Записала Марина КОЧЕЛІСОВА
ФОТО — родинний архів ПЕХЕНЬКІВ-СЛИВКАНИЧІВ
Надія Пехенько повертається додому пізно, по 9-й вечора (після зміни у дитсадку кілька кварталів до метро йде пішки). Йде і згадує. А вдома, у Вишгороді, завжди дивиться, чи горить світло у її квартирі. Син раніше, ніж вона, приходив додому, готував вечерю і чекав на неї…
Рік тому, 20 лютого 2014-го, син Надії Степанівни — Ігор Пехенько загинув на Майдані біля пам’ятника небесному покровителю Києва Архистратигу Михаїлу. Знайшли тіло у морзі на вул. Оранжерейній. Прострелені руки, груди, живіт — аж дірка в боку. За лівим вухом ледь прошито — видно, добили.
Так думає його мати, бо син у неї був міцний, працював фізично, їздив на велосипеді, бігав на ковзанах, багато ходив пішки — навіть купатися на «міністерку» (озеро у передмісті Києва — ред.). Надія Степанівна сумно посміхається: «Рак за гороскопом — тож любив воду». І рікою тече розповідь мами про сина.
Вона родом — з Мурованих Курилівців, що на Вінничині, а чоловік — з Чернігівщини. Вчителька початкової школи і будівельник побралися, і з великого кохання народився синочок Ігор. Жили у Києві: спочатку на Лук’янівці, потім — на Лівому березі. Олександр Михайлович мав золоті руки, міг і зварювальником, і сантехніком — тож працював при Кабміні.
Допитливий і меткий хлопчисько виховувався у кабмінівському дитсадку: на літо діток вивозили на дачу у Пущу-Водицю. Відпустки батьки намагалися брати по черзі чи ділити на частини, щоб якомога більше бути разом із Ігорком — на Десні, в Євпаторії (там жила тітка Надії Пехенько), на Бузьких лиманах, у Білгороді-Дністровському, Очакові.
У маминих родичів на Поділлі, на хуторі — дві хати, тож було де зупинитися на літо. Навколо — гори, в ущелині — річка, а сільські друзі з весни чекали на Ігоря, щоб податися в мандри на конях (коней він дуже любив) чи послухати його розповіді. Хлопець у школі ходив на факультативи з історії та літератури, писав доповіді. А що вже переповідав прочитані книжки — дітлахи збиралися навколо і слухали, аж роти роззявляли від цікавості.
Син був заводієм: до всього брався, лазив по деревах, їздив на велосипеді (у Переяслав-Хмельницький, Бровари, навіть в Одесу – разом із однокласником Дмитриком Киршковим). Раз на Чернігівщині, у рідному селі батька, завів усіх на 10 км углиб лісу (вийшли аж до російських беріз).
У школі (з першого по восьмий клас – Київська 102-га, далі – 128-ма) Ігор вчився добре, вчителі його хвалили. Аякже, мама — вчитель початкової школи: з п’яти років читав самостійно, брали йому книжки у бібліотеці ім. Тургенєва. «Ботаніком» не став, попри велику кількість прочитаних книжок. Із п’ятого класу — на ковзанах: їздив на Льодовий стадіон (за виставку досягнень народного господарства). А ще плавав цілий рік — і взимку, і влітку: щоб поїхати у басейн біля Будівельного інституту, вставав о шостій ранку.
Надія Степанівна замріяно згадує, як син гарно грав на гітарі (до речі, Ігор Пехенько закінчив музичну школу за класом баяну, а це досить складний музичний інструмент). Які мав золоті — як у батька — руки. Вивчився в будівельному училищі на столяра, гарно клав плитку.
В армії Ігор служив у Соликамську — кінологом. Батьки тоді боялися, щоб сини не потрапии на «афганську» війну. Але й на Уралі був не мед — бо служив у внутрішніх військах. Матері казав: «Мамо, я достойно відслужив».
Він писав гарні листи, як каже мама, мова — лилася. Вона переконувала: «Йди вчитися». А він, як справжній чоловік, найперше мав забезпечити родину – тож працював, робив ремонти. Сам собі прав. І носив усе біле, ошатне, любив світлі кольори. Маму теж просив: «Не носи чорне, тобі не личить!»
Та в чорне Надія Пехенько вдяглася ще у 1999 році — помер батько Ігоря, Олександр Михайлович, коханий чоловік. Простору квартиру довелося розміняти — переїхали до Вишгорода.
У сина родинне життя не склалося, повернувся до матері й вітчима. Федір Сливканич прийняв його за сина, вболівав за його долю. Ігор, розповідає мама, мав внутрішню інтелігентність, не грубив вітчиму, щиро з ним подружився. Вивчав англійську й італійську, складав гроші на власну машину, гадав податися на заробітки за кордон, аби не обтяжувати батьків.
Майдан блискавкою увірвався в життя Ігоря: день — на роботі, ніч — на Майдані. Не курив і не пив, а схуд так, що, коли забирали додому з його Третьої сотні, щоб він відіспався, аж кістки торохтіли. Батьки просили: «Сину, не ходи». Відповідав: «А хто ж піде? Як усі не підуть, нічого не зміниться в Україні».
У річницю Революції Гідності Надії Степанівні і Федору Федоровичу орден Героя України із золотою зіркою вручав особисто Президент України Петро Порошенко. Людей навколо — море, тож поспілкуватися із двома товаришами Ігоря із Третьої сотні вийшло лише по телефону (багато з них загинуло в АТО).
Під щемливу лемківську «Пливе кача…» (у виконанні «Піккардійської терції») люди несли квіти і лампадки, плакали і молилися. «Слухаю цю пісню — і душа труситься, — каже Надія Пехенько. — Для мене це дуже дорога пісня, бо на Майдані під неї несли його, відспівував священик».
І вона знову згадує. Ігор вів щоденник, там є запис, як він вперше був у Володимирському соборі. Його бабця по батьковій лінії була дуже богомольна, може, тому хлопця змалечку тягнуло до церкви, він вранці і ввечері молився Богу, постував. Учащав до Володимирського собору, потім — до Михайлівського. Як побачить де рахунок на допомогу дітям із онкологією — помагав грошима, по 300 гривень висилав щомісяця.
«Тепер ми залишилися вдвох, — зітхає Надія Степанівна. — Тепер глежу чоловіка. Перед роковинами розстрілу плакали удвох. А не вернеш сина, не вернеш… Ходимо у церкву св. Володимира у Вишгороді. Треба перетерпіти, ми повинні бути людьми».
За що він стояв на Майдані? Он у знайомої вчительки з Краматорська син теж там загинув. Привезли додому, і — ніхто із сусідів не вийшов: троє з Майдану та мама — отак і ховали.
А Ігоря вшанували і у Києві, і у Вишгороді. Держава виплатила матеріальну допомогу, міська рада виділила землю.
Мама Ігоря тепер — очі, серце і вуста сина. Робить, каже, те, що підказує душа. Згадує, як приїхали у Вишгород 2000-го року. Рік звикала, плакала, бо місто було занехаяне. Потім зрозуміла, що тут — краще, ніж у Києві. Особливо після того, як мером став Віктор Решетняк.
Набережна була у хащах — а тепер душа радіє. Відновили стелу, гарне місце для відпочинку. По місту — сквери замість пустирів.
«Звісно, Решетняк — лікар, тож і дбає за санітарію міста. Навіть у Києві деякі райони-смітники порівняно з нами, — каже Надія Пехенько. — Правильно сказав у своєму виступі Віктор Олександрович: більше має бути мажоритарників.
Знаю Решетняка, Ростовцева, Побідаш. Я думаю, обирати треба надійних людей — і партійних, і мажоритарників. Мером бачу лише Решетняка — його знаю особисто, хай він і буде. Нехай ще одне скликання залишиться, нехай працює, доводить усе до кінця, що почав. І сам міцний — лікарі вміють себе правильно організувати і зберегти.
Нова людина на цій посаді… поки роздивиться — і час спливе. Народ повинен думати трошки — кому і що… Навряд чи зупиняться «недороси» після всього, що зробили. Тож треба триматися один одного, а не вкидатися у розбрат.
І не попускати брехні, хабарництву, обману. Мій син загинув за НОВУ Україну — маю надію, що не дарма».
