Галина МАКАРЕНКО
ФОТО — автор, спеціально для «Вишгорода»
Як часто за новими враженнями ми поспішаємо кудись у далекі краї. А їх, цих вражень, позитивних емоцій заради набуття душевної рівноваги, вистачає і в нашому краї, в нашій Україні, яку ми не знаємо.
Для мене таким відкриттям стала недавня подорож до Прикарпаття. Зокрема, до Українського Афону — Манявського Хресто-Воздвиженського чоловічого монастиря, що на Івано-Франківщині. Історія його унікальна, як унікальна своїми природними властивостями й сама ця місцина. Забуваєш про час, розчиняєшся в цьому умиротворенні, тиші, гірському повітрі, настояному на смолистих запахах ялин… І забуваєш про тривоги і печалі, і серце б’ється в унісон церковним дзвонам, відганяючи усе лихе…
Перші згадки про Манявський Скит сягають кінця ХІІІ століття і пов’язані з ченцями Іоаникієм і Пахомієм. Після спустошення монголами Києво-Печерської Лаври ці два іноки прийшли в Карпатські гори і заснували монастир. Іван Франко згадує про монастир у своїй повісті «Захар Беркут» — головний герой твору три роки провів саме у цій обителі.
До старців по розраду і благословення неодноразово приходив князь Данило Галицький. З Манявським Скитом пов’язані імена й багатьох інших видатних осіб української історії. Тут, зокрема, за заповітом похований гетьман Іван Виговський. І хоч саме поховання не збереглося до нашого часу, але не менш цінується серед прихожан і туристів пам’ятник видатному українцеві, і вони завжди підходять до нього з поклоном.
Дізнавшись про благословенні місця, сюди у 1608 році прийшов схимник-монах, суворий аскет з гори Афон, Іов Княгиницький. У новій обителі він запроваджує устав Василія Великого. Саме за суворість уставу та аскетизм Манявський Скит і був названий «другим» Афоном. За переказами, монахам Скиту двічі являлась Богородиця.
Монастир користувався великою повагою серед населення, оскільки був єдиним осередком православ’я на Галичині, мав великий вплив на інші монастирі, підтримував зв’язки з Польщею, Молдавією, Кримом, Німеччиною, Литвою, Румунією, Грецією, Росією та найбільшими містами України — Києвом та Львовом. Манявський Скит відомий і як мистецький осередок — тут була велика бібліотека, богословська та малярська школи, школа хорового партесного співу.
Він не раз зазнавав руйнування і утисків, але знову і знову відроджувався. Сьогодні на території Манявського монастиря розташовано кілька храмів — Собор Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього, храм Святих страстотерпців благовірних князів Бориса і Гліба, храм Благовіщення Пресвятої Богородиці.
Одна із святинь монастиря — чудотворна ікона Пресвятої Богородиці «Ізбавительниця від злих», яка була писана на Афоні в 1788 році і передана як благословення монастиреві у Грузії. У горезвісні 30-ті роки минулого століття, позначені гонінням на духовенство, руйнацією храмів та нищенням церковних святинь, настоятель храму взяв з одного із ченців слово боронити ікону навіть ціною власного життя. Понад 80 років доля ікони залишалась таємницею для широкого загалу, а монах, якому доручили ікону, втаємничено виконав клятву. Вже відходячи у вічність, він передав її до рук свого наступника.
Наступник також з честю виконав свій обов’язок і на схилі літ уже підбирав ченця, якому можна було б передати на зберігання цю святиню. Однак уві сні йому з’явилась Богородиця і веліла доставити ікону до Українського Афону. Хранитель уявлення не мав, де його шукати, але старі книги підказали йому шлях. І ось він у Манявському Скиті — а тут запустіння і розруха. «Невже я тут маю лишити цю безцінну святиню?» — засумнівався хранитель. Однак Богородиця знову прийшла у його сон і повторила свій наказ. Тоді він зрозумів, що святиня обрала собі домівку.
Це був 2003 рік. Відтоді і почалося справжнє відродження монастиря. До відновленого за старими кресленнями храму Воздвиження Чесного Хреста і передав чернець чудотворний образ. І, як і колись, сьогодні до нього з надією і проханнями звертаються люди, вірячи в допомогу небесних сил…
На відстані 400 метрів від Скиту знаходиться так званий Блаженний камінь — з величезної брили віками витікає вода, яка має цілющу силу. Вода зникла, коли обитель закрили, і чудодійно з’явилась, коли монастир відродився. І хоч дістатись до нього не так просто, але практично кожен, хто приїздить до монастиря, піднімається на круту гору, щоб зачерпнути цілющої води…
У монастирі часто бувають прочани, шукаючи тут розраду своїм зболеним душам і тілам. Але й звичайні туристи не лишаються байдужими до унікальних святинь, позитивний заряд від яких та від чудової карпатської природи відчувається навіть на фізичному рівні…
Ця духовна подорож стала можлива завдяки настоятелю храму ікони Казанської Божої Матері отцю Василю та підприємцю зі Старих Петрівець Сергію Миронову.
