Володимир СЕМИСТЯГА, голова Луганського обласного об’єжнання ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка
Історичний і художньо-літературний вимір підпілля «Молода гвардія» (м. Краснодон) крізь призму тоталітарної доби.
Про бестселер класика соціалістичного реалізму О. О. Фадєєва роман «Молода гвардія» опубліковано безліч досліджень, кількість яких годі підраховувати. Як і неможливо уявити кількості осіб, що «спеціалізувалися» на уславленні подвигу молодогвардійців, протиставляючи героям антиподів юнацького підпілля за його твором. У фадєєзнавстві навіть з’явилися соціальний типаж і класифікація юди-зрадника. Адже літературно-художні фантазії Фадєєва, переплетені з реальними подіями, що відбулись у Краснодоні, утвердились у суспільній свідомості як справжня історія молодогвардійського підпілля. Чи думав хто, що реалії довкола «Молодої гвардії» могли для декого закінчитися тюрмами і смертю? То як же бути з тим, що каральні служби сталінщини розправились із понад 30-ма краснодонцями, безпідставно звинуваченими в зраді молодогвардійців?
Закритість суспільства, обмежений доступ до матеріалів радянських спецслужб не дозволяли розібратись об’єктивно: то що ж було у Краснодоні? Події набували навіть скандально-анекдотичного характеру. Першим стосовно достовірності роману «Молода гвардія» звернувся до Фадєєва секретар ЦК ВКП(б) А. О. Жданов. На його запит від 6 березня і 948 р. письменник запевнив, що твір побудований на фактах. Дещо пізніше одна з установ спецслужб СРСР вимагала від Луганського УКДБ ознайомити її з кримінальною справою зрадника «Молодої гвардії» Євгена Стаховича. Своєю чергою активний діяч українського національно-визвольного руху громадянин США Є. П. Стахів переконував, що Стахович це він. Ініційована ним із цього приводу літературна полеміка триває вже 60 років. І така плутанина, коли літературний персонаж, витворений Фадєєвим, сприймався як реальна особа — небезпідставна. Адже в його «Молодій гвардії» чимало краснодонців виведено під власними іменами і прізвищами. Серед них у ролі прислужників окупантів, які здали ворогу друзів-підпільників за 46 німецьких марок кожного — комсомольські активістки 3. Вирикова й О. Лядська. Не знайомі на той час, вони не мали жодного стосунку до підпілля. Вперше зустрілися лише на початку 90-х рр. Причому, Заарештовану 2 квітня 1943 р. ученицю СШ Ольгу Лядську за відсутність у її діях складу злочину ВТ Московського ВО реабілітував тільки 16 березня 1990 р. А дехто з краснодонців навіть не підлягає реабілітації. Причина — заполітизованість і некомпетентність судово-слідчих органів України. Виховані на традиціях радянського суспільства, зокрема й змальованих Фадєєвим, їхні фахівці неспроможні об’єктивно розібратись утому, що відбувалося в Краснодоні в умовах німецько-нацистського окупаційного режиму. Як і не спроможні проаналізувати радянські реалії в місті від 1943 р. й аж до розпаду СРСР. їх задовольняє пояснення письменника: «Хоча герої мого роману носять дійсні імена і прізвища, я писав не дійсну історію «Молодої гвардії», а художній твір, у якому багато придуманого, і навіть є вигадані особи. Роман має на це право… вигадка в моєму романі сприяє піднесенню подвигу молодогвардійців в очах читача».
Як колись ідеолог Луганського ОК КП України Ю. Ф. Пономаренко переконував громадськість, що історія «Молодої гвардії» не потребує уточнення, бо все детально описав Фадєєв у своєму творі, так само у 2006 році вчинила Луганська обласна рада. За її наполягай ням перевидали перший україн ськомовний варіант роману росій ського письменника і поширилі серед молоді західноукраїнськи: областей із власним баченням то го, що відбулося: «Життя всьом; дало справедливу оцінку і все роз ставило на свої місця: могили зрад ників поросли бур’янами, а іме на героїв-молодогвардійців… наза вади вписані на скрижалі історії» З цією оцінкою можна б погодитись, якби вона була об’єктивною.
Аналіз документів з архівії України і РФ свідчить про спільне коріння і подвійну природ} різноманітних версій зради молодогвардійців.
По-перше, це наслідок некомпетентного закритого розслідування комсомольськими функціонерами подій в окупованому ворогом Краснодоні.
По-друге, це результат їхнього намагання відшукати власними силами гарячим слідом причини загибелі великої групи молоді та першими в дусі 30-х рр. відрапортувати партійним інстанціям про викриття винних у знищенні ворогом юнацького підпілля.
Тому й рапортували без посилань на «препаровані» матеріали досудового слідства органів НКВС на осіб, запідозрених у зрадництві. Офіційні матеріали й агітаційно-інформаційну діяльність у молодіжному середовищі обгрунтовували фразою «за даними, здобутими нашими органами». Для власної аргументації надійного партійного помічника — безапеляційні вимоги провести показовий процес над зрадниками за місцем скоєного злочину.
По-третє, виконуючи функції карального меча СРСР, цим займалися й органи НКВС — НКДБ — МДБ. Ворогів народу вишукували апробованими засобами: моральний і фізичний примус, підтасовка й фальшування реальних фактів, ігнорування показань свідків тощо.
Працюючи в тандемі в прифронтовій смузі Луганщини, комсомольські й каральні органи регулярно інформували державно-політичне керівництво країни про власну пошукову діяльність із виявлення зрадників «Молодої гвардії». Живильним джерелом для документування злочинної діяльності «ворожих елементів» слугували плітки, що циркулювали Краснодоном, матеріали періодичних і літературно-пропагандистських видань тощо. Суттєву роль також відіграв низький загальноосвітній рівень суспільства, продуктом якого були функціонери згаданих інституцій. Здобуті таким чином свідчення про зрадників, пройшовши сито судових і позасудових інстанцій, заклали підвалини партійних рішень. Потім шляхом впливу пропаганди й агітації ввійшли в плоть і кров радянської людини, як безсумнівна історія, що не підлягає переосмисленню. Створені пропагандистські кліше про підступних юд-зрадників досі в ужитку. Ними активно маніпулюють деякі політичні сили, утримуючи в заручниках створеної міфологічної системи громадян колись єдиної держави.
Згідно з офіційною версією, основна причина провалу краснодонських підпільників — зрада молодогвардійця Г. П. Почепцова, його вітчима В. Г. Громова та одночасно проведені слідчі дії юристом (пізніше слідчого районної поліції) М. О. Кулешовим. До кола запідозрених у зраді потрапили молодогвардійці — живі і які загинули, юнаки і дівчата, які не знали про їхню діяльність, особи, страчені окупантами до виникнення «Молодої гвардії», співробітники міліції, родичі запідозрених. Як наслідок, ще 1943 р. частину патріотів вилучили з офіційних списків «Молодої гвардії» або не ввели до них: Р. І. Лавренова-Фещенкова, Ф. І. Лодкіна, О. С. Саприкіна, П. І. Суковатих, А. Г. Титова, В. П. Шевченко, О. М. Федяніна, Н. Ф. Щербакова — Копа-Авдієнкота ін. Деяких виключили з нагороджувальних документів — Лодкіна, Щербакова та ін. Неодноразові намагання відзначити за патріотичну діяльність у тилу ворога А.
В. Ковальова. М. 1. Миронова, Г. Ф. Палагуту, Ю. Ф. Полянського та інших молодогвардійців залишилися безуспішними. Причини: підозри в зраді, в співпраці з ворогом, переслідування спецслужбами СРСР їхніх рідних, знайомих. Ось чому частина підпільників, які залишилися живими, змінили місце проживання, і про них нічого не відомо. Із списків молодогвардійців, партизанів і підпільників і з підготовленого нагороджувального подання виключили й на довгі роки піддали забуттю — організатора та незмінного керівника «Молодої гвардії» В. Й. Третякевича.
Аналіз подій довкола «Молодої гвардії» засвідчує, що трагічною долею вирізняється кілька груп осіб, версії про зраду яких віднесені до рангу істини. Засновані на припущеннях, вони мають конкретне авторство. Належить воно деяким уцілілим підпільникам, їхнім родичам, особам, які перебували під слідством у поліції, а потім в органах Н КВС, притягненим до відповідальності службовцям краснодонської поліції та районної управи, комсомольським і партійним функціонерам, слідчим НКВС і НКДБ, нарешті самому О. О. Фадееву. Саме з посиланням на письменника до цього часу не припиняється обструкція тих, кого реабілітували в судовому порядку навіть ще до розпаду СРСР. Насамперед це стосується Віктора Третякевича, Зінаїди Вирікової, Ольги Лядської (Бондаренко), Серафими Полянської.
Витоки цього явища — комсомольські інстанції. Саме з їхньої подачі Фадеев уперше дізнався про зрадників «Молодої гвардії». Як це відбувалося, засвідчують довідки комсомольських функціонерів до свого та партійного керівництва влітку 1943 р. Доповідні записки секретаря Вороні иловградського обкому комсомолу Г. Я. Ємченка секретарю ЦК ВЛКСМ М. О. Михайлову (26 червня), заступника завідувача спецвідділу ЦК ВЛКСМ
А. В. Торицина та інструктора ЦК Н. О. Соколова секретарям ЦК ВЛКСМ (28 червня), секретаря ЦК ЛКСМУ В. С. Костенка секретарю ЦК КП(б)У М. С. Хрущову (31 липня) про розслідування діяльності комсомольсько-молодіжного підпілля в Краснодоні, по-перше, засвідчують не тільки фактологічне та стилістичне упорядкування матеріалів про зрадництво однієї й тієї ж групи осіб, а й підтверджують факт тісної співпраці різних комісій у прифронтових умовах під дахом Ворошиловградського обкому ЛКСМУ з «обгрунтування» цієї проблеми. По-друге, досудову інформацію, отриману від НКВС УРСР, який на той час базувався в Старобільську на Луганщині, вони інтерпретували кожен по-своєму, не задумуючись про наслідки в умовах воєнного часу. Зокрема Хрущов підписав доповідну записку Костенка не читаючи, задовольнившись заявами, що все тут правильно. Це зіграло фатальну роль у долі так званих зрадників і канонізувало список осіб, поданих для відзначення. По-третє, подану інформацію ніхто не перевіряв. Та й зробити це було неможливо. Так, Торицин та Соколов не ігнорували свідчення про керівництво Віктором Третякевичем «Молодою гвардією». Але їхня аргументація виставляла його в ролі зрадника. Аналогічним чином складено й записку Костенка.
ра ЦК Н. О. Соколова секретарям ЦК ВЛКСМ (28 червня), секретаря ЦК ЛКСМУ В. С. Костенка секретарю ЦК КП(б)У М.
С. Хрущову (31 липня) про розслідування діяльності комсомольсько-молодіжного підпілля в Краснодоні, по-перше, засвідчують не тільки фактологічне та стилістичне упорядкування матеріалів про зрадництво однієї й тієї ж групи осіб, а й підтверджують факт тісної співпраці різних комісій у прифронтових умовах під дахом Ворошиловградського обкому ЛКСМУ з «обгрунтування» цієї проблеми. По-друге, досудову інформацію, отриману від НКВС УРСР, який на той час базувався в Старобільську на Луганщині, вони інтерпретували кожен по-своєму, не задумуючись про наслідки в умовах воєнного часу. Зокрема Хрущов підписав доповідну записку Костенка не читаючи, задовольнившись заявами, що все тут правильно. Це зіграло фатальну роль у долі так званих зрадників і канонізувало список осіб, поданих для відзначення. По-третє, подану інформацію ніхто не перевіряв. Та й зробити це було неможливо. Так, Торицин та Соколов не ігнорували свідчення про керівництво Віктором Третякевичем «Молодою гвардією». Але їхня аргументація виставляла його в ролі зрадника. Аналогічним чином складено й записку Костенка.
Наведене свідчить про фальсифікацію справи загиблого В. Й. Третякевича. По-перше, Л. Г. Шевцова («Григор’єва»), до якої апелювали функціонери, не могла перевіряти Третякевича, бо про молодогвардійців не знала до грудня 1942 р. По-друге, у Ворошиловграді вона не знала місцевих партизанів і не контактувала з ними, як член розвідрезедентури «Буря». Про це на той час не були поінформовані комсомольські функціонери й місцеві структури НКВС. По-третє, за інформацією І. В. Туркенича (4 листопада 1942 р.) і Г. М. Арутюнянца (21 березня 1944 р.) звинувачувала в зраді Третякевича не Шевцова, а молодогвардійка О. І. Іванцова («Оксана»). Ці безпідставні звинувачення генерувалися «п’ятіркою» О. В. Кошового, які своєю чергою надійшли начебто від невстановлених осіб. Стосовно зради Третякевича в застінках поліції — слідчі НКВС здобули показання від О. М. Кулешова, Г. П. Почепцова, О. О. Лядської, 1. Т. Чернишовата інших осіб, які відмовлялися від них як таких, що не відповідали дійсності. До того ж, документи ДГА СБУ засвідчують, що розслідуючи причини поразки Ворошиловградського партизанського загону, органи НКВС збирали компромат на сім’ю Третякевичів. Частина колишніх бійців загону «підтвердила» дезертирство братів Третякевичів під час останнього бою. Тому «компрометуючі матеріали» про легкодухість
В. Й. Третякевича використовувались усіма тодішніми комсомольськими комісіями. На мужність і героїзм Віктора Третякевича під час бойових і розвідувальних дій луганських партизанів не звертали уваги.
Від таких «розслідувань» постраждала вся сім’я Третякевичів: батько — Йосип Кузьмич — зв’язковий обласного партизанського загону, старший брат Віктора Михайло — комісар цього загону і секретар Ворошиловградського підпільного МК КП(б)У, який перебував під наглядом органів держбезпеки як німецькорумуно-італійський агент до кінця 50-х рр., брат Володимир — фронтовик, відзначений багатьма бойовими нагородами.
Попри політичну реабілітацію і відзначення посмертно орденом Вітчизняної війни 1 ст. дискредитувати В. Й. Третякевича продовжувала О. М. Кошова, молодогвардійки Н. І. та О. І. Іванцови, В. Д. Борц, низка інших осіб й організацій. Що засвідчує не тільки певну змову між ними, а й підтверджує їхню упевненість — схожість літературно-художнього образу Євгена Стаховича з Віктором Третякевичем, виведеного Фадєєвим у своєму романі, — не випадково правдиво реальна. Та й письменник неодноразово підтверджував: прообраз Стаховича справді — Третякевич.
Насправді ж ніхто й ніколи не відлучав В. Й. Третякевича від керівництва «Молодою гвардією». Він готував і брав участь у всіх її акціях, як і керував нею до останнього дня її існування. Шельмувати патріота лише тому, що його особа не вписувалась у міф про «Молоду гвардію», перешкоджала окресленій фальсифікації історії цієї організації та зацікавлених ~ у ній осіб:
Документи різних комсомольських комісій у зраді молодогвардійців звинувачують 3. О. Вирикову, О. О. Лядську, С. Ф. Полянську. Разом із Третякевичем умовно їх можна об’єднати в одну групу. При чому, якщо Ворошиловградський обком ЛКСМУ в червні 1943 р. «сигналізував» секретареві ЦК ВЛКСМ Михайлову тільки про Полянську, яка начебто зрадила рідного брата Юрія та його друзів, то невдовзі список розширився. В постанові обкому «Про підпільну комсомольську організацію «Молода гвардія» (19 липня 1943 р.) «підлими зрадниками, фашистськими ублюдками» крім неї найменовані Лядська і Вирикова. За твердженням комісії ЦК ВЛКСМ О. Лядська, начебто заарештована поліцією за показаннями молодогвардійця Почепцова, знала про підпільників від своєї шкільної подруги А. М. Мащенко. За її показаннями «було заарештовано 17 членів «Молодої гвардії». У той же час групу Миколи Сумського видала Полянська, брат якої перебував у «Молодій гвардії», і Вирикова, ті.сно пов’язана з деякими членами «Молодої гвардії». Аналогічні звинувачення від імені ЦК ЛКСМУ викладені й М. С. Хрущову. В цих документах є й незначні розбіжності. Торицин і Соколов пропонували, наприклад, секретарям ЦК ВЛКСМ клопотатись перед ВТ С PCP провести в Краснодоні показовий процес над дівчатами. У Доповідній записці Костенка такого немає. Але постановою «Про підпільну комсомольську організацію «Молода гвардія» в місті Краснодон» (31 липня 1943 p.), підписаною ним же, ЦК ЛКСМУ клопотався перед Верховним Судом УРСР провести показовий процес в м. Краснодон над Лядською, Вириковою й Полянською, що зрадили учасників «Молодої гвардії» з суттєвою засторогою: «ЦК КП(б)У і ЦК ВЛКСМ затвердити дане рішення».
Імовірно М. С. Хрущов до цього питання підійшов виваженіше. У його доповідній записці на ім’я Й. В. Сталіна взагалі не згадуються Третякевич та приклади численної зради молодогвардійців. Протилежну позицію зайняв ЦК ВЛКСМ. У поданні на ім’я Й. В. Сталіна, Г. М. Маленкова, О. С. Щербакова «Про діяльність підпільної організації «Молода гвардія» (3 вересня 1943 р.) Михайлов кваліфікував Полянську, Вирикову й Лядську посібниками зрадника-молодогвардійця Почепцова. Листування між ЦК ВЛКСМ і прокуратурою СРСР засвідчує, що від задуманого комсомольські функціонери не відмовилися.
До того ж органи внутрішніх справ і державної безпеки СРСР також ініціювали проведення показового судового процесу над зрадниками й катами «Молодої гвардії» в повоєнній Москві. Про що свідчить доповідна записка за № 3428/Н від 18 листопада 1947 р. «Про організацію судового процесу у справі учасників звірячої розправи над членами краснодонської підпільної організації «Молода гвардія» міністра Державної безпеки В. С. Абакумова на ім’я Й. В. Сталіна, В. М. Молотова, О. О. Кузнецова. Так, як факти здобуті слідством не відповідали реаліям життя, Абакумов вирішив їх підігнати під легенди Фадеева. З цього питання він порадився з секретарями ЦК ВКП(б) О. О. Кузнєцовим, ЦК КП(б)У Л. М. Кагановичем, ЦК ВЛКСМ М. О. Михайловим, які підтримали пропозицію організувати і провести відкритий судовий процес у справі звірячої розправи над молодогвардійцями з 1 по 10 фудня 1947 р. у Краснодоні, а його розгляд доручити ВТ КВО. Але 1947 р. в СРСР відмінили смертну кару й довгоочікуваний процес над дівчатами став неможливий. На цей час Вирикову за відсутністю доказів складу злочину звільнили під розписку про нерозголошення таємниці слідства в органах НКВС, Полянську заслали в Казахстан, заборонивши з’являтися в Краснодоні. Лядська перенесла три роки допитів у камерах Лефортово (зокрема й за участю О. О. Фадеева), де головним доказом її злочину слугував фадєєвський роман «Молода гвардія». Вимушено підписала (з відкритою формою туберкульозу) зізнання про зрадницьку діяльність, чим врятувала своє життя. Смертну кару замінили 15-річним ув’язненням, яке відбувала в «Ураллаге» та «Степлаге». Брала активну участь у Кінгірському повстанні політв’язнів ГУЛАГу, ставши однією з героїнь документальної повісті учасника тих подій угорського лікаря Варконі (Лебера) Ференца та документального роману Л. Романчук. Після звільнення з ув’язнення перебувала під наглядом КДБ СРСР. Її та Вирикової неодноразові звернення до Фадеева змінити сюжет про так звану спільну зрадницьку діяльність, або ж хоча б замінити власні прізвища, виведені в його романі, залишились без відповіді.
Та була ще причина, чому не відбувся показовий відкритий процес над дівчатами. Річ у тому, що такий процес організували й провели в Краснодоні, де за рішенням ВТ військ НКВС Ворошиловградської області 19 вересня 1943 р. прилюдно розстріляли як зрадників «Молодої гвардії» — молодогвардійця Почепцова, його вітчима Громова і колишнього слідчого поліції Кулешова. Ці фігуранти, на нашу думку, складають наступну групу зрадників.
Як у випадку з дівчатами, матеріали різних комсомольських комісій, у яких звинувачувався Почегіцов (начебто назвав під час допиту в поліції 13 молодогвардійців), складають єдиний блок документів із тими ж вимогами
проведення показового судового процесу в Краснодоні. Разом із тим, тут проявляються деякі відступи від встановлених канонів. Особливо характерні вони для доповідної записки Торицина-Соколова, де ретельно виписані прелюдія провалу організації та причини, які спонукали Почепцова начебто стати на шлях зради. Механізм цього явища, на їхню думку, такий: продаж цигарок із розтрощеного молодогвардійцями армійського автофургона на місцевому базарі; затримання поліцією підлітка, що їх продавав; арешт Мошкова, Третякевича, Земнухова, які надали їх йому для продажу; подана заява Почепцова начальнику шахти № 1-біс Жукову про належність до «Молодої гвардії», написана під примусом вітчима Громова (начебто службовця поліції); особиста бесіда Д. М. Жукова й начальника поліції В. О. Соліковського з Почепцовим; наслідок подальшого розвитку подій — розгром організації підпільників. І жодної згадки про те, що ця схема вибудувана в НКВС УРСР, а не плід власного ретельного розслідування.
Міжрегіональна комісія з вивчення історії «Молодої гвардії» ще 1993 р. піддала сумнівам достовірність цієї схеми. Ось чому варто відкинути офіційну точку зору щодо зради краснодонських підпільників, відкрити громадськості правду й у судовому порядку реабілітувати Г. П. Почепцова і В. Г. Громова. Водночас, співставляючи виявлені документи в російських і українських архівах, слід розкрити реальні, а не видумані прояви злочинної діяльності М. О. Кулешова. Його активність до та під час німецької окупації, як і в перші дні після звільнення Краснодона Червоною армією, викликає низку запитань поки що без відповіді. Серед них — про справжні, а не вигадані причини його арешту та об’єктивність показань слідчим Краснодонського РВ НКВС та НКВС УРСР у Старобільську під час попереднього слідства; про зміст показань під час засідання ВТ військ НКВС Ворошиловградської області та стосовно листа до Президії ВР СРСР про помилування; про адекватність міри покарання згідно зі злочинною діяльністю тощо.
Звернімо увагу й на ті обставини, що нарком внутрішніх справ УРСР В. Т. Сергієнко регулярно інформував керівництво республіки про хід попереднього слідства, не очікуючи його завершення. Зокрема М. С. Хрущову доправлялися оригінали або копії кожного нового протоколу допиту осіб, запідозрених у зраді «Молодої гвардії». Зрозуміло, що їхню долю визначили заздалегідь. Так само вчиняв обласний відділ УНКВС. Інформуючи секретаря О К КП(б)У А. І. Гайового про зрадників «Молодої гвардії», тим самим цементував «злочин» Г. П. Почепцова задовго до завершення слідства.
Звинуваченого за цією справою оперуповноваженого Краснодонського РВ НКВС І. Т. Чернишова звільнили з-під варти й припинили заведену на нього справу за відсутністю складу злочину 18 серпня 1943 р. під час проведення показового процесу в Краснодоні. Але його показання заклали підвалини майбутнього звинувального вироку. Засуджені до смертної кари Почепцов, Громов і Кулешов відмовилися від показань, наданих під моральним і фізичним тиском слідства. Серед них і в тому, що окупанти залишили їх у тилу Червоної армії для диверсійно-розвідувальної роботи. Але змінити заздалегідь визначений вирок не змогли. У повоєнні роки с/с органів НКВС Чернишов змінив власні показання запротокольовані слідчими НКВС УРСР, зокрема й ті, що компрометували В. И. Третякевича. Не підтвердив легенлу про поданий Почепцовим донос як і особисте знайомство з ним. колишній начальник краснодонської шахти № 1 -біс Д. М. Жуков. З’ясувалося також, що Громов ніколи не служив у краснодонській поліції, як і не займався зрадницькою діяльністю. Нз жаль, громадськість досі з цими документами не обізнана. Своєю чергою Луганська прокурора та обласний суд, не вникаючи в сутність складної й актуальної для суспільства справи, наприкінці XX ст. винесли свій вердикт — Почепцов, Громов, Кулешов. Жуков реабілітації не підлягають.
Ще одну групу зрадників «Молодої гвардії» складають М. Бобровний, І. Асташенко (Остапенко), А. Гриньов (Пузирьов), Г. В. Стеценко, В. І. Стаценков, Г. М. Фадеев, Крупеник та ін. Деякі з них лише згадувались у комсомольських документах, і ми нічого про них не знаємо. Інші ж відбули ув’язнення за рішенням позасудових органів. Деякі загинули або зникли безвісти. Частина з них реабілітовані, а дехто взагалі не підлягає реабілітації. Усіх їх об’єднує спільне: жодного стос’ункудо зради молодогвардійців. Усі вони, без винятку, жертви війни і тоталітарної доби в СРСР
У романі Фадеева зрадниками названі експедитор хлібозаводу Шурка Рейбанд і начальник поліції Василь Соліковський. На нашу думку с/с НКВС, а потім перекладача німецької жандармерії Рейбанда, як і колишнього начальника шахти «Краснодарка», а потім військового коменданта району Соліковського потрібно віднести до категорії військових злочинців, а не запроданців.
У реальному житті спецслужбами СРСРдо категорії зрадників зараховано чимало осіб — мешканців Краснодона, які насправді жодного стосунку до «Молодої гвардії» не мали. Постраждали ж вони через контакти з окупантами, їхніми прислужниками та… молодогвардійцями.
У клопотанні до Президії ВР СРСР зберегти йому життя, молодогвардієць Г. П. Почепцов вказав на інші причини провалу підпільників. Документальний аналіз підтверджує написане ним. Дотримуючись критеріїв об’єктивності, відтепер ми можемо стверджувати, що цими причинами є високопрофесійна діяльність контррозвідувального абверівського підрозділу «Герес група Б» під керівництвом зондерфюрера Л. Фельске. Розшукуючи випускників Ворошиловградської ШОП УШПР — військових розвідників і радистів, залишенихдля виконання специфічної роботи в тилу 6-ї німецької армії, абверівці вийшли на молодогвардійців. Допомогли їм у цьому близько сотні колишніх громадян СРСР, які є справжніми, а не вигаданими Фадєєвим із подачі комсомольсько-партійних функціонерів і радянських спецслужб зрадниками. Правда про яких досі утаємничена через різні причини.
Як бачимо, офіційна версія причин провалу і загибелі юнацького антинімецького підпілля в Краснодоні не відповідає дійсності. Необгрунтовані звинувачення в запроданстві та зраді в тоталітарну добу призвели до розправи над кількома десятками краснодонців. Своєю жертовністю вони врятували від репресій ширше коло осіб, запідозрених у зраді «Молодої гвардії». В умовах закритого суспільства брехня і напівправда про молодогвардійців через створені літературно-художні образи закріпились у свідомості кількох поколінь, як достеменна історія про патріотизм, честь, гідність, любов до соціалістичної Батьківщини, ідейність радянських людей і відданість постулатам більшовицької партії. Далека від реалій життя, вона потребує спростування нав’язаних міфів і легенд української історії заради об’єктивної правди, відкритості й демократичності українського суспільства, сприйняття ним загальноцивілізаційних засад.
