20.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

Пасіонарність українського націоналізму: історія і сьогодення





Олександр СИЧ

sych

Такі переломні моменти, який сьогодні переживає українська нація і які стосуються долі її державності, не так вже й часто зустрічаються на шляху національних спільнот. Принаймні в українській історії ХХ століття це відбувалося тричі: під час Української революції 1918-1920 рр. та першого проголошення українських державностей (УНР і ЗУНР) й у часі Другої світової війни та проголошення держави Карпатська Україна і відновлення Української держави актом 30 червня 1941 р. у Львові.

Й залежно від того, як на такі історичні моменти реагує провідна верства, це є лакмусовим папірцем того, чи має вона право такою називатися. Вдало і образно провідну верству український вчений О. Шморгун визначив як пасіонарну групу людей, що здатна піднятися над суспільним загалом і з висоти пташиного польоту «заглянути за обрій соціального часу», визначити напрямки розвитку та повести в тому керунку за собою.

Отож, як мінімум, ті, що ведуть за собою, мають володіти хистом масштабного, панорамного бачення суспільної ситуації. Українські націоналісти ніколи в історії не мали чисельної суспільної переваги, але завжди стояли в авангарді революційних процесів. Яскравим тому свідченням є Організація Українських Націоналістів. Її лідери вміли пасіонарно-масштабно оцінювати політичні процеси, виходячи за межі їх локально-часового бачення.

Адже історія – це лінійний (або спіралеподібний) процес розвитку й треба мати хист, аби визначити актуальне місцеперебування в ньому та спрогнозувати вектор подальшого прямування. А визначити його неможливо інакше, як через знання історії. Бо ж сьогоднішнє випливає з учорашнього. З цього приводу відомий американський історик Я. Морис влучно цитує Черчиля: «Що далі ви спроможетеся подивитися назад, то далі побачите вперед».

Суспільний розвиток відбувається через боротьбу ідей. Ідея з грецької «ейдос» – означає «образ». Ідеї є не що інше, як ідеальний образ того, чого суспільство намагається осягнути і до чого прагне. Націоналістична ідеологія дає системне бачення того, як би мали бути впорядковані українське суспільство й Українська держава, виходячи з примату інтересів української нації.

Власне пасіонарність ідеологів та провідників ОУН базувалася на доброму знанні української історії та на фундаменті націоцентричних світоглядних переконань. А тому й такі актуальні для українського суспільства процеси, як Революція Гідності та російсько-українська війна українські націоналісти сьогодення аналізують з точки зору історичної тяглості та через призму інтересів української нації.

Революція Гідності. В 2012 р. відбулася міжнародна наукова конференція на тему «Національна революція: загальноєвропейська традиція та український контекст». Організатори ініціювали її проведення з уваги на те, що в Україні появилися ознаки назрівання чергового революційного зриву. На цій конференції автор висунув тезу, що від початку 90-х років і донині в Україні триває перманентна національна революція, яка характеризується регулярно повторюваними кульмінаційними підйомами. Якщо передбачати її подальший розвиток, виходячи зі світоглядних засад українського націоналізму, то можна прийти до висновку, що вона триватиме до тих пір, аж поки сума національних ознак української державності не набере критичної маси та незворотної дії.

До часу проведення вказаної наукової конференції такими підйомами були революції 1989/1991 рр. та 2004/2005 рр. З висоти часу вони характеризуються як незавершені, бо їх результатом став не злам чинної системи суспільного й державного життя, а компроміс між протиборчими сторонами. Під час проведених дискусій учасники конференції погодилися, що за логікою тривання перманентної національної революції наближається черговий революційний зрив. В часі неможливо його точно передбачити, але можна прогнозувати, що він відбудеться тоді, коли національний організм відновить свої сили після Помаранчевої Революції 2004/2005 рр.

Закономірно, що в 2012-му науковці не могли визначити точного часу чергового революційного зриву. Адже іще Провідник ОУН бандерівської Ярослав Стецько, розвиваючи націоналістичну визвольну концепцію, в 1968 р. стверджував: «Момент вибуху національної революції є незбагненний, неможливий до визначення. Змови можна точно розпланувати. Революції – ніколи». Але вже той факт, що українські науковці під час проведення конференції 20120-го року стояли на правильній позиції логічних передбачень, вказує – опертя на знання історичних закономірностей та націоцентричний світоглядний фундамент дає можливість правильно прогнозувати розвиток суспільних процесів.

Повноцінний аналіз перебігу і результатів Революції Гідності 2013/2014 рр. – це тема окремої і фундаментальної наукової конференції. Але вже сьогодні можна окреслити попередні контури деяких оцінок, формулюючи відповіді на наступні питання.

Чи були суспільні процеси осені-зими 2013/2014 рр. революцією?На нашу думку, вони були такою і за цілями, і за методами боротьби. Як відомо, революція – це радикальний злам чинної суспільно-державної системи. Метою Революції Гідності також був злам антиукраїнської, антисоціальної й олігархічно-авторитарної системи режиму Януковича. Й цей злам відбувався методом безкомпромісного силового протистояння. Натомість, питання євроінтеграції стало причиною революційного зриву, але не було його головною метою. Так само, як осінню-зимою 2004/2005 питання президентства Ющенка було причиною суспільних хвилювань, але не головною метою. Бо ж в одному й в іншому випадку українське суспільство виступило проти тотального збезчещення його гідності і за побудову нового суспільно-державного устрою, у якому б панували високі соціальні, культурно-духовні і політичні стандарти співжиття.

Чи досягла Революція Гідності своєї мети? Вважаємо, що не досягла. Так само, як і в революційних подіях 1989/1991 рр. та 2004/2005 рр. система не зазнала остаточного зламу, а протиборчі сторони досягли компромісу. Й у випадку подій 2013/2014 рр. мова йде не стільки про міжособистісний компроміс, скільки про компроміс переможців із системою. Хоча, при детальнішому аналізі можна навести достатньо доказів того, як, перебуваючи у різних політичних таборах, вихідці з вчорашньої системи рятували один одного від справедливого постреволюційного правосуддя і від фінансово-економічних санкцій щодо їх незаконно нажитих статків. Але ця лінія компромісу є похідною від головної – від компромісу переможців із системою. Переможці всього лише конкуренційно відсунули переможених від схем експлуатації українського суспільства. А якщо точніше, то від управління державою, яка в їхніх руках виступає її найкращим інструментом.

Чи була Революція Гідності націоналістичною Революцією? Вона не була такою ні за своїми цілями, ні за політично-організаційною складовою, ні за світоглядною атмосферою її учасників. В усіх трьох аспектах в ній домінували ліберальні чинники. Публічно озвучувана й домінуюча у гаслах мета – ліберальна євроінтеграція, домінуючі політичні партнери – ліберально–соціал-демократичний мікс «Фронту змін» та «Батьківщини» й такого ж ліберального УДАРу В. Кличка. В силу існуючих обставин націоналістичне Всеукраїнське об’єднання «Свобода» було їх міноритарним партнером. Незалежні експерти вказують, що серед інших партій «Свобода» домінувала кількістю задіяного членства як на центральному Майдані у Києві, так і на всіх регіональних майданах від Галичини до Криму. Її участь зафіксована й у відсотково найбільшій кількості акцій протесту – 18%. Але загалом, хоч націоналістична складова додала Революції Гідності радикалізму, але вона не була в ній визначальною. Її вистачило настільки, аби переламати хід революційних подій, але не настільки, аби опанувати й спрямувати у відповідне русло післяреволюційні процеси.

Коли буде і чи буде націоналістичною чергова революція? Повертаючись до вище цитованого Я. Стецька, слід нагадати, що на відміну від змови точну дату революції неможливо вичислити. Але панорамно оглядаючи перебіг новітньої історії України, на прикладі трьох попередніх незавершених революцій можна зауважити, як динамізуються суспільні процеси й скорочується амплітуда пікових революційних коливань: між першою і другою революціями – 13 років, а між другою і третьою – вже 8 років. Важко сказати, чи збережеться саме така прогресія зменшення чергового міжреволюційного періоду на третину від попереднього? Але про те, що він обов’язково наступить, говорить логіка перманентної національної революції. Такий же огляд трьох попередніх революцій вказує, що кожна наступна є на рівень радикальнішою від попередньої.

Отож, не так важко на уявній висхідній площині з’єднати три перші революційні позиції, аби вирахувати ступінь радикально-націоналістичної революційності потенційно четвертої. Цілком очевидно, що наступний революційний зрив наступить дуже скоро й за своїми методами матиме ще жорстокіший і безкомпромісніший характер, аніж Революція Гідності 2013/2014 рр. Чи він буде органічним і настане після перемоги у російсько-українській війні, а чи буде спровокований спецслужбами сусідньої держави у фронтовому запіллі – це, без перебільшення, питання державної безпеки. Й чи у випадку органічного розвитку внутрішньополітичних процесів вона стане націоналістичною революцією – залежить від готовності самих політичних сил націоналістичного спрямування: організаційної, кадрової, ресурсної, ідейно-світоглядної, програмової, інтелектуально-прогностичної.

Російсько-українська війна. Класикою історичного жанру є те, що після кожної революції наступає контрреволюція та потенційна можливість реваншу й що кожна революція завершується іноземною військовою інтервенцією. А неперевершеним класиком реалізації цього жанру є імперська Росія. Аналіз її контрреволюційних інтервенцій в ХХ ст. – це тема окремої докторської дисертації. Лишень в другій пол. ХХ ст. об’єктами її контрреволюційної інтервенції стали країни третього сферичного кола імперії – Угорщина, Чехословаччина, Польща, а в новітні часи вже й країни колишнього другого сферичного кола – Молдова, Грузія та Україна і навіть збереженого першого – як от Чечня.

А тому російську військову інтервенцію після переможного завершення Революції Гідності можна і треба було передбачити. І навіть точніше – треба було передбачити, що така інтервенція обов’язково відбудеться тоді, коли Росія в процесі реанімації імперії і «збирання земель» вичерпає політичні засоби повернення України до своєї неоімперської сфери впливу.

Якщо знову звернутися до класики націоналістичної теорії, то у визвольній концепції ОУН бандерівської в 70-80-х роках ХХ ст. домінувало переконання, що іншого шляху для визволення України з-під російського колоніального гніту, окрім збройної національно-визвольної боротьби, не існує. «…Єдиний шлях до повалення большевицько-російської імперії – це національні революції поневолених народів», – стверджував IV Великий Збір ОУН бандерівської у 1968 р. В тому ж дусі продовжували й наступні організаційні форуми, а зокремаVI ВЗ ОУН: «…Лише зброєю можна осягнути самостійність. Іншого шляху немає».

Підставою для такого переконання служив факт, що імперським синдромом охоплена на лише провідна верства російського суспільства, але й все суспільство. Той же VI ВЗ ОУН бандерівської у 1981 р. відзначав: «Носієм російського імперіалізму був і є російський нарід. У кожну історичну добу фактор збереження імперії та її розширення домінував над усіма іншими й диктував свою волю… Внаслідок історичного нарощування території імперії шляхом загарбницьких війн, росіяни засвоїли як природну національну рису гін до експансії та привласнення чужих територій». А якщо так, то марно було сподіватися еволюційної трансформації російської імперії й, зокрема, мирного шляху отримання незалежності Україною.

Початок 90-х років ХХ ст. ніби давав підстави сумніватися в таких пророцтвах націоналістичних ідеологів ХХ ст. Але 2014 рік підтвердив істинність їхніх тверджень. В березні 2014 р. Росія здійснила військову агресію проти суверенної Української держави і вже від самого її початку 74% російського суспільства заявили про підтримку такої політики кремлівського керівництва. А станом на січень 2015 р. 64% росіян заявили про своє негативне ставлення до України. Принагідно слід зауважити, ці факти вчергове вказують на те, як ідеологи ОУН пасіонарно володіли мистецтвом панорамного бачення і прогнозування суспільних процесів.

Таке ж панорамне бачення тяглості і причинно-наслідкового зв’язку історичних процесів дозволяє сьогодні провести навіть не історичні паралелі, а одну висхідну лінію між здавалося б відмінними історичними явищами – національно-визвольною боротьбою ОУН-УПА в 40-50-х роках ХХ ст. і нинішньою російсько-українською війною на Донбасі. Ці два явища об’єднує головна ознака – боротьба українського народу проти російського агресора і за власне незалежне державне існування.

Оптимізм вселяє відмінність, що якщо в 40-50-их роках ХХ ст. ця боротьба велася на західних рубежах української землі, то тепер вона пересунулася на південно-східні. Й цілком можливо, що в разі продовження агресивної політики Москви війна у порівняно недалекому майбутньому може здійснюватися вже на території агресора. В умовах нинішньої непростої ситуації на фронті бойових дій і навіть тимчасової втрати Україною деяких своїх територій таке твердження може виглядати голослівним. Але підстави для нього дають самі російські аналітики, які прогнозують, що вже до середини цього століття російсько-китайський кордон може пересунутися на Урал.

Окрім того, розпочавши війну проти України й зінсценізувавши «добровільне відділення» від неї Криму, Москва тим самим відкрила дезінтеграційний «ящик Пандори». Сьогодні вже частина самих російських політиків вказують, що такий сценарій з Кримом може стати міною сповільненої дії для самої Росії й актуалізує питання перебування у її складі Далекого Сходу, Сибіру і Кавказу.

Сьогоднішня агресія Росії проти України – це вияв її імперських конвульсій. Вона є технологічно відсталою, морально деградуючою, сумнівно слов’янською й сумнівно християнською. Її військовий похід на Україну можна порівняти із намаганням потопельника ковтнути свіжий ковток повітря. Й таким ковтком є потяг до ресурсного оновлення. Навіть не стільки природного чи економічного, а демографічного. Сьогоднішній Росії для повноцінного імперського відтворення потрібен український людський ресурс.

Відмінність між двома аналізованими явищами є також і в рівні самоорганізації української нації. В 40-50-х вона не мала власної держави, а тому змушена була звертатися до практики творення підпільних бойових формацій. Для цього ОУН довгі роки опановувала світоглядно-просвітницькою роботою західноукраїнське суспільство. Українська повстанська армія виникла з відповідної суспільної атмосфери і без неї була б неможливою.

Сьогодні на українській землі існує Українська держава. В багатьох сенсах вона є ще далекою від досконалості. Але в будь-якому разі – це значно краща форма національної самоорганізації і її слід повною мірою використати у війні проти російського агресора. А тому нинішні зусилля націоналістичного руху спрямовані на парламентське опанування державної влади в Українській державі через пропагандистсько-просвітницьке опанування суспільства й через створення в ньому придатної для успіху у сьогоднішній російсько-українській війні і в майбутній націоналістичній революції світоглядно-психологічної атмосфери.

Виклики і відповідь. Сьогоднішнє місцеперебування українського націоналізму зумовлене лінійністю його столітнього організаційного розвитку. Сучасні українські націоналісти перебувають у спільній із діячами революційної ОУН світоглядній парадигмі. Проте це не означає, що відповіді на всі нинішні виклики вже сформульовані у відповідних цитатах із праць Д. Донцова, Є. Коновальця, С. Бандери, С. Ленкавського, Я. Стецька чи інших ідеологів і провідників націоналістичного руху. Їх наслідування має здійснюватися не за буквою їхніх писань, а за духом їхнього відношення до актуальних викликів.

Як приклад – аналіз ситуації і пошук виходу із неї. В час створення ОУН аналіз вказував, що Україна перебуває в поневоленні чотирьох держав. Виходячи з цього, ОУН пропонувала вихід – революційне визволення з-під поневолення і створення Української Самостійної Соборної Держави. Оскільки годі було сподіватися на добровільне відречення поневолювачів від права володіти українськими землями, то прийнятною формою реалізації поставленої мети націоналістичні провідники й ідеологи визначали підпільну боротьбу з поневолювачами.

Сьогодні цей вихід здається настільки простим, самозрозумілим і безальтернативним, що для його продукування ніби й не потребувалося якихось надзвичайних інтелектуально-провідницьких зусиль! Врешті, як і все геніальне видається таким же простим! Так само будь-яка прочитана історія видається такою самозрозумілою, а помилки тодішніх діячів такими очевидними й майже по дитячому сміховинними!

Але в тому й полягає глибинна відмінність – читати історію значно простіше, аніж її творити. Бо ж насправді, в тій ситуації різні українські політичні сили (як от полонофіли, а чи москвофіли) пропонували альтернативні варіанти виходу української нації з підневільного стану. Але із-за нездійсненності вони сьогодні присутні тільки в наукових розвідках, а не в масовій свідомості українців.

За аналогією, сьогоднішній аналіз вказує, що Україна стоїть перед викликами: а) втрати державності; б) втрати цілісності держави; в) втрати національних основ держави. А тому, наслідуючи націоналістів ХХ ст. за духом, а не за цитатами їхніх писань, сучасні українські націоналісти мали б дати на них такі ж прості за формою, але глибоко виважені за суттю відповіді.

Національну спільноту завжди мобілізує небезпека і виклики. В такий час цілком органічно на її чолі стають ті, хто зуміє віднайти на них прості й зрозумілі відповіді. Формуючи їх в цей переломний і вкрай відповідальний для долі Української державності час, слід уникати політтехнологічного й спрямованого на сьогочасну політичну вигоду популізму, але тверезо й глибоко-аналітично зважувати існуючі ресурси нації, держави й націоналістичного руху. А для цього керуватися засадничим націоналістичним принципом, що національна держава є самоцінністю, а не полем безвідповідальної політичної гри для задоволення вузькогрупових, а чи персональних егоїстичних інтересів.