Марта КВІТКА
ФОТО — архів газети «Вишгород»

Олександра Миколаївна Коновалова в 1960-80 роках тривалий час працювала у транспортному виробничому об’єднанні тресту «Південатоменергобуд» начальником відділу праці та зарплати. Вона не тільки була професіоналом, а й віддавала себе громадській роботі так, що на власне життя часу не залишалось. І поруч не знайшлося надійного плеча, на яке можна було б обіпертися, хоча у тій організації працювало більше чоловіків, ніж жінок, — і навіть неодружених її віку.

Під час Великої Вітчизняної війни Олександра Миколаївна воювала у військах повітряної оборони, а у мирний час була активна, цілеспрямована і справедлива. «Якби всі комуністи були такі, як вона, партію не вдалося б зруйнувати ніколи», — так казали про неї колеги і друзі.

Коли одна з працівниць не витримала сімейних тортур, Олександра Миколаївна прийняла її до себе разом із дітьми. На той час і сама виховувала хлопчика з дитячого будинку — забрала сироту не вагаючись. Але жити з ним не довелось. Та й особисте життя сина не склалося — перший шлюб, другий… Двоє дітей. Остання дружина з донькою вийшла заміж і виїхала за кордон. А онука від першого синового шлюбу Олександра Миколаївна виховувала до 25 років. Бачили його у Вишгороді і переказували, щоб відвідав бабусю. Тільки жодного разу він у неї не був.
Як опинилась Коновалова просто неба, без власної квартири — ніхто толком не знає. Кажуть, що прийомний син просто вигнав її на вулицю, щоб не заважала. А квартиру потім продав.
Але добрі люди допомогли Олександрі Миколаївні влаштуватись у один із столичних геріатричних центрів спочатку у Дарниці, потім — біля автодрому «Чайка». Розташований за Києвом, оточений віковими деревами, останній центр настільки їй сподобався, що кращого б і не бажала.
Прожила у тих пансіонатах аж 19 років. До неї інколи навідувалась подружка — Анна Іванівна, теж немолода вже жінка, вік якої перетнув 80-річний рубіж. Діставалась не сама — підвозили на власних авто родичі. Бо автодром «Чайка» (тепер там великий житловий масив), поряд із яким розташований центр, хтозна-де — майже за два десятки кілометрів від столиці, на житомирській трасі. Анна Іванівна й розповіла колегам Олександри Миколаївни, як їй там самотньо.
І колеги почали збиратися. Наготували гостинців — мед, варення, купили лікарської ковбаски, рибної нарізки, булочок. За розповідями Анни Іванівни, у тому центрі хоч і годують, але як у звичайній лікарні, аби підтримувати фізіологічні сили.
Втім, дожила Олександра Миколаївна аж до 94 років. І, за словами тієї подружки, не була схожа на в’язня Бухенвальду.
Але колеги її вже не побачили. Все щось заважало. Тільки зберуться їхати, як капризує машина — або дверцята не зачиняються, або двигун гуде не так, як треба, або дощ ллє. І поїздку відкладали. Ніби хтось вищий попереджав, що дарма стараються.
Коли приїхали, жіночка-ліфтерша, запевнила, що особисто зустрічала пансіонерку кілька днів тому і, як завжди, Олександра Миколаївна їй посміхнулась. «Вона взагалі надзвичайно добра і гарна жінка, у центрі її люблять усі», — сказала ліфтерша.
Але двері до кімнати Коновалової були опломбовані. Медсестра пояснила, що померла вона ще 14 серпня, а колеги приїхали через два тижні потому. Вона сама себе обслуговувала, а останнього у житті дня відмовилась від їжі.
В особистій картці Коновалової, де обов’язково є прізвища близьких, було кілька імен. І серед них — ім’я тієї жінки, яку у важку хвилину прийняла Олександра Миколаївна до своєї оселі, та ім’я онука, якого за ці роки так жодного разу і не побачила.
— А де поховали Олександру Миколаївну? — запитали її колеги.
— Де і всіх мешканців центру — на кладовищі, — відповіла медсестра, але де те кладовище — вони так і не дізналися.
Хай добре буде нашій довгожительці у світі, в який відійшла її душа...