На сході України йдуть запеклі бої за цілісність держави та гинуть наші співвітчизники. Свобода та незалежність виборюється у ворогів хоч і маленькими кроками, але впевнено. Та армії і добровольчим військам потрібна допомога як моральна, так і матеріальна. «Хрещатик» вирішив дізнатися у депутата Київради Олексія Гриценка, який наразі знаходиться у зоні АТО, про проблеми та думки наших бійців та що потрібно робити владі, аби припинити це кровопролиття.
Олена ЛАРІНА | «Хрещатик»
Олексію, яку місію ви наразі виконуєте в зоні АТО?
О. Г.: Я офіцер запасу, оскільки в КПІ, де я вчився, була військова кафедра. Призвався у травні. Служу у бригаді армійської авіації — це вертолітна бригада. Є командиром зенітно-ракетного артилерійського взводу. Більше, зокрема про місце дислокації, сказати не можу з огляду на питання безпеки.
Чи приїжджають до вас члени ТКК з питань забезпечення киян, які беруть участь в АТО?
О. Г.: До нас — ні, але знаю, що не так давно депутати Київради і волонтери відвідували батальйони, де служать кияни (і призовники, й добровольці). Були у батальйоні «Азов» (там приблизно 20 % киян) і у 12-му батальйоні територіальної оборони Києва, який укомплектований на 100 % із киян і який перекинули на схід. Були у «Дніпрі» й у батальйонах Нацгвардії. Збиралися дістатися до 24-го батальйону («Айдар»), але не дісталися — там тоді були активні бойові дії. Взагалі ж кияни служать у багатьох підрозділах Міноборони та Нацгвардії, фактично у всіх добровольчих батальйонах. І обов’язок надавати щоденну допомогу нашим бійцям лягає переважно на волонтерів та небайдужих, які вишукують кошти й часто віддають останнє, щоб купити необхідне. А треба дуже багато чого — починаючи з бронежилетів та берців й закінчуючи тепловізорами і оптичними прицілами. Не кажучи вже про щоденні потреби — їжу, воду, цигарки. Те, що все це якимось чином вчасно й щоденно з’являється в наших батальйонах, загалом велика заслуга саме волонтерів, а не влади.
Кажуть, що керівництво деяких батальйонів просто краде те, що постачається коштом держави, й навіть волонтерські посилки…
О. Г.: Так, і тому волонтери воліють передавати допомогу, особливо дорогі тепловізори та іншу точну техніку, безпосередньо бійцям чи їхнім командирам, а не вищому начальству. Розумієте, війна оголює і найкраще, що є в людях, але, на жаль, і найгірше. Так було і так є зараз.
Ще один темний бік — зрада у вищих ешелонах військового керівництва…
О. Г.: Так, і про це уже давно відкрито говорять журналісти, громадськість та політики. Бо як можна пояснити той факт, що бойовики знають точні місця дислокації наших підрозділів, маршрути пересування? Хлопці виходять на передислокацію, а там їх вже чекають і зустрічають відкритим вогнем. Та й те, що терористи достеменно знають курси наших літаків і збивають їх? Тільки тим, що «кроти» зливають все. Пояснення цьому просте: якщо вищі чини у Міноборони були й залишаються російською клієнтелою, і це тривало не один і не два роки, то боєздатність армії під загрозою. І зараз, коли йде війна, усі хвороби армії — на стадії критичного загострення. Є ще одна страшна хвороба — некомпетентність, бездарність керівництва і, по суті, злочинна бездіяльність. Приклад — ситуація із добровольчими батальйонами під Іловайськом. Скільки днів хлопці чекали підкріплення? За цей час можна було пішки туди дістатися! Так, починаються брудні, в тому числі й політичні, ігри проти добровольчих батальйонів із пасіонарними командирами на чолі. Цілком можливо, що йдеться про умисне їх знищення. Не знаю, мені зараз відомо те, що й усім…
Які основні проблеми у військовослужбовців, які беруть участь в АТО?
О. Г.: І у київських, і у всіх інших, думаю, найбільша проблема, все-таки, їхнє керівництво. Знаєте, що кажуть? Цитую: ми не просимо вивезти нас із зони АТО, не просимо підняти зарплату, навіть не просимо форму і нове озброєння. Ми просимо зняти злочинне керівництво, яке своїми діями нищить бійців і підставляє людей. Йдеться як про деяких місцевих командирів, так і про люстрацію генералітету: багато хто із носіїв золотих лампасів поняття не має, що таке війна. А багато хто, як я вже сказав, працює на інтереси агресора — Росії.
Ще одне: використання коштів, які зараз є на рахунках Міноборони. В голову не вкладається, чому зібрані громадянами 140 млн грн чи й більше мертво лежали на цих рахунках впродовж чотирьох місяців і лише зараз якось почали освоюватися? Що це — бюрократія, саботаж чи зрада? Це питання відкрите. Далі — чому спецназ — людей, які можуть вдесятьох утримати місто, еліту війська,— використовують як піхоту? Чому їх примушують супроводжувати генералітет в АТО? Їхнє завдання — диверсії в тилу противника, а не охорона генеральських сідниць!
Є ще соціальні й правові проблеми, зокрема щодо статусу учасників АТО…
О. Г.: Це правда, і проблеми із визначенням статусу таких військовослужбовців будуть лише наростати. Багато реальних учасників бойових дій досі такого статусу не мають і невідомо, чи одержать вони його взагалі. Йдеться про виплату матеріальних компенсацій при пораненні, допомогу родинам загиблих та багато інших речей, пов’язаних із фінансами й бюджетом. Також не варто забувати про те, що добровольці — люди, які, не очікуючи призову, вирушили боронити країну у складі окремих батальйонів самооборони, насправді є поза законом. За нині чинним Кримінальним кодексом, створення воєнізованих та озброєних формувань в Україні заборонено. Тому у цих хлопців немає легалізованого статусу і під великим питанням стоїть можливість визнання їх учасниками бойових дій з усіма подальшими наслідками. Наскільки мені відомо, питання внесення змін у ККУ на порядку денному Верховної Ради наразі немає.
Чим київська влада та громада може допомогти бійцям?
О. Г.: Про допомогу громадян я вже сказав. Якби не вона, то нашим хлопцям було б дуже важко. Тому велика подяка всім, хто допомагає нашим бійцям. Наскільки мені відомо, із міського бюджету Києва виділяється 10 млн грн на потреби АТО. Сподіваюся, що ці гроші будуть витрачені раціонально й правильно, проте, як завжди казав, громадськість все це має контролювати й вимагати звіту. Головне — щоб все це дійшло за призначенням. Тобто безпосередньо до бійців, а не до каптенармусів, як це зазвичай відбувається.
Як проводиться ротація бійців?
О. Г.: Можу сказати, що ротація проводиться, але з певними проблемами. Буває, що бійці тижнями чекають на зміну. Буває, що за рішеннями командування окремих підрозділів відпустка скорочується до п’яти днів, хоча, за розпорядженням Президента, кожен військовослужбовець із зони АТО має право на 10 днів. Особисто я можу їздити на засідання Київради та профільної комісії, і то не завжди вдається. Ну, це і є мої відпускні дні.
Ще одне питання, яке так і не вирішене, і невідомо, чи буде вирішене, взагалі: відкликання українських миротворців із зони військових конфліктів, де вони зараз несуть службу. Це — професійні військові, які мають досвід бойових дій. Вони зараз мають бути тут, на Батьківщині, де точиться війна, а не десь в Африці. Наскільки мені відомо, жодних проектів рішень ні у ВРУ, ні деінде на порядку денному сьогодні немає. Те саме стосується повернення в Україну військової техніки, зокрема 47 гелікоптерів, які задіяні у миротворчих акціях.
Як ставитеся до подання Кабміном законопроекту щодо скасування позаблокового статусу України?
О. Г.: Зрозуміло, що позитивно. Давайте згадаємо, як і ким було прийняте положення про цей статус, який фактично закривав нам двері до НАТО. Як і хто ще у 2010 році здав Крим, продовживши російським військовим перебування у Севастополі до 2025 року. Як розвалювалися безпекові структури держави впродовж принаймні останніх п’яти років, чи й більше. Зараз уже очевидно: попри всі стоп’ятнадцяті китайські попередження з боку Європи, попри усі санкції щодо російського бізнесу Путін не зупиниться. А ми опинилися сам на сам із новітнім світовим маніяком. Тому питання перспектив вступу в НАТО для України на часі, як ніколи. Інше питання, як до цього поставляться країни — члени НАТО. Хоча генсек НАТО Расмуссен вважає, що Україна має шанси для членства у Північноатлантичному альянсі. Навіть у нинішніх умовах анексії Криму й війни на сході.
Голова “Громадянської позиції” Анатолій Гриценко неодноразово наголошував, що давно слід офіційно назвати речі своїми іменами: війну – війною, а не АТО…
О. Г.: Так, бо оця незрозуміла «дипломатія» шкодить країні. Ще у березні, після захоплення Криму «зеленими чоловічками» із російськими військовими білетами було зрозуміло, що це тільки початок, що Росія на цьому не зупиниться. Зараз, після місяців війни на сході, яку вперто називають АТО, маємо пряме вторгнення російських військ і важкої техніки на територію України. Маємо важкі бої і великі втрати під Іловайськом. Захоплено Донецьк. Однак офіційної заяви української влади про те, що це — зовнішня військова агресія, немає. Це очевидно уже для всього світу, про це роблять заяви європейські політики, а ми (Україна) не ввели жодної економічної санкції проти Росії. Підприємства януковичів, курченків, клюєвих як працювали, так і працюють. Навіть військового стану у зоні бойових дій на Донбасі не введено! То чого ж ми можемо вимагати чи просити у Європи чи США? Мир рано чи пізно настане. Проте який і якою ціною? Поділяю позицію батька: треба захистити нашу країну так, щоб тут не залишилося ні чужих військ, які називатимуться ополченцями чи ще якось, ні російських танків та «Градів», ні їхніх диверсантів. Будь-які перемовини з Путіним, якесь вичікування — це шлях у безодню. Скільки можна думати, що все якось саме собою розсмокчеться?! Невже тим, хто приймає рішення нагорі, незрозуміло, що Путін сам по собі не зупиниться? Ще раз цитую батька: шляхів до миру лише два — перемога або капітуляція. Повірте, для тих, хто зараз тут, на війні, цей шлях один — тільки перемога
