Валентина ЧИСТЯК
ФОТО – автор, «Вишгород»
Знайомтесь: фоторепортер Дмитро Юрченко. Навчався у Вишгородській ЗОШ № 1. Служив у лавах Збройних сил України. Закінчив Міжнародний Соломонів університет у Києві (історичний факультет). Працював у редакціях газети «Слово», журналу «Іменем закону», давній позаштатний фотокореспондент газети «Вишгород».
Фотографія – його найбільше захоплення. «Все, що я знімаю, – це про мене», – каже Дмитро. Перша виставка фотознімків, яку презентував нещодавно рідним та друзям, – це також відображення його внутрішнього світу (на той час, коли він над нею працював).
…На стінах відкритої площадки «Рок-кафе», що на вул. Набережній у Вишгороді, – 18 (як символ повноліття) чорно-білих робіт. Вони гармонійно вписуються в інтер’єр. Здається, таким і був першочерговий задум дизайнера. Сюжети робіт – РОКові співаки і музиканти.
Виставка народилася за три місяці. Протягом цього часу Дмитро перетинався з персонажами знімків. На тому, що відкриває виставку, химерне й досить скептичне, на перший погляд, обличчя. Але, довше затримавшись на ньому, читаєш особистість філософа – непростого й надзвичайно доброго.
– Так і є, – каже Дмитро. Цим він мене й зацікавив. І головне, що емоції цей чоловік виявляє дуже красномовно. Він універсальний музикант – грає на багатьох інструментах. А в гурті «Іван Блюз і друзі» – на якійсь хитрій губній гармошці.
На іншому знімку і сам соліст – Іван Блюз, з яким Дмитро добре знайомий, у якого бував удома і з яким поділяє чимало світоглядного.
Так само, як і з музикантами рок-групи «Бредбері» (вони теж на фото), котрі, до речі, запросили Дмитра зняти їх на фестивалі «Рок-булава» (20-21 червня у м. Переяславі-Хмельницькому).
Батько Дмитра, прискіпливо оглянувши роботи, резюмував: «Немає різноманітності».
Подруга Людмила Погорільська (оформлювач свят, економіст за фахом) заперечила: «У рокові різноманітності не так багато».
Марті Штейнберг, з якою Дмитро навчався в університеті і яка мешкає тепер в Ізраїлі та приїхала на деякий час до Києва, у виставці не вистачило кольорових світлин.
– Сьогодні в Україні триває війна, і це мені надзвичайно болить. Мої емоції є саме такими. Це їхній колір. І без глянцю, – пояснює Дмитро.
Насправді, кожна робота цікава. Недаремно й група молодих іноземців, які того дня зазирнули до кафе, відразу звернули на них увагу і почали фотографувати.
На переконання самого Дмитра, вдалий знімок – це серйозна робота, де мають збігтися кілька факторів: нестандартний ракурс, яскрава емоція, правильно виставлене світло, щоби знімок аж дзвенів! Хоча він прагне навчитися знімати без спалаху, ловити природнє світло. Адже воно дає необмежені можливості, наповнює кадр світлом самого життя, таким, як воно є. Досягнути цього – це вже серйозний рівень.
– Що для тебе фотографія? – запитую Дмитра.
– Фотографія – це мить життя. А кожна мить – неповторна і єдина.
– В який момент зриваєш з плеча апарат і починаєш знімати?
– Коли бачу емоції – радість, сум, гнів, біль, захоплення. Головне – справжні, без позування.
– Знаю, багато знімаєш дітей і старих. Це теж про тебе?
– Так. Таким я себе відчуваю. Іноді, здається, – дитиною. Іноді – дуже древнім…
– Хто підтримує тебе найбільше?
– Мама і дружина, друзі та близькі. Вони вірять у мене.
– Задумуєшся, що попереду?
– Для мене є тільки тут і зараз. Коли починаєш будувати плани – переважно нічого не виходить. І Всесвіт мені підказує: живи цією миттю, крок за кроком, день за днем іди своїм шляхом. Сміливо рухайся вперед. Я так і намагаюсь робити.
Хочеться побажати Дмитру, аби його внутрішній світ якнайшвидше відобразився у кольорових фото. Для цього треба так небагато: аби в Україні життя змінилося на краще. Нехай цей час настане. Хоч коли-небудь.
