21.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

УКРОПИ, ХУНТА, ЖИДОБАНДЕРИ: ЧОМУ УКРАЇНЦІ НЕ ПРОТИ?





Українці у ситуації протистояння з росіянами виявили цікаву рису: легко приймати лайливі прізвиська, якими їх нагороджують опоненти, і робити їх іронічними самоназвами. Ледве встигли увійти в ужиток, здавалося б, образливі «укроп», «хунта», «жидобандерівець» та інші, як наші співвітчизники з явним задоволенням присвоїли ці клички – і ось вже нашивку з гілочкою кропу приміряє президент Порошенко. У той же час протилежна сторона не поспішає з випуском нашивок із зображеннями, скажімо, колорада або ватника. Що це за риса і як вона характеризує українців? Це такий гранично здоровий гумор? Чи радісне зізнання в скоєних кривавих злочинах? Звільняюче ритуальне самопрокляття? Ми всі можливі варіанти перерахували? А може, в цій рисі немає нічого унікального, а нам вона здається такою через зрозумілу емоційну заглибленість у конфлікт? Щоб трохи відкоригувати «оптику», Cultprostir звернувся з цим питанням до людей, які, на нашу думку, могли б поглянути на нього з різних перспектив. І не помилилися.

 

Олег Покальчук, соціальний психолог:

«Це історично сформоване почуття гумору, що виникло як захист від зовнішнього тиску при неможливості реагувати прямою дією. Здатність до самоіронії можна представити у вигляді шкали, де на одному кінці – знамените єврейське почуття гумору, а на іншому – образливість горців з будь-якого приводу. Українці ближче до єврейського кінця шкали: у двох наших народів – багатовіковий досвід спільного життя і переживання репресій за національною ознакою, від царських до сталінсько-брежнєвських. Все це призвело до культурної дифузії. У росіян же дифузія відбувалася з народами Сибіру та Кавказу, а також Середньої Азії. Я б додав, що для справжньої мудрості нам все ж не вистачає самоіронії та солідарності, але перші зрушення, про які ви говорите, вже є».

 

 

 

 

 

 

Леонід Швець, журналіст:

«Самоіронія нам дійсно властива, і це ріднить нас з іншим чудовим народом. Зараз взагалі часто приводять Ізраїль в якості прикладу для України: «Ось які вони – маленькі, у ворожому оточенні, але вижили». Самоіронія – дуже корисна якість. Не дай Бог нам його втратити – це буде дуже поганим знаком.

З іншого боку, як взагалі можна серйозно ставитися до російської пропаганди? Ці снігурі, розіп’яті хлопчики тощо – все це так тупо і незграбно. Думаю, реакція українців на ці дурниці не унікальна: постав будь-яку націю в наше становище – вона б теж сміялася до кольок».

 

 

 

 

Саша Кольцова, музикант:

«Те, що нас все ще ідентифікують ззовні, говорить лише про одне – ми все ще мислимо себе колонією СРСР, імперської Росії тощо, і вказує на глибокі традиції провінціалізму, який, як я не втомлююсь повторювати, Шевельов вважав однією з рис, що знищують Україну. А те, що ми привласнюємо і робимо з прізвиськ самоназви, свідчить не стільки про наше хороше почуття гумору, самоіронію і легку вдачу, скільки про те, що ми ще досі себе шукаємо. А також про те, що ні «укри», ні «бандери», ні «жидобандери» насправді не є образливими словами. От спробував би хтось ззовні приліпити до нас, приміром, набагато більш образливі і критичні «саложери» чи «газокради» – не прижилось би, як не прижились у широкому вжитку «гречкосії» чи «агроельфи».

 

 

 

 

Олександр Володарський, публіцист, редактор nihilist.li:

«Гадаю, мій коментар буде дещо суперечити вашому посилу. Я б не сказав, що російська сторона не підхоплює образливі прізвиська. Якщо «колорад» їм ще не дуже припав до вподоби, то ось слово «ватник» багато хто з імперських патріотів підняв на прапор. У Росії навіть проходили якісь смішні покази мод з ватниками

Тож я не став би розглядати це як національну особливість. Класичний спосіб зробити образу безпечною – перетворити її на самоназву. Всі знають чорношкірих реперів, які через слово кажуть «нігер», євреїв, які жартують про «жидів». Люди, знайомі з субкультурним ліво-правим протистоянням, знають, що образливі слова «бон» (на адресу правих скінхедів) і «шавка» (на адресу антифашистів) стали свого роду іронічними самоназвами «для своїх». Слово «квір», що дало назву одному з різновидів ЛГБТ руху, спочатку було лайливим, і так далі.

У маніфесті «ватника» на сайті «Русская весна» цілком собі присутня іронія: «піду, чи що, ватнічек одягну, і під горілочку на балалайці гімн зіграю». А те, що нам жарти про хунту і укропів здаються смішнішими, так це вже питання особистих симпатій і антипатій. До речі, є такий чудовий рух «Реванш» (їх недавно СБУ закривала), так вони 14-го жовтня марширували «За Хунту» на лютому серйозі і з відмінним пафосом».

 

Іван Семесюк, художник:

«Бачте, це не зовсім так. Московити зауважили на цю нашу іронічну рису і теж почали використовувати її в своїх чорних справах. Знаєте, всілякі там паради ватників, якісь спроби використати той-таки ватник у розважальній fashion-індустрії – мовляв, подивіться на нас, ми теж «люді с огоньком», в нас теж є почуття гумору і самоіронії, ну і так далі. Таким чином вони вкотре намагаються перевести колізію в площину «бывают другие точки зрения» з реальної площини брутального і підступного нападу. Наче все це якась людська нєпонятка, а не вторгнення мутантів-антропоїдів в країну звичайних людей.

Часом, якщо пильнувати, в їхніх рунетах трапляються навіть якісь тексти з цього приводу, така собі саркастична писанина про гордих собою ватників, але це звичайне мавпування успішної укропської технології. Все це зайвий раз переконує в тому, що інформаційну війну ми таки виграли, незважаючи на популярний пораженчєскій мотив знервованих соціальних мереж. Звичайно, нам не просто звикнути до перемог, бо їхній смак нам майже не знайомий.

Але взагалі-то ви маєте рацію – корисна риса справжньої самоіронії в московитів майже відсутня, тому їм доводиться бездушно мавпувати чужі тренди. Вони можуть покепкувати над собою, але пихато акцентуючи на своїй космічній винятковості. У московита, на відміну від вкраїнця, все дуже серйозно і сакрально. Ми не додумалися своїми прагматичними, хоч й емоційними, мізками, до такої нісенітниці як «духовные скрепы и деды воевали», і таке інше. Звичайно, серед нас теж багато сакралопітеків і різноманітних папуасів, котрим як дати волю, то вони з ніг до голови обвішаються пір’ям і ляльками-мотанками. На щастя, вся ця публіка не надто визначає магістральний керунок нашого розвитку, інакше ми програли б московитам ще в першому раунді, як зазвичай.

Московити – це суворі істоти, просякнуті серйозністю і схильністю до суїциду на чужій землі. Чому вони саме такі, а не якісь інакші, має цікавити вузьке коло науковців, наприклад етологів, а не нас з вами. Сподіваюся, що не всі росіяни обернулися на зомбі-московитів, і хоча б якась частина з них встигне втекти з Мордору до початку непересічної історичної події – Кінцевого Московитського Струсу».