміністрація навчальних закладів не займаються матеріальним забезпеченням — цим займається громада. У навчальних закладах міста-побратима Айхенау все є — аж до кімнат відпочинку для учнів і вчителів. Але там шахтар і вчитель — найбільш оплачувані професії, вони бояться втратити своє робоче місце. А у нас? Німкеня-вчителька, дізнавшись про нашу зарплатню, пожартувала: «Недобре за такі гроші так добре працювати». Але ж працювати треба тільки добре — і не інакше!
