28.03.2024

Вишгород Газета ONLINE

Вишгород – офіційний сайт газети, новини сьогодні, архів. ONLINE

Він повернувся з передової без поранень і знову готовий захищати Україну

3

Розпитували Марина КОЧЕЛІСОВА та Лілія ЯНЧУК

Депутат Вишгородської міської ради, рядовий Юрій Городиський вже рік — на Сході України у складі добровольчого батальйону «Січ» (МВС України). З місяць тому добровольчі батальйони прибрали з передової та перевели на другу-третю лінії оборони — фактично у тил. Юрій Олегович, який на фронті з перших днів російсько-української війни (словосполучення АТО він не визнає), не витримав і написав рапорт на звільнення.
Наше сьогоднішнє інтерв’ю — про війну словами очевидця (почути його можна у передачі Вишгородського районного радіо від 26.08.2015 р. (на сайті газети «Вишгород» є відповідна кнопка); ВКонтакте https://vk.com/vishgorodradio — є аудіозаписи радіопередач).
— Пане Юрію, Ви пішли до війська добровольцем, були на Сході, у сукупності, понад рік. Що спонукало написати рапорт про звільнення?
— Щойно почалася окупація Криму Росією, я пішов до військкомату. Пам’ятаєте, які там були черги добровольців? Дуже багато йшли захищати свою Вітчизну — так зробив і я. В армії я не був на строковій службі, тому, передивившись документи, у військкоматі мене «взяли на олівець» — от і все.
Довелося шукати варіанти, як захищати Україну на фронті. На той момент така можливість була у добровольчих батальйонах — і я вирішив долучитися до батальйону «Січ», який саме організовувався при МВС України. Так найлегше було легалізуватися, отримати зброю і йти захищати Батьківщину.
Після двомісячного вишколу нас відправили на фронт. Виконуючи різні завдання, ми були і на передовій у Пісках, Авдіївці (НА ФОТО). На початку липня надійшов наказ зі штабу – вивести добровольців (точніше, батальйони МВС) із Пісків, згодом такий самий отримали наказ і про виведення батальйону з Авдіївки.
Фактично перевели на другу лінію оборони. Це при тому, що добровольчі батальйони складаються з вмотивованих людей, які йшли на передову добровільно і знали, на що йдуть.
Не секрет, що у Збройних силах України (ЗСУ) поряд із людьми, які йдуть до армії свідомо, є і ті, кого пригнали до мобілізації з-під палиці фактично. Що викликає певне непорозуміння: якщо ми хочемо виграти війну, то мають воювати люди, які вмотивовані, якщо ми хочемо робити вигляд, що воюємо, — то має відбуватися так, як усе зараз відбувається.
Наразі я написав рапорт на звільнення з добровольчого батальйону і вирішую для себе питання — згодом, залежно від ситуації на фронті, — про службу у Збройних силах.
— Тобто Ви не полишаєте думку туди повернутися, бо там не доведено справу до кінця. А як вона має бути доведена?
— Як на мене, справу має бути доведено відновленням територіальної цілісності України, із Кримом включно.
— Ви вважаєте, що потрібна повна мобілізація? І, відверто дивитися на речі, — оголошувати війну?
— Гадаю, що необхідний воєнний стан. Щодо повної мобілізації — то я не вважаю, що країну достойно захистить людина, яка не хоче служити, не хоче воювати, яку загнали у військо під загрозою кримінальної відповідальності. Це об’єктивні речі — і з цим треба щось робити: підсилювати складову частину контрактної армії, проводити медійну роз’яснювальну роботу (для чого це робиться) і так далі. І найголовніше — держава, державні очільники мають показати, що ми хочемо виграти цю війну, а не робимо вигляд, що воюємо. Якщо держава не хоче воювати, то як вона може змусити воювати своїх громадян?
— Можливо, ми чогось не знаємо, і ті, хто очолює державу, мають інформацію, що не дозволяє їм вдатися до зброї по-справжньому. Ви там були, на лінії вогню, що Ви про це думаєте?
— Так, я був на передових позиціях і можу сказати, що то ніяка не антитерористична операція, а повноцінна війна — з участю зі сторони ворога регулярних збройних сил, важкого озброєння, артилерії, танків і т. д.
— Чия артилерія і хто є ворог, уточніть, будь ласка.
— Це очевидно: ворог є Росія. Зокрема, якщо в Пісках іще взимку по рації спілкувалися з ворожою стороною, і близько від нас чутно було «Аллаху акбар» кадировських найманців, то зараз — це злагоджене російське військо. Зараз — радіотиша, а взимку по радіо нам розповідали: «Пачєму ти прішол на мой земля, укроп? Уші рєзать буду».
— Ви згадали про медіа. Ви вже вдома дивитесь телевізор, слухаєте радіо. Скажіть, будь ласка, наскільки нам розказують правду? Згладжується ситуація, перекручуються новини чи дають таки правдиві дані? І наскільки медіа у так званих ДНР і ЛНР впливають на мізки? Чи то мізки такі, що готові до подібного впливу, чи «ЗМІ» професійно працюють?
— Знову ж таки, це величезне недопрацювання держави, оскільки і досі і на підконтро-
льних Україні територіях Донецької й Луганської областей ведеться мовлення російське, сепаратистське — і, звісно, це впливає на ставлення до нас місцевого населення. Якщо у Пісках, фактично винищеному населеному пункті, цього не відчувається, то в Авдіївці, де продовжує працювати коксо-хімічний завод і живе мирне населення, час від часу ми зустрічали вороже ставлення до себе, особливо під час масованого чергового обстрілу з боку ворога: попри те, що було очевидно — снаряди прилітали з боку Донецька, Спартака, Ясинуватої, — все одно в цьому звинувачували нас.
Для того, щоб люди не були вороже налаштовані, звісно, потрібно відновити нормальну трансляцію українських і глушити мовлення ворожих каналів. Це інформаційна війна – одна із дуже важливих складових війни, і з цим треба щось робити обов’язково.
— Чи Ви розмовляли з місцевими, чому вони голосували за «ДНР» і «ЛНР»? Чому вимагають свого права на чужій для них території?
У нас теж чимало «ватників» і «вишиватників», які так само думають. Що робити? Закрити Донбас? Відрубати під’їзд від багатоповерхівки, що має спільні мережі?
І як зробити людей будь-якої національності свідомими того, що вони — українці?
— Відкрийте підручник історії. Питання асиміляції і в Російській імперії, і в Радянському Союзі було на часі. Коли в 1930-х роках українців знищували голодом, в тому числі і на Донбасі, то на їхні місця завозили людей — росіян із Сибіру, Ростова, ув’язнених – для важкої роботи на шахтах і т. д. Таким чином сформувалася спільнота Донбасу.
Не скажу, що там геть усі є «ватниками» і готові брати зброю та захищати свої імперські ідеї. Таких людей, до речі, я поважаю більше, ніж інших, яких, на жаль, там більшість.
Більшість там якраз не відвертих «ватників», а тих, кого не цікавить, в якій державі, в якому суспільстві вони живуть. Відбути свою зміну на заводі, ввечері випити пляшку горілки — і щоб ніхто не чіпав. Ось їхній світогляд.
Якщо людина між свободою і хлібом обирає хліб, зрештою вона не матиме ні хліба, ні свободи. Це відомі речі.
Звичайно, величезне недопрацювання держави, що усі ці 24 роки нічого не робилося — ні в Криму, ні на Донбасі, ніде. Та ситуація, що подібного не відбулося в Харкові чи Одесі, – це заслуга місцевих людей, які усвідомили, де вони живуть і не допустили такого свавілля, як допустили мешканці Донбасу.

А допустили вони здебільшого своєю байдужістю. Є там певний прошарок людей, які в тих умовах усе ж таки відчувають себе українцями і роблять все, щоби залишитися в Україні.
— Як вас підтримувало місцеве населення?
— Ті, хто вже побував в окупації, побачив, що таке — «Русскій мір», ставились до нас, як до захисників, а в більшості — повна байдужість: щоб не стріляли, щоб завод працював, щоб мене не чіпали, щоб я мав що з’їсти і випити, а під Україною чи під Росією — мене абсолютно не цікавить.
— Пане Юрію, нещодавно наш Президент сказав, що конфлікт затягнеться на десятиліття. Як Ви можете прокоментувати отаку позицію нашого Головнокомандуючого?
— Звичайно, якщо конфлікт заморожувати, як це зараз робиться, якщо не звертати уваги на те, що так звані Мінські домовленості тією стороною абсолютно не виконуються — ні припинення вогню, ні відведення ворожих військ (російських зокрема) не було зроблено. Ніякої мови не йде про відновлення контролю країни над своїм кордоном — і на це не звертати уваги, продовжувати переговори і т. д.?
Бачимо, що багатьом це вигідно: тримати контроль над контрабандою на окупованій території; мати таку «сіру» зону.
— Такий собі двосторонній бізнес на крові…
— Абсолютно.
— До нас приїздять різні переселенці. Є свідомі патріоти, що, бува, стикаються з приниженням: їх можуть викинути з автобуса через немісцеве пенсійне посвідчення (це там, де беруть пільговиків, а не на кожному маршруті їх беруть). Є пристосуванці, що використовують ситуацію і «качають права», нав’язують нам свої переконання.
Держава фактично скинула цю проблему на плечі місцевого самоврядування. Що робити? Це теж війна — за світогляд.
— Фактор Києва і Вишгорода як столичного передмістя спонукав багатьох сюди приїхати — жити, працювати, вчитися. Таким чином, корінні місцеві складають ледь не меншину. Хто хоче працювати, має можливості проявити себе в тому чи іншому форматі – звідки б він не приїхав. Переселенці з Донбасу чи Криму — не виняток.
Єдине: якби я це вирішував, то проводив би певну диференціацію: є матері з дітьми, є літні люди — їм треба надавати соціальні гарантії, допомагати з працевлаштуванням тощо. Стосовно ж здорових чоловіків призивного віку, що вимагають собі соціальних гарантій, — запитання: «А що ти особисто зробив, аби у тебе вдома не було війни?» Я би таким не допомагав.
У нас в батальйоні — чимало хлопців з окупованих територій (Донецька, Луганська, Новоазовська): вони всі воюють, а їхні сім’ї — тут. Я поважаю їхню позицію: вони на фронті намагаються відвоювати свою землю — попри те, що держава не дуже хоче відновлювати над нею контроль.
— Чи є далі майбутнє Донбасу у складі України?
— Це все залежить від нас, це все залежить від держави. Якщо ми відновимо військовий контроль над своєю територією, що нині окупована, якщо ми проведемо роз’яснення, якщо буде професійна освітня і медійна політика, спрямована на інтеграцію того суспільства до нашої країни, то, я думаю, що — так. Якщо нічого не робити – нічого не буде.
— А чи варто, якщо місцеве населення на Донбасі не хоче, налаштоване вороже? Якщо влада не хоче, чи варто класти життя кращих синів нації отам, на Сході?
— Знаєте, я зараз скажу трохи різко. Якщо на твоїй кухні живуть таргани, це не значить, що твоя кухня належить їм. Це означає, що тарганів треба знищити. Ті, хто взяв до рук зброю проти своєї держави, – підлягають знищенню, ув’язненню, у кращому випадку — депортації без права повернення. З іншими треба проводити роз’яснювально-освітню роботу.
Донбас — наша земля, етнічно українська. Історичний факт, що туди завозили плебс із Росії — і з цим не треба миритися. І крапка.
— Чи мають відповідати за свої вчинки ті, хто голосував за так звані ДНР і ЛНР? Чи конституційно позбавляти їх права голосувати на місцевих виборах уже тут, на території нашого міста і району? І за кого вони проголосують?
— Я б не обмежувався лише учасниками так званого референдуму у вищезазначених «республіках». Є приклад балтійських країн. Хочеш бути повноправним громадянином – склади іспит з мови, історії та основ правознавства держави, де ти живеш. Не склав — тебе ніхто не жене, живи без громадянства: не можеш голосувати і таким чином впливати на політику країни.
— На фотографіях, які Ви надали в газету «Вишгород», Ви зі зброєю. Чи Ви стріляли, чи отримували поранення, чи доводилося ховати товаришів?
— У Пісках був прямий стрілецький контакт на відстані 300-400 м. Узимку і навесні. Там така територія, що весь час ведеться не артилерійський, а безпосередньо стрілецький контакт, причому на близьких відстанях. Ми бачили, хто стріляв у нас.
Із того боку – і стрілецька зброя, і артилерія, і реактивні системи, і фосфорні заряди, які заборонені Женевською конвенцією — все, що завгодно.
Я отримав легку контузію — дуже близько, коли ми були в бліндажі, розірвалася міна 120-го калібру, і зайшла вибухова хвиля. Слава Богу, що минулося.
— Як Ваша сім’я відреагувала на те, що Ви йдете добровольцем?
— Коли я планував іти, то, звичайно, боявся реакції близьких, оскільки маю двох синів — одному скоро буде чотири, іншому — два рочки, дружина — у декреті, але, Слава Богу, рідні сприйняли це як належне, з повагою віднеслись до мого рішення, підтримали мене і підтримували весь час, коли я був на фронті (хоча їм було важко).
— Як матеріально забезпечуються добровольці? Інформація різнобічна. З одного боку – запевнення Президента, з іншого — якби не було волонтерів… Та й до армії збирають вулицею.
— У ЗСУ, МВС і Національній гвардії – ситуація різна. Звісно, ніяких 1000 грн у день не було. Зарплатня у ЗСУ – середня з попереднього місця роботи.
— У добровольців є соціальні гарантії?
— Давайте спочатку визначимось із самим поняттям «добровольці». Із самого початку деякі добровольчі батальйони пішли шляхом легалізації в тому чи іншому відомстві (ЗСУ, МВС, Нацгвардія) — і йдуть як службовці. Є добровольці, які довгий ніде не легалізовувались. Це і ДУК «Правий сектор», і ОУН, і деякі інші батальйони, де хлопці вмотивовані та воюють, не отримуючи жодних соціальних гарантій, без зарплатні — на голому ентузіазмі та патріотизмі.
— У Вишгороді та районі хлопці, що повернулися з предової, мають шанс отримати земельну ділянку, одноразову матеріальну допомогу, лікування, відпочинок, покращення житлових умов, пільги в оплаті комунальних послуг?
— Отримуючи статус учасника бойових дій — так: отримуєш пільги на комунальні послуги, право на санаторне лікування. Через нашу бюрократичну машину — ще спробуй отримати (я отримав через рік служби).
Щодо земельних ділянок – питання вирішується, наскільки я знаю. Їх не так багато залишилося у місті, дай Боже, щоб виконком довів справу до логічного завершення.
Щодо квартир, то вважаю так: краще кошти забудовника спрямувати на соціальну та інженерну інфраструктуру (дитячі садки, школи, каналізацію, сортування і переробку сміття), бо можемо дійти до колапсу.
— Що б Ви сказали наостанок?
— Важко усвідомити, що у нас іде війна, – людині, яка дізнається все з телевізора, має роботу, зарплату і тишу. Та варто замислитися, якою ціною зберігається цей спокій і допомагати армії, захисникам Вітчизни.