30.09.2020

Газета Вишгород

Офіційний сайт газети Вишгород, Новини, архів

«Узори дивні з віршів і пісень» – незвична вистава у Київському міському будинку учителя

Слово «вінтаж» увібрало кілька понять. Це і вино певного року виробництва; і суміш стилів,  коли старовинні елементи декору вплетені в сучасний інтер’єр… Також це в індустрії моди – предмети минулого у сучасній інтерпретації. Вінтажем називають і вироби із металу, порцеляни тощо, виконані вручну, тобто антикваріат. Навіть у мистецтві фотографії побутує це поняття: відбиток знімку з оригіналу…І ось, уявіть собі, – як усе це  втілити в сценічному дійстві? Тобто перенести  поняття вінтажу на сцену. Здавалося б, –  неможливо! Та відомій українській поетесі Ларисі Петровій й не менш відомому в Україні та за її межами композитору Леоніду Нечипоруку це вдалося! Свідками цієї безумовної творчої перемоги з назвою «Кав’ярня називалась «ВИР» недавно стали численні глядачі у Київському будинку учителя.

Тон було задано самою Ларисою Петровою, головою творчого об’єднання «Світлина» Спілки жінок Києва, яка перед початком вистави вийшла на сцену у відповідному сценічному задуму вбранні. Чорна довга сукня і накинута на плечі біла плетена шаль, шнуровані напівчобітки на підборах переносили нас чи  у молодість наших бабусь, чи до нинішніх модних салонів, що сповідують стиль ретро. Важливим була заувага Лариси, що глядачі можуть вітати артистів квітами лише наприкінці. Це дало змогу зрозуміти, що це не звичайний концерт, а літературно-музична вистава. Не дозволено було і фотокореспондентам час від часу з’являтися перед сценою (щоправда, я примудрився на правах члена об’єдання «Світлина» і творчого побратима авторів дійства зробити кілька знімків збоку). На відповідний  настрій  глядача налаштовували і декорації: висока кавова стійка з мережаним накриттям і білим вишуканим, можливо, антикварним, посудом; кілька столиків для відвідувачів, застелених оксамитовими скатертинами кольору бордо; вішалка-стійка із заокругленими «ріжками», на якій хтось із відвідувачів почепив рожевого капелюха. І, звісно ж, – на заднику відкрите вікно, у яке зазирає зелена кленова гілка…Під час вистави завсідники за столиками у товаристві Лариси Петрової спілкувалися, підводилися, коли треба було виступати чи танцювати в парі, прощалися, цілуючи дамам руки… Господарка кав’ярні у білому мережаному фартушку (Валентина Терещенко) розливала каву так, що її аромат чули і глядачі… Не обійшлося і без квітникарки (Валерія Терещенко), яка у вишуканому вбранні підносила до столиків букети.

Артистка і журналіст Неля Даниленко в Україні відома не лише як один із найпомітніших голосів на Українському радіо, а й як ведуча численних зустрічей і концертів. Я не раз бачив і чув її у концертній студії радіо, під час мистецьких вечорів пам’яті Дмитра Луценка, Раїси Кириченко… Вона також кілька років тому вела ювілейний концерт композитора Леоніда Нечипорука, з яким ми створили не одну пісню. До речі, недарма кажуть, що талановита людина талановита в усьому: ми добре знаємо Нечипорука як чудового композитора,  виконавця, також живописця, а тут він ще й постав у ролі артиста-читця. Отже, того вечора  Неля Даниленко і Леонід Нечипорук були у ролях Ії і Його, тобто камертонів цього дійства. Вони по черзі оповідали історію кохання, колись давно зародженого  у місті, славному давніми традиціями, вишуканістю архітектурних форм і шляхетними манерами мешканців. Майже на кожній вулиці тут була не одна кав’ярня, довкола яких витали витончені пахощі кави. Його, актора театру, що приїхав сюди на гастролі, привернула увага кав’ярня з назвою «ВИР», де збиралися місцеві знаменитості – маляри, поети, композитори, співаки… Цей зачин двох ведучих раптом розчиняється у мелодії за одним із столиком (а вони вже давно заповнені, – елегантні дами у розкішних вечірніх сукнях, чоловіки у фраках), – звучить дует народного артиста України Олега Дзюби і заслуженої артистки України Світлани Мирводи, які виконують «Кав’ярня називалась «ВИР». Саме тут, за сусіднім столиком, Він побачив Ії, їхні погляди зустрілися, і обидва відчули якесь дивне хвилювання:

Спиняє погляд усмішка твоя,
Що на вустах метеликом кружляє,
Не знаю навіть, як твоє ім’я,
А серце неймовірно калатає…

Вона (Неля Даниленко): «Невже це він? Важко повірити в цю реальність. Ні, так не буває. Красень з афіш, що були розклеєні по всьому місту, ледь посміхаючись, дивився в мій бік…». Він (Леонід Нечипорук): «Мені здалося, що я тебе знаю, що десь і колись давно ми вже стрічалися. Кожна риса твого обличчя мені видавалась знайомою, а особливо очі…». А очі коханої, закохані очі – визначальні  і в цьому найпрекраснішому з почуттів, і в творах про нього.  Тож підсиленням до початку цієї романтичної історії стає пісня «Очі ясні» у виконанні одного з завсідників кав’ярні Василя Касенича, який прийшов сюди не сам, а з дружиною, співачкою Оленою Єрсак, котра також не раз тут співатиме, і маленьким синочком Сашком, що став повноцінним учасником дійства.

У житті часто трапляється, коли кохання з першого погляду, – калатає серце,  щоки стають розпашілими, все навколо цвіте і співає, – завершується розлукою. Але отой єдиний серпневий вечір, оті пахощі матіоли, ота прогулянка в старовинному саду лишаються в пам’яті і душі на все життя. І спогади про ту мить осяяння зігрівають упродовж років:

Ми в саду – одні.
Відцвітають дні,
Відцвітають дні на очах.
Швидкоплинну мить
Нам не зупинить,
Відлетить вона, наче птах…

Так і сталося з нашими героями, яких познайомила кав’ярня «ВИР». «Те, що, здавалося, лише тільки почалося, без очікуваної кульмінації раптом добігає свого кінця. Чому так трапляється, чому?» – тремтливо-хвилююче запитує Вона (Неля Даниленко). І це її запитання підхоплюють уже у піснях Дмитро Андрієць («Що було відбуло») й Наталія «Тужить вечір холодний за вами»).  У цих творах  Лариса Петрова й Леонід Нечипорук не лише запитують, а пробують дати відповідь щодо хитросплетінь людського буття, прагнуть опанувати його «суть до краю, пізнати глибину його основ». Водночас творці вистави вкотре підтверджують відому істину, що жодне раціо, жоден аналіз неспроможні, коли мова йде про Кохання, його незбагненну суть. Ось закоханій героїні, яка раптом зайшла до кав’ярні, де тоді зустріла його і де все змінилося, раптом здалося, що:

Щось зникло у мені,
Щось втрачено й забуто.
Якась ясна блакить, якесь безжурне тло.
І те, що серце гріло,
Відквітло, відзоріло, –
Неначе і ніколи й не було.

А від тієї запашної, запаморочливої кави лишилася тільки кавова гуща, на якій можна лише банально погадати (пісня у виконанні Світлани Мирводи «Кавова гуща»)… Але глядач не бажає вірити в те, що все так і закінчиться, що кохання згасне навіки… Так і сталося! Через багато років, – знову гастролі в цьому місті, знову два серця прагнуть назустріч один одному, і, врешті, Вона прагне піти на виставу за Його участю, а Він після вистави замість адреси готелю називає адресу Її дому… У цій кульмінації дійства чудово гармонують світло різних кольорів, відеоряд (автор кліпів і слайдів – Людмила Нечипорук), натхненний текст ведучих і настроєві пісні у виконанні Тетяни Кисляк, Наталії Кудряшової, Маркіяна Свята, Олени Єрсак, Ольги Розколотько і, звісно ж, Світлани Мирводи, пісня якої «Кохання віри не втрачає» стала апофеозом цього вишуканого, щиросердного й захопливого поетично-музичного дійства…Завершилося воно, до речі, вже у кулуарах дегустацією вин із власних господ, а також вишуканих кримських, і цим повною мірою було втілено оте значення слова «вінтаж»…