Через 70 років виправдано постать командира найбільшого партизанського з’єднання України часів минулої війни Івана Хитриченка, який діяв із народними месниками й на Київщині.
Коли Людмилі Іванівні стає тяжко на душі, вона їде до Кодрянського лісу, що в Макарівському районі. До того місця, де знаходилася землянка – штаб Київського партизанського з’єднання. Його формував, а в подальшому очолював її батько – Іван Хитриченко. Саме тут вона полюбляє збирати перші весняні квіти, а восени – гриби. Вони, як своєрідне вітання їй через роки від батьків, які ходили також цими стежинами. Мама була серед партизанів, поруч із татом, а Людмила народилася за рік до Перемоги – 9 травня 1944 року.
Жити треба набіло!
Із кожним роком усе складніше даються жінці відвідини цього місця: літа відстугоніли, як оті партизанські коні, яких уже не наздогнати. Але спогади завжди з нею. І «проглядають» вони в сьогодення інколи відчуттям доторку материнської долоні, батьківським голосом:
– Кожному в дитинстві дається ім’я та прізвище. Перше – ознака твоєї індивідуальності, друге – свідчення належності до батьківського роду. Для кожного прожитого дня ім’я та прізвище – як білий, незаплямований аркуш паперу. Але лише від тебе залежить, які написи здійснених мрій, учинків і справ залишаться в «щоденнику життя». Життя – не чернетка, набіло не перепишеш. Жити треба набіло!..
Так казав колись її батько, коли 1955-го повернувся з ГУЛАГу, а дехто йому радив змінити прізвище. Так розпочинає свої розповіді дітям біля експозиції партизанського руху на Київщині, біля портрета свого батька, Людмила Іванівна Хитриченко-Боліла, завідувачка історико -краєзнавчого музею «Пам’ять», що прописався в Центрі творчості дітей і юнацтва Святошинського району столиці.
У «щоденнику життя» Людмили Іванівни – колишньої вчительки української мови та літератури, багаторічного, упродовж 28 років, директора київської школи №13 – дев’ять створених за її ініціативи та безпосередньої участі музеїв партизанської слави на Київщині, практичні кроки щодо повернення з небуття прізвища її батька.
Іван Хитриченко так і не отримав Зірку Героя Радянського Союзу. Хоча був до неї представлений…
Архіви, як і правда, не горять
Багато років ця приємна жінка з добрими, волошковими очима та утаємниченим у них сумом збирає матеріали про Київське партизанське з’єднання.
Людмила Іванівна радіє, що в «поході за правдою» про її тата торік, нарешті, було поставлено жирну крапку. 2013-го побачила світ документальна книга нарисів-досліджень партизанського руху в Україні та відомих його представників, де є окремий розділ і про Івана Хитриченка. Колишній «син партизанського полку», генерал-лейтенант, доктор історичних наук Анатолій Русак нарешті відтворив історичну правду щодо партизанської боротьби, назвавши книгу «Полесские были». Окрім особисто побаченого в дитинстві, почутого від учасників тих подій у післявоєнні роки, автор чимало років досліджував «закриті» військові та партархіви.
«Історія партизанського руху на Київщині тривалий час висвітлювалася неповно, не вистачало достовірних документів… Має велике значення, що командир Київського партизанського з’єднання імені М. Хрущова Іван Олександрович Хитриченко та командир 4-го батальйону Шаміль Бібоєвич Мукагов були незаконно репресовані… Особливо підступну роль зіграв представник ЦК КП(б)У І.Ф. Чепурний, який прибув до з’єднання 8 серпня 1943 року . Це його «заслуга», що І. Хитриченко замість Зірки Героя Радянського Союзу отримав десять років позбавлення волі, а поки відбував покарання, І.Чепурний, перебуваючи на посаді головного контролера Держкомконтролю УРСР, «переоформив» звіт Київського партизанського з’єднання: командира залишив «ворогом народу», а себе визначив комісаром із дня створення з’єднання», – пише Анатолій Русак.
Реліквії партизанських звитяг – нащадкам
– За тактично грамотно розроблену та успішно проведену партизанську операцію зі звільнення міста Радомишль, за участь зі своїми загонами в наведенні переправи для підготовки форсування Дніпра під час звільнення Києва Івана Олександровича було представлено до Зірки Героя. Водночас на нього надійшло представлення на посаду заступника наркома внутрішніх справ України. У зв’язку із чим його запросили до Москви, до наркома Берії, – переповідає події давнини Людмила Іванівна. – Лаврентій Павлович під час зустрічі висловив одне побажання: написати звинувачувальну заяву на той час уже Героя Радянського Союзу Сидора Ковпака, командира З’єднання партизанських загонів Сумщини, що здійснило неперевершений «Карпатський рейд» у тилу ворога. Татові потрібно було за вимогою Берії написати, що Сидір Артемович вів за спиною командування перемовини з українськими націоналістами. Народна слава Ковпака викликала заздрість і побоювання в Сталіна-Берії щодо можливих у подальшому «рухів» керманича народних месників. Звідси й виникли підступні та зловісні сценарії боротьби. Мій тато, незважаючи на численні побиття та тортури під час допитів, категорично відмовився від наклепу. Через що Берія попередив:
– Тоді, Іване Олександровичу, сидітимеш замість Ковпака.
Так Хитриченко став «ворогом народу». Три роки відсидів у одиночній камері Лефортовської в’язниці, решту – у ГУЛАГу.
Силами ентузіастів колишнього Київського заводу верстатів та автоматів ім. Горького було створено діораму визволення Києва. За нею дбайливо доглядають у районному Центрі творчості для дітей і юнацтва
Партзавдання як привід для доносу
І до цього доля в Івана не була всипана трояндами. Сільській підліток почав працювати в 12-річному віці, помічником кочегара. Із часом став майстром-бляхарем: з оцинкованого заліза виготовляв цеберки для молока та води, водогінні труби. Невдовзі працелюбний хлопець за комсомольською рекомендацією вступив на заочне відділення механічного факультету Київського робітничого університету. Далі – служба в Червоній армії, навчання в полковій школі та призначення командиром взводу. Після демобілізації Сталінський РКП (б) У Києва направляє Івана на посаду заступника начальника оперативного відділу Кагановичського столичного райвідділу міліції, із часом він стає його начальником. На цій посаді 38-річного Івана Олександровича зустріла війна.
Їхній міліцейський полк опинився в «київському котлі». Із полону вибрався завдяки вигаданому прізвищу. Знайти підпільників Івану в столиці не вдалося. Але в рідному селі Вепрін з однодумців сформував першу бойову групу. Під виглядом бляхаря створив ще шість в інших селах. Для їхнього керівництва організовує й очолює штаб. У квітні 1942-го створюється Радомишльський партизанський загін. Але із часом його спіткала невдача: в одному з боїв німці практично знищили бойовий склад загону. Після поневірянь Іван опиняється в Києві. Від уповноваженого ЦК КП(б)У Кучинського він отримує липові документи на Федора Литвиненка й партзавдання: влаштуватися на роботу в поліцію для охорони полонених червоноармійців. Мета – допомагати втечі досвідченим військовим і переправляти їх до партизанів.
Партизани Київщини готуються до чергової військової операції проти окупантів
Тримісячне партійне завдання й стало приводом для доносу на Хитриченка після закінчення партизанської війни, а надалі його арешту з клеймом «ворога народу». Але ось що, приміром, показала партперевірка: «За документами партархіву Київського обкому Компартії України встановлено, що І.О. Хитриченко в період тимчасової німецької окупації, із жовтня до грудня 1942 року, брав участь у діяльності підпільної партійної групи під керівництвом М.О. Сороки, яка діяла на Наводницькому залізничному мосту в Києві…У зв’язку із загрозою викриття був виведений у Вчерайшенський район Житомирської області, де долучився до підпільно-партизанської боротьби», – відзначає завідувач партархіву Київського обкому партії В. Печерога (№15/100, 2 лютого 1977р.)
До речі, за три місяці вимушеного перебування в поліції Іван Хитриченко з товаришами переправили до загонів Київщини та Житомирщини 44 офіцери Червоної армії. І саме із санкції Київського підпільного міськкомуКП(б)У Іван разом із друзями залишили поліцію.
Реабілітований, але без права на керівні посади
Друге коло партизанської боротьби Хитриченка пов’язане спочатку із створенням Розважаєвського загону. Невдовзі, у березні 1943 року, у селі Кодра Макарівського району відбулася зустріч зі з’єднанням Ковпака. За наказом останнього Іван Олександрович став уповноваженим штабу Київської області й почав створювати розгалужену мережу загонів на теренах краю. Невдовзі було організовано Київське партизанське з’єднання, командиром якого й начальником штаба призначили Хитриченка.
Військове формування із часом збільшилося до 24 загонів і нараховувало майже 3000 партизанів. Цікаво, що в Ковпаківському з’єднанні на обліку перебувало трохи менше 2000 осіб. Але саме воно ввійшло в аннали історії як найбільший партизанський загін часів Другої світової.
Партизани Київщини, особливо Фастівського, Бородянського, Макарівського районів, діяли в складних умовах. Місцеві ліси не були занадто масштабними. У кожному селі перебували німецькі каральні загони. Тому месникам доводилося змінювати дислокацію щодва-три дні. Незважаючи на це, партизани майже щодня успішно нищили поліцейські пости в селах і райцентрах, полювали на зрадників, пускали під укіс залізничні потяги із живою силою та технікою, рятували тисячі земляків від вивезення до Німеччини.
Найрезонанснішим під час війни стало визволення райцентру Радомишль спецзагоном під командуванням Івана Хитриченка. Тамтешній гарнізон тоді налічував тисячу німецьких і угорських вояків. Але вночі, із 4 на 5 серпня 1943 року, партизани раптовою атакою з 1200 бійців розтрощили фашистське угруповання.
Відзначилися месники Київщини й під час визволення столиці України. Виконуючи наказ Верховного головнокомандувача, Київське з’єднання разом з іншими загонами штурмом узяли райцентр Ново-Шепеличі, збудували переправу через Прип’ять – наплавний міст завдовжки 140 метрів – і забезпечили просування 8-ої стрілецької дивізії 13-ої армії. Водночас партизани Хитриченка взаємодіяли з військовими підрозділами Червоної армії на Лютізькому плацдармі. За вміле керівництво, особисту мужність і героїзм Івана Хитриченка разом із іншими командирами було представлено до звання Героя…
…Лише в квітні 1955 року Військовою колегією Верховного Суду СРСР постанову Особливої ради стосовно Хитриченка скасовано й справу за відсутності складу злочину припинено.
Минуло сімнадцять років, і в серпні 1972-го Іван Олександрович отримав партійну реабілітацію – його поновили в партійних лавах. Але й тоді ніяких посад він не обіймав, працював звичайним робітником: фальсифікатори партизанського руху та їхні спільники ще перебували на високих посадах у партійних і державних органах.
Боротьбу за правду Іван Олександрович продовжував усе життя. Але у високих кабінетах його здебільшого не приймали. І лише коли його долею перейнявся тодішній голова парткомісії при ЦК Компартії України Іван Грушецький – зробив запит на судову справу Хитриченка до Москви – таємне стало відомим. Документи свідчили, що підставою для звинувачень стали наклепницькі свідчення комісара з’єднання І.Ф. Чепурного, який мріяв отримати Зірку Героя замість командира…
Завідувачка історико– краєзнавчого музею «Пам’ять» Людмила Іванівна Хитриченко-Боліла залишається на сторожі пам’яті партизанів Київщини та свого батька – командира з’єднання
Про Героя та нащадків
Правда про бойовий шлях Івана Хитриченка частково повернулася до нащадків майже за десять років після його смерті. У січні 1998 року урядовою постановою середній школі №13 Святошинського району, зусиллями здебільшого його доньки, надано ім’я І.О. Хитриченка. Але й сьогодні меморіальної дошки не побачити на фасаді цього навчального, закладу. Експозиція музею перебуває, за оцінкою відвідувачів, у жалюгідному стані. Так, може, потрібно її перенести до однієї з обласних шкіл, де знайдуться ентузіасти зі збереження партизанської пам’яті Київщини та їхнього славетного командира?!.
…У Людмили Іванівни сьогодні, за її визнанням, найзаповітніша мрія: зібрати дітей і онуків колишніх партизанів краю й пройти з ними бойовими місцями їхніх батьків і дідів.
– І бажано це зробити до 70-річчя Перемоги, – каже донька партизанського командира.
Слушна думка. Але й широка громадськість не була б зайвою в цих заходах. Та залишається відкритим питання про Хитриченка. Іван Олександрович так і не отримав Зірку Героя разом із бойовими нагородами – у нього були лише ювілейні медалі. І сьогодні йому не можуть присвоїти Героя України, бо він не підпадає під «юрисдикцію» цього звання – його отримують лише народжені в незалежній Україні.
І ще про одне. Цьогоріч, 22 червня, у селі Вепрін, Радомишльського району Житомирської області, де народився партизанський командир, місцевій школі надано ім’я Івана Хитриченка. У Радомишлі названо на його честь вулицю, раніше в Києві – школу. І лише на Київщині, де здебільшого й діяли загони Київського партизанського з’єднання під керівництвом Івана Хитриченка, жодний населений пункт не має згадки про свого Героя…
Як воювали партизани Київщини
За весь період бойових дій партизанськими загонами Київського з’єднання вбито 5166 німецьких солдат і офіцерів, пущено під укіс 53 ешелони зі зброєю, боєприпасами, технікою й живою силою, знищено 12 танків, 232 автомобілі, 47 кулеметів, 1343 тонни пального, 55 кілометрів залізниці…
Микола ЗАКРЕВСЬКИЙ
Фото Володимира ДАВИДЕНКА
