07.03.2021

Газета Вишгород. ONLINE

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів. ONLINE

«Невдахи не мають права бути вчителями»

ZUR P8ZL3RI

За рейтингом на основі цьогорічного ЗНО, Вишгородська районна гімназія «Інтелект» посідає 500 місце із 7 тис. українських загальноосвітніх навчальних закладів. Більшість випускників 2015 р. вступили на бюджетну форму навчання. Про середню освіту та освітню реформу директора ВРГ «Інтелект» Інну ШУБКО розпитувала Марина Кочелісова.

— Почнемо з позитиву. Інно Василівно, що із кроків реформи освіти Вам імпонує, подобається?
— Об’єднання ДПА (Державної підсумкової атестації) та ЗНО (зовнішнього незалежного оцінювання). Тому що вони як лакмусовий папірець показують результати роботи вчителя й учня, навчального закладу в цілому. До прикладу: вважаю неприпустимим, коли претенденти на медаль отримують за ЗНО з української мови «шість» і нижче балів.
Із майбутніх кроків реформи мені імпонує те, що кожен вчитель має проходити сертифікацію. Сьогодні система атестації вчителя дуже формальна. А ми — представники такої професії, які повинні все життя навчатися. І якщо вчитель не хоче поїхати на курси, підготувати методичні матеріали, виступ на будь-якому заході, передавати досвід молодим, не таким, як він, досвідченим колегам, він починає втрачати свою кваліфікацію, стає нецікавим учневі.
— А може, справа у неадекватній витраченому часові зарплатні?
— Частково це так. Гарні спеціалісти йдуть із школи через низьку зарплатню, тому що їм, особливо чоловікам (главам родин) треба утримувати сім’ю. А у школі залишаються або фанати своєї справи, яких підтримує матеріально родина, або, даруйте, невдахи, котрим нема де дітися.
У школі дуже потрібні вчителі-чоловіки. Та який глава родини буде працювати на 1300 – 2500 грн? Найтяжча робота у школі — класне керівництво. Якщо відмінять за це доплату, то ніхто не погодиться вести класи.
Влітку під час навчання у Міжнародній педагогічній школі в Одесі я познайомилась із фантастичною людиною — народним вчителем Миколою Палтишевим, який багато років працював над створенням «Школи радості» і створив поетапну систему навчання учнів. Він постійно запитував у нас: «Хто ж такий вчитель?» і допомагав із відповіддю: «Учитель — це лікар. Лікар-психолог, лікар-діагност, який лікує дитячі душі», «Учитель — це екстрасенс, який повинен вміти доводити свою правоту», «Учитель — це священик, тому що він вселяє віру в дитячі душі», «Учитель — це актор, який не грає роль учителя, а учительство — його життя», «Учитель — це режисер, причому найтоншого спрямування», «Учитель — це адміністратор, це менеджер, це координатор», «Учитель — це майстер. Майстер думки, майстер емоцій, майстер настрою».
Тому для того, щоб стати справжнім Вчителем, кожен повинен розуміти, що урок — це не просто 45 хвилин спілкування з учнями, а все життя, прожите до цього даною Людиною. І в залежності від того, як вона його прожила, 45 хвилин уроку в кожного вчителя пройдуть по-різному…
— Не хочеться про це говорити напередодні вашого професійного свята, але… непрестижність роботи вчителя — це насамперед «заслуга» держави. Що можна зробити у нинішній ситуації, коли ставки і доплати не вирішуються «на місцях», а «спускаються» згори?
— Результативність роботи має визначати, зокрема, і адміністрація школи. Тому що сертифікація — це не лише курси, а й досягнення в роботі вчителя. Скільки було скарг, скільки поміняно класів, буває, у вчителів вищої категорії, що заскніли на старих методах навчання!
А оплата праці має бути диференційованою. Щоб учитель був не заробітчанином (прийшов — «відчитав» урок — пішов), а залежно від того, що зробив у навчальному році, отримував зарплатню. Це було би справедливо.
— Одна із складових реформ — оптимізація навчальних закладів. Думки щодо цього різні. Чимало хто вважає, що школа, хай і мала, має бути в кожному селі: щоб дитина вийшла із дому – і за п’ять хвилин була у школі. Інші обирають спеціалізовану освіту, а це «не по кишені» дотаційним населеним пунктам…
— Стосовно оптимізації навчальних закладів — частково підтримую цю ідею. Це неправда, що коли зникнуть малі школи — то зникне і село.
Подивимось із позиції батьків. Кожен батько, що дбає про майбутнє дитини, хоче, щоб вона навчалась там, де вчитель — фахівець, а у навчальному закладі надають ґрунтовну освіту. Звісно, мають бути система довезення до школи (шкільні автобуси), семінари-практикуми, інноваційні методи навчання.
— За новим законом про освіту, дозволяється відкривати приватні, зокрема — релігійні — навчальні заклади. Як Ви особисто до цього ставитесь?
— До цієї ідеї ставлюся дуже обережно. З дітьми мають працювати фахівці-педагоги, з відповідною освітою та неупередженим ставленням, незалежно від релігійних переконань.
Так само обережно треба ставитися і до того, що вже напрацьовано. Зараз ми багато говоримо про профільну освіту. Відомо, що будь-які зміни потребують коштів. Без гідного фінансування найкраща програма обертається на пусті слова, або, ще гірше, може зруйнувати старе, а нового не збудувати.
— За останні майже 20 років, коли мої діти вчилися у школі, чого тільки ми не скуштували. Нові програми чи не щороку. То три, то чотири початкові класи, вісім-дев’ять — базової освіти, повна середня освіта — то 10, то 11, то 12 класів. Як Ви вважаєте, що має бути обов’язково, а без чого можна обійтися?
— Освітня реформа вимагає обов’язкову дошкільну освіту. Чи є у Вишгороді для цього умови? Останній дитсадок «Джерело» збудували у 1980-х роках — за державною програмою будували місцеві підприємства. Скільки на черзі до дитсадків? Скільки ще приєднається?
Щодня стикаюся з влаштуванням дітей у початкову школу. За планом у нас було п’ять, а ми змушені цього року відкривати шість перших класів. А що далі? Збільшується населення міста, а соціальні установи, — я насамперед кажу про дитсадки і школи, — не будуються. І винною в очах батьків є адміністрація начального закладу (того ж дитсадка чи школи).
— Скажіть, будь ласка, як практик: що має бути в ідеалі?..
— Початкова школа має бути відділеною від середньої і старшої школи. Це має бути окрема будівля.
Сьогодні найбільша увага має бути профільній освіті — у Вишгороді потрібні ІТ-спеціалісти, майбутні енергетики, інженери… Місту нагально потрібен коледж. Я розумію, що це справа не одного дня, але можна використати будівлі МДБПІ (на розі вул. Н. Шолуденка і Набережної) або ту, що за гімназією та «каратівським» гуртожитком, недобудову ПТУ, де збираються особи, які становлять загрозу для суспільства.
Далі — треба змінити стандарти і стиль спілкування: між керівництвом, батьками і адміністрацією школи. Ми живемо у прагматичний час. Ми цінуємо свій час і комфорт. А от до школи — вимоги ще радянських часів.
Нам треба міняти інфраструктуру — на європейську. Найперше — більші приміщення. Друге — і головне: більше прав учителю для створення і використання власних методик і програм. Вузькі рамки заважають працювати. Програми зазвичай складають теоретики з міністерства, а практики — це творчість на місці, залежно від місцевих умов. Ви скажете «контроль». Та ж найкращий контроль — це результати.
Прикладів творчих — море! Той же М. Палтишев у своїй школі запровадив чимало своїх «законів». Коли магнітні бурі — контрольні не проводять. Працюють за індивідуальним розкладом, тому що розуміють: погана екологія + стреси = проблеми зі здоров’ям.
Результативність залежить від маси нюансів. Насамперед, у класі має бути не більше 15 учнів: 12-14 у молодших класах, 16-18 — у старших. Нинішня ж наша перспектива — до 40 учнів у одному класі.
— У нас сьогодні кожен другий — активіст. Чим можуть допомогти батьки?
— Батьки, якщо вони діють узгоджено з класним керівником, — дієва сила у формуванні майбутнього громадянина. Де мудрий класний керівник і батьківський комітет, там конфліктних ситуацій не виникає. Розумна консолідація зусиль — це спільне обговорення особливостей навчального процесу, поїздок, заходів.
На жаль, школа сьогодні не може вижити і без спонсорської підтримки батьків: парти, столи, шафи, телевізор, комп’ютер, крейда, дошка… Спасибі батькам за створення комфортних умов перебування учнів у школі! Найстрашніше — це ремонти. Будівлі гімназії — 38 років, і жодного капітального ремонту, особливо мережі рвуться. Сподіваюсь, децентралізація й адміністративно-територіальна реформа дозволять місцеві кошти спрямувати на обладнання навчальних закладів.
Цього року була у Прибалтиці і Німеччині. Там ні батьки, ні адміністрація навчальних закладів не займаються матеріальним забезпеченням — цим займається громада. У навчальних закладах міста-побратима Айхенау все є — аж до кімнат відпочинку для учнів і вчителів. Але там шахтар і вчитель — найбільш оплачувані професії, вони бояться втратити своє робоче місце. А у нас? Німкеня-вчителька, дізнавшись про нашу зарплатню, пожартувала: «Недобре за такі гроші так добре працювати». Але ж працювати треба тільки добре — і не інакше!