Марина КОЧЕЛІСОВА
По доріжці з живих квітів карбував крок почесний караул з гвинтівками. Хрест, перев’язаний рушником, портрет у жалобній рамці, нагороди на оксамитових подушечках (Вишгородський міський голова не оприлюднював свої відзнаки), важка труна на молодих плечах військових, що поволі проходили крізь море людей, квіти і вінки… Вишгород прощався із Віктором Решетняком — лікарем і мером, колегою і сусідою, рідним і знайомим, чоловіком і батьком, другом і просто людиною.
Якби не жалобні стрічки на прапорах, можна було б подумати, що це День міста — так було людно 16 червня. Від сходів адмінбудинку до пам’ятника покровителям міста свв. Борису і Глібу простягалася черга тих, хто прийшов попрощатися з нашим мером, хто завжди вважав його за батька громади та довіряв Віктору Решетняку долю Вишгорода, шанував високопрофесійного лікаря, успішного керівника та порядну, небайдужу людину.
Люди прийшли не за рознарядкою, а за власним бажанням. Це був біль і подяка голові міста, що заслужив таку повагу. Прощання у малій залі адмінбудинку (пл. Т. Шевченка, 1) тривало кілька годин. Мужньо трималися рідні — дружина, син, дочка, невістка, зять, старша онука: їм доводилось ще й заспокоювати вишгородців, що підходили висловити співчуття, захлинаючись у риданнях, а також потискати руки відомим людям, представникам державної та місцевої влади усіх рівнів.
Жалобна хода заполонила площу перед адмінбудинком, весь проспект І. Мазепи аж до перетину з вул. Н. Шолуденка, вихлюпнулася на тротуари. З установ і підприємств виходили працівники, на балконах багатоповерхівок старі і малі втирали сльози.
Поміж люди чулося: «Наче не мера, а батька ховаю», «Так проводжають героїв», «Помер, як у пісні: «Спати всім не давав, із світанком вставав, а от вчора не вийшов із бою», «Допекли, добили», «Він Вишгород підняв з колін. При ньому місто із сірого стало кольоровим», «Асоціація міст України» надрукує співчуття в «Урядовому кур’єрі» та 22-24 червня в Одесі на форумі міст України розпочне свою роботу з хвилини мовчання», «Він мені не рідний, не близький, і я ніколи не думала, що буду ридма ридати за начальством… Зрозуміли, що і кого втратили, та пізно», «Загнобили», «Умів іти вперед і вести за собою людей», «О 6:00 — на роботі, в лікарні. І мером був — оперував так само рано, а з 8-ої — у міськраді або по місту — пішки і за кермом автівки», «Він завжди говорив: «Моя партія — Вишгород», «Знаю, що переживав не лише за місто, а й за державу», «Багато не говорив, але — спокій на вулицях, освітлені дороги, тепло у квартирах, хліб на столі в нас були», «Опоненти лише прикрашали таку людину», «Два раза я его уговаривал выдвинуться. Город преобразился. Витя, прощание с тобой — это настоящая оценка твоей деятельности», «Допіарилися до смерті — смерті такої людини, докритикували до того, що він своє життя таки в прямому сенсі віддав місту», «Коли я вперше прийшов сюди міським депутатом, але з амбіціями національного масштабу, Віктор Олександрович сказав мені: «Подивись на це місто — і ти нічого не захочеш, лише для нього працювати», «Зацькували мерзотники негідними методами — а це гріх, бо усьому має бути межа. Можна бути проти позиції, та не можна бути проти людини», «Обіцяв колег покатати на катері у День медика (третя неділя місяця червня, цього року припадає на 21 число — ред.)», «Бач, небо захмарилося. Це він подбав Згори, щоб колегам із швидкої не було роботи, щоб люди не перегрілися на сонці», «Шкода, що не знімають на відео. Багато вишгородців нині на роботі чи навчанні у Києві, хай би простилися з нашим мером хоч по телевізору»…
На кожному перехресті процесію зупиняли — і лунав справді божественний заупокійний спів: «Прости, Боже, гріхи вольнії й невольнії. Вічная пам’ять. Царство Небесне і вічний спокій…» Підходили ще і ще вишгородці — прощатися з Віктором Решетняком.
На вул. Н. Шолуденка стояло з півтора десятка автобусів ТОВ «АвтоЛайн» — щоб підвезти бажаючих на заупокійну літургію у храмі свв. Бориса і Гліба, на цвинтар і з кладовища на поминки. Автобуси піднімалися на Гору. На вул. Межигірського Спаса, біля воріт будинків приватного сектору вишгородці стояли цілими родинами. Церква була повна, навколо неї розмістилися ті, що не вмістилися всередині, весь час підходили і мешканці навколишніх будинків із квітами, приїздили ті, хто працював і спілкувався з Вишгородським міським головою Віктором Решетняком упродовж дев’яти років.
Прощальні слова молитви, обхід церкви — і жалобний поїзд автівок рушає на новий цвинтар. Останні слова другу крізь ридання, останній поцілунок із сльозами, скорботна тиша — домовину опускають у могилу. На священикове: «Простіть гріхи вольні й невольні» — тричі стримано гуде по кладовищу: «Бог простить». Урочистий залп — і у могилі, що засипана вінками і квітами, залишається на вічний спокій ще два дні тому жива людина, керівник славного міста.
Вишгородці повертаються з цвинтаря. Хто іде на поминки, хто — додому, із сумною звісткою приймає співчуття від власних сусідів. Завтра — новий день, чергові справи, що здаються нам дуже важливими. А під березою на кладовищі — тихо. Бо кладовища огорожа живого серця тлумить стук.
