25.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Народний тил гартує армію





3

Юрій ТКАЛИЧ, депутат міської ради

Чотири місяці у місті триває благодійна акція «Збери сміття — врятуй життя». За цей час мені довелося побачити сотні людей доброї волі, які щиро відгукнулися на заклик допомогти Українській армії.
Цей проект, як і сотні інших по Україні, засвідчив, що забезпечення Збройних сил усім необхідним давно вийшло за рамки відповідних служб Міністерства оборони. Воістину тил став народним. Немає такого села чи міста, де б не дбали про наших бійців у зоні АТО.
Завдяки соціальним мережам, друзям, знайомим я знаю ситуацію в самопроголошених «ДНР» і «ЛНР». Там не існує поняття «народний тил». Звісно, на початку війни бабусі, які кричали: «Путин, введи войска!», носили бойовикам супчики на позиції, але недовго. Благодійне поривання швидко зникло. В сірій зоні не було і не буде дітей, які віддають зі своїх скарбничок назбирані гроші, там пенсіонери не переказують свої заощадження бойовим батальйонам, у містах не побачиш акцій зі збору медикаментів, теплих речей, а діти не пишуть листів своїм захисникам.
А, власне, кому писати? У «ДНР» ні для кого не секрет, що тил «Новоросії» існує завдяки автомату Калашникова та гуманітарним конвоям Путіна.
Позитивних фактів із «ДНР» — «Бойовики і тил — єдині!» — не можуть знайти навіть пронизливі російські телеканали!
Допомогою ж бійцям АТО займаються не лише громадська організація «Вишгород — наш дім», а й добрий десяток різних фондів, організацій і просто добровольців-волонтерів нашого міста і району.
Проект «Збери сміття — врятуй життя» насамперед спрямований на участь у ньому незаможних вишгородців. У кожній квартирі і приватному будинку знайдуться старі газети, упаковки, непотрібні брошури і книги. Нескладно їх зібрати і віднести до причепа. Я кожного ранку помічаю, як біля адмінбудинку двірник Юрій Москаленко ретельно збирає картонні упаковки і несе не в контейнер, а прямо до причепа. Я також бачив, з якою небайдужістю працівники різних вишгородських установ та організацій передавали стоси макулатури на потреби армії. І справа не в тому, скільки ми назбираємо макулатури і яку суму за неї отримаємо. Найважливіше те, що ми, врешті-решт, стаємо єдиною громадою.
«Заслуга» Путіна в тому, що своєю агресією він перетворив населення України на монолітну націю, для якої свобода і незалежність — понад усе.
На жаль, я не чув, щоби скоробагатьки з елітних «Рубльовок» навколо столиці жертвували мільйони на відродження Збройних сил. Живуть за принципом: чим багатший, тим скупіший. Та Бог їм суддя. Їх — мізерний відсоток поміж нами. Тож обійдемося і без їхніх злодійкуватих грошей.
Людина так влаштована, що в скрутну годину пізнає істину життя. І, коли ворог стукає в двері, вся вчорашня мішура, побутова дріб’язковість зникають перед святим почуттям патріотизму.
Тому у нас існують добрі традиції благодійності. У роки Великої Вітчизняної війни люди жертвували на Червону армію свої коштовності, останні карбованці. Саме на них будували цілі колони танків, ескадрильї літаків з іменами благодійників на бортах. Так само у роки Другої світової війни, здавалося, найбагатша країна світу — США, і та була змушена звертатися до пересічних американців з проханням допомагати армії. По всіх штатах від Конектікуту до Каліфорнії їздили герої тихоокеанських битв, учасники боїв у Італії та Нормандії, розповідали правду про війну і вказували на шлях її скорішого завершення. Це придбання військових облігацій внутрішньої позики. Американці надали уряду мільярди доларів. Після війни вдячна країна повернула своїм громадянам їхні кревні гроші.
На жаль, за статком ми — не Сполучені Штати. У більшості з нас зарплата на рівні громадян Бангладеш і Малі. На глитаїв-олігархів надії немає. Але наш винахідливий народ невтомно шукає шляхи підтримки відродженої Української армії. Збір макулатури — це також не від кращого життя. Але ж урожай складається по зернятку. І перемога кується не лише в окопах на передовій, а й у тилу. Тим більше, що тил у нас став справді народним. Наш Вишгород — його частина.