Марина КОЧЕЛІСОВА
ФОТО — Юлія ШУБКО, спеціально для «Вишгорода»
Мої діти вже закінчили школу, та для них і для мене вона залишилася рідною домівкою. В гімназію «Інтелект» можна прийти в будні, і, звісно ж, ніяк не оминути у святкові дати.
Формат будь-якого заходу в гімназії — людяність. Восьмого травня 2015-го тут проводили уроки патріотизму в кожному класі та загальний урок — в актовій залі. Сценарій — спільна робота випускників та педагогів Світлани Бельченко й Ірини Радченко. Звукорежисер — Юрій Мазур-Федорчук, група підтримки у залі — Марія Баша та Ігор Бобошко (всі — минулорічні випускники).
Ведучі — Ліза Лободенко і Андрій Харкевич оголошували виступи Марини і Катрусі Іллєнок (Вона усе життя його чекала… Одержала звістку матуся), пісні у виконанні Анни Смоляренко (Нет, ты не в прошлом, ты… Очі на піску) та Лесі Гренчук (Клен зелений… Ти — солдат України).
На сцені тривожними червоними плямами виростали «Мальви» (ансамбль «Зорепад», художній керівник Світлана Бельченко). З постаменту сходили Солдати і зверталися до зали. Схиляла голову Мати (Лєра Шерстньова). Кружляли у довоєнному вальсі дівчата у наївних платтячках і стрункі хлопці у піджаках і гімнастерках (сьогоднішні випускники, 11-Б: Марія Перегонцева, Катерина Соболєва, Ліза Лободенко, Дарія Педяш, Ігор Боутенок, Олег Андроняк, Владислав Завадський, Артем Ковальов). І ось «Журавлі» (виконавці Андрій Харкевич та Гліб Попов) змахнули пісенними крилами і полетіли у хвилину мовчання.
Замість післямови.
Після концерту в «Інтернеті» мене заполонили спогади — і я взяла до рук старий фотоальбом. Ось на світлині: 33 роки тому, 4 травня 1982 року, я у вишиваночці, проводжу першу екскурсію — для керівництва УРСР — в діорамі «Лютізький плацдарм» (у будівлі церкви в центрі села Нові Петрівці).
Є з чим порівняти те, що було колись і тепер.
Колись. Оркестри, промови… Море людей. Кордон міліції. Ми, екскурсоводи та молодші наукові працівники музею, пробиралися на своє робочі місце трохи чи не городами (перепустки нам, звісно, забули виписати).
Тепер. Зі шкільної сцени не лунали цифри і назви, гасла і заклики. Стримано і виразно, без надмірного пафосу — віршем, піснею і танцем — старшокласники показали війну: горе втрат і вічну пам’ять, смерть і життя, розлуки і зустрічі. Пов’язали минуле і сьогодення — і юні актори настільки увійшли в ролі, що плакали разом із дорослими глядачами-вчителями. (До речі, і національний музей «Битва за Київ у 1943 р.» експонує події сьогодення та виховує молодь у найкращих традиціях патріотизму.)
Я поділилася зі своєю знайомою тим, як молодь відчуває крихку межу миру, і наскільки неформально підготували святковий захід до Дня Перемоги у гімназії «Інтелект»: зокрема, відомі фронтові пісні співали і російською, і рідною українською.
Реакція літньої киянки була недвозначною: «Что, в оригинале они уже не понимают?» Далі — її захоплена розповідь про військовий парад у Москві, а на запитання, чи дивились в цій родині виступи оркестрів на Печерську — бридливе: «Я «это» не смотрю».
Ну що ж.. А от я дивлюся УСЕ — і в Україні, і поза її межами. Робота в мене така. Оце щойно надибала в соцмережах. Надаю мовою оригіналу.
Кирилл САЗОНОВ: Лишение гражданства должно быть простым и будничным законом
http://glavpost.com/post/12may2015/blogs/31990-kirill-sazonov-lishenie-grazhdanstva-dolzhno-byt-prostym-i-budnichnym-zakonom.html
Посмотрел на людей с красными флагами, георгиевскими ленточками и прочей символикой оккупантов. Посмотрел на симпатиков Путина и русского мира. В Киеве, Одессе, Харькове. Их не так много, но они существуют.
Непонятно другое: почему у них украинское гражданство? Почему нашими согражданами являются люди, которые ненавидят нашу страну, ее свободу? Они претендуют на зарплаты и пенсии, стипендии и субсидии. То есть они хотят есть и одновременно, простите, гадить (слово замінено — ред.) в ту же кастрюлю.
От морали к делу — лишение гражданства должно быть простым и будничным законом. По решению суда. Слишком много бед от таких «сограждан».
