Ведучий «Свободи слова» на ICTV Андрій Куликов розповів, як будучи росіянином по крові став українцем за самосвідомістю, про складні ефіри під час воєнних дій та про мрію вести музичну програму на телебаченні.
Пане Андрію, до одного з ваших телеінтерв`ю прочитала коментар глядачки: «Куликов – росіянин, у якого багатьом слід би вчитися української мови». Чому «росіянин», і чому обрали українську мову для спілкування, хто заклав вам її основи?
Мої батьки були росіянами, а я з певного часу маю самосвідомість українця. Хоча насправді вважаю, що не етнічне походження визначає національність. Так сталося, що з 1979 року у громадському, публічному, робочому спілкуванні я перейшов на українську мову – якщо не на всі 100 відсотків, то принаймні на 80. Із батьками й далі спілкувався російською, це цілком природно, адже вони навчали мене цієї мови. А от у моєї бабусі Ніни Савицької, яка була диктором Українського радіо, вся професійна діяльність була пов’язана з українською мовою, зі своїми колегами вона спілкувалася тільки нею, мала багато українських книжок. Тож змалечку мені це подобалось. У школі (до речі, в Києві я до дев’ятого класу навчався в російськомовній школі) я краще за всіх знав і навчався української. А вже закінчував освіту в українській школі.
Правда, що у школі навчалися з дітьми Михайла Стельмаха, Миколи Руденка?
Так. Я не дружив із ними, але й не ворогував. Коли я з’явився в їхньому класі, дружні зв’язки там уже були встановлені. Тож я більше товаришував із хлопцями не з компанії, до якої входили Дмитро Стельмах і Валерій Руденко. Обидва вони були дуже дотепні, розумні хлопці. Певний час після школи я ще знав трохи про їхнє життя, а далі втратив із ними зв’язок. Із нами навчалися також дочка Василя Бережного, донька Натана Рибака, син Гелія Снєгірьова… Але ж справа була не в тому, що вони чиїсь діти, самі по собі вони були дуже цікавими дівчатами і хлопцями.
В журналістиці ви вже близько тридцяти років.
Якщо бути точним, то вже 35.
Це при тому, що за освітою ви – фахівець з міжнародних відносин, референт-перекладач. За спеціальністю працювати доводилось?
Я багато працював і досі працюю синхроністом, роблю письмові та послідовні переклади. Дуже полюбляю цю справу – як професію та мистецтво. А от за спеціальністю фахівець із міжнародних відносин не працював ніколи, хоча елементи цієї освіти мені знадобились.
Ви добре володієте українською, російською, польською, білоруською, англійською мовами. Як поліглотство допомагало в роботі журналіста?
Насправді абсолютно вільно я володію лише трьома мовами – українською, російською та англійською. Польську я цілком розумію, можу нею спілкуватися, якщо проведу 2-3 години у польськомовному середовищі, читаю нею газети та інтернет-сайти. Можу розмовляти і білоруською. Нещодавно на Громадському радіо, коли гостями ефіру стали білоруси, я відкривав програму їхньою мовою, що дуже їх вразило і потішило. Хоча зазвичай у нашому діалозі я розмовляю українською, а вони – білоруською, при цьому ми чудово один одного розуміємо. Пасивно я знаю також французьку і якимсь дивом розумію німецьку, хоча ніколи її не вивчав. Англійська мова багато допомагала мені і під час роботи в Лондоні, і під час спілкування з англомовними відвідувачами України.
У 1992 році ви вирушили в Лондон працювати у ВВС. Повертаючись у 95-му назад в Україну не шкодували?
Лише про те, що я вирушив туди працювати. Я затримався там на довше, ніж це було заплановано, – замість двох років провів у Лондоні три з половиною, в силу невеселих особистих обставин. Мені здавалося, що забагато часу я змарнував за кордоном, коли в Україні відбувалося багато цікавого. Тому насправді я дуже радів, що повернувся – пізніше, ніж треба, але раніше, ніж міг би. І ті роки – з 1995 до початку 2000 – були для мене в Україні дуже корисними і плідними, бо я почав працювати на телебаченні, багато чому навчався. А головне – знову був включений в життя українського суспільства.
У жанрі суспільно-політичного ток-шоу «Америку відкрити» важко. Відчували перед собою виклик, коли прийшли на «Свободу слова»?
А я не прагнув відкрити Америку. Я прагнув її ретельно дослідити. Звісно, виклик був – не в тому, щоб якісно вести суспільно-політичне шоу, а в тому, щоб подолати певний бар’єр, мовляв, українець цього зробити не може. А мені хотілось показати, що український продукт може бути не гірший за інші.
Що в межах формату «Свободу слова» вам вдалось змінити «під себе»? Зокрема, цікавить як вам вдається «втиснутись» у 2,5 години ефірного часу?
Тут ідеться про те, щоб змінювати щось не під себе, а під команду і разом із командою. Коли я прийшов у програму, то ввів до неї кілька нових експертів – думаю, це було дуже корисно. Але в цілому суспільно-політичне шоу – дуже колективна праця, хоча мало хто це помічає. А як «втиснутись» в ефірний час? Поменше говорити самому і не давати іншим розводитися там, де потрібно бути стислим.
Наскільки важливим, на вашу думку, для політичного ток-шоу є елемент емоцій?
Моя думка така: якщо ми хочемо не загітувати когось, не посіяти любов до одних і ненависть до інших, а дати глядачам якомога більше підстав для власних висновків, то ведучий має бути максимально відсторонений від емоційної участі у програмі. Для себе я роблю винятки в кількох випадках, коли вважаю, що просто повинен реагувати. Приміром, коли ставиться під сумнів наявність української культури, мови, права українців на незалежність і загалом те, що українці – це нація. Також, коли нам розповідають казки про безхмарне, безтурботне життя в Радянському Союзі. Силою свого віку я маю право сказати, так це було чи ні (і, на мою думку, переважно це було не так). Висловлююсь також, коли починаються закиди на кшталт «твій батько служив в НКВС» чи навпаки – «твій батько воював в УПА». Йдеться не про те, що робили батьки. Історія їм уже своє відміряла, тому не воюйте з батьками своїх противників, намагайтеся або порозумітися, або по-чесному воювати один із одним. От у таких випадках я можу бути емоційним. Звичайно, іноді виникає потреба і пожартувати, здебільшого саме для того, щоб зняти таку напругу.
Впевнена, ви слідкуєте за бесідами з гостями на «Громадському ТВ». Які враження виникають у вас від дій ведучих, інтервйованих та від самого проекту?
Щодо цього проекту, то, як на мене, йому бракує телевізійності. Будувати цілий телевізійний продукт практично лише на розмовах у студії – не варто. Хоча багато з того, що сказано на Громадському телебаченні, до них не було сказано. У цьому сенсі вони молодці, певною мірою першовідкривачі, але дбати про видовищний бік справи теж потрібно.
Нещодавно ви написали листа Путіну з проханням припинити втручання в справи України. Відповідь прийшла?
Зауважу – лист був із пропозицією, а не з проханням. Мені прийшла офіційна відповідь, що лист зареєстровано за таким-то номером. Але, як кажуть, «розгляду питання по суті» я не очікую. Я певен, що Путін мого листа не читав, але якщо його прочитали бодай кількасот людей в Росії, то, думаю, це правильно. Окрім того, вважаю, що деяким українцям теж було варто його почитати.
Ви взяли участь у новому відеопроекті «Телекритики», який закликає відмовитись від однобокого подання подій – не показувати їх тільки в хорошому, або тільки в поганому світлі… Чи не вважаєте, що є події, котрі не мають позитивних сторін (як от спалахи сепаратизму і тому подібне)?
Тут не йдеться про позитивне чи негативне, а йдеться про різнобічне. Справа в тому, що вимірів позитиву чи негативу теж багато. І позитив, скажімо, у висвітленні спалахів сепаратизму – у тому що, ми показуємо не лише наслідки і перебіг цього, а й причини, які до цього привели. Себто зрозуміти причину негативу – це є позитив.
Чи не ховатимуться «не однобокі українські новини» на тлі потужної російської пропаганди? Припустімо, ми подаємо думку російських речників стосовно певної події. Але як часто подаватимуть в Росії думку компетентного українського експерта?
Ми не можемо звалювати все на росіян або на якихось інших внутрішніх чи зовнішніх супостатів, у такий спосіб шукаючи виправдання своїм непрофесійним діям. Я знаю, що там переважно не подають думки українських фахівців, але мене це найменше хвилює. Для того, щоб розуміти, в якому світі ми живемо і що робити далі, нам потрібно давати думку і російських речників, і китайських чи американських. Щоб ми самі могли робити висновки. Тим більше, що українці в більшості достатньо розумні і допитливі, щоб їх робити..
А як стосовно гостей у телестудії: в суспільстві існує думка, що одіозним політикам не місце на ТБ. Чи не правильно було б ігнорувати політиків, котрі дискредитували висловлюваннями та вчинками?
Скільки людей – стільки й думок про те, хто кого і чим себе дискредитував. Можливо, ви будете здивовані, якщо я пошлюся на думку людей, з якими розмовляв у Харкові, Донецьку, Маріуполі. Вони вважають, що дискредитували себе політики з Києва або з Західної України Так само багато інших людей вважають, що себе дискредитували політики з Партії регіонів чи з Комуністичної партії. Дайте мені визначення і міру визначення одіозності. Для когось одіозним є я. На Сході України мені доводилося чути, що я бандерівець, «продажная тварь» і таке інше. А в Києві чимало людей закидали мені прислужництво Партії регіонів. Одіозність кожен визначає зі свого погляду. Допускати чи не допускати таких діячів до ефіру? Іноді варто не тільки допустити, а ще й навіть надати їм побільше часу, щоб глядачі зробили висновок – все, цій людині довіряти не можна. А інакше вона просто обростає легендами.
Після ефірів з такими «непевними особами» стикаєтесь з проявами народного гніву?
Звичайно, буває. Мені можуть щось сказати на вулиці, в метро. Іноді приходять листи та смс без підпису. І, звичайно, згадується відомий випадок, коли після ефіру «Свободи слова» з телеканалу виводили Царьова. Там частина народного гніву була звернена на мене, що позначилось синцями на ліктях і спині.
Тим менше, ви засудили цей напад на тоді ще кандидатів у президенти. Чому?
Як на мене, у багатьох випадках набагато дієвішою є холодна зневага. Ті, хто тоді облягав канал ICTV, зрештою пообіцяли, що бити Царьова не будуть, лише закидають яйцями і борошном. Якщо ви вже пообіцяли, то так і зробіть. Це було б достатньою мірою презирства. Я не прихильник вирішення питань нападами. .
Припустимо, у студії зявляється особа, до якої у вас глибока антипатія (і ви підозрюєте, що вашу думку поділяє більшість глядачів). Чи буде у вашій позиції як ведучого помітна ця антипатія?
Мені дуже допомагає досвід синхронного перекладача, завдання якого – донести від однієї стороні до іншої неспотворений зміст. У таких випадках вважаю, що наше і моє завдання – зробити так, щоб глядачі побачили людину такою, якою вона є. Для цього треба певним способом поставити запитання, дати цій людині висловитись, десь підкреслити, що не все так, як вона розповідає. Але показувати антипатію – це неправильно. Тоді ці люди матимуть право сказати: «Ми не підемо до вас, бо ви з нас навмисне робите посміховисько».
Які теми та які ефіри за останні півроку для вас були найважчими?
Звичайно, кримська тема і початок кривавих заворушень на Донбасі. Пам’ятаю один із позапланових ефірів з 18 по 20 лютого, коли почалися вбивства людей на Майдані. У вечірніх «Фактах» я включався з оголошенням про те, що в ефірі буде «Свобода слова». І от перед включенням мені зателефонував мій друг, із яким ми познайомилися на барикаді на вулиці Інститутській. Сказав, що буквально щойно було вбито його побратима. Не знаю, як, вийшовши тоді з анонсом, я не розплакався. Програма за чотири години після цього була дуже важкою, бо до усвідомлення того, що в країні починає коїтися щось страшне, долучилася ще загибель людини, яку я знав. Ми не встигли подружитися так, як із Олексієм, який мені зателефонував. Але я знав цю людину, ми добре ставились один до одного. Потім, звісно, почали розгортатися події в Криму, на Донбасі… Важкою є кожна нинішня програма, коли ми навіть ведемо мову про мирні речі – події в парламенті, реформи у країні у той час, коли іде війна, яку проти нас ведуть дуже підло.
В студії ви завжди одягнені строго і елегантно. За кадром також намагаєтесь слідкувати за модою?
В жодному разі. Мій зовнішній вигляд у «Свободі слова» – це те, що зі мною роблять костюмери і стилісти. В житті я полюбляю джинси, сорочки, светри.
Знаю, що маєте слабкість до вегетаріанської кулінарії. На кухні виступаєте у ролі повара чи дегустатора? Яка ваша улюблена страва?
Моя улюблена страва – засмажка, яку я винайшов сам. Основні інгредієнти – цибуля пір, стебла селери і гриби глива, можна додати стручкову чи бобову квасолю, горох, кукурудзу, рис. А ще – сирі їстівні каштани. Виходить дуже смачно.
Чому вирішили відмовитись від алкоголю? Від улюбленого тютюну теж довелось відмовитись?
Відмовився, тому що відчув: якщо цього не зроблю – мені буде гаплик. А від тютюну не відмовився, бо поки ще цього не відчув.
Чи припускаєте, що колись гостро-соціальні та гостро-політичні теми вам набриднуть і телеглядачі побачать вас у власній кулінарній, музичній передачі, або аналозі «Навколо світу»?
Музичну програму «Пора року» я роблю на радіо майже три роки , вважаю її дуже успішною і цікавою. Крім того, на Громадському радіо я час від часу роблю певні музичні фрагменти. І дуже хочу вести музичну програму на телебаченні. Я відчуваю себе конферансьє, тому залюбки вів би телевізійні музичні концерти.
Кажуть, ви – меломан. Як проявляється ваше захоплення музикою: володієте музичними інструментами, може, колекції платівок збираєте?
Свого часу у мене була колекція вінілу всієї української естради, яка мала відношення до біт- і рок-музики. Сотні великоформатних і малоформатних платівок – усі музика з початку 70-х до кінця 80-х… Музичними інструментами я не володію. Колись вчився грати на скрипці, але безуспішно. І на акордеоні – це виходило трохи краще, бо (хай не ображаються на мене акордеоністи) там головне запам’ятати, через які проміжки часу на які клавіші тиснути. Оскільки в мене є відчуття ритму, мені це вдавалось. Зараз теж, мабуть, зіграв би дві-три мелодії, які пам’ятають руки.
Якщо не помиляюсь, ви – тричі дідусь… Як відчуваєте себе у цій ролі?
Чудово! Я не суворий дідусь, не маю ні бажання, ні часу бути таким. У мене чудові внуки. Коли вдається з ними побути, отримую від цього величезне задоволення.
Робота не заважає проводити час із сім`єю?
У мене є робота, є інтереси та справи поза нею – так само і в моєї дочки та внуків. Із ними я бачусь приблизно раз на два тижні. Мені цього мало, але намагаюсь не нав’язуватись. Коли донька просить побути з малими, ніколи не відмовляю, іноді відкладаю заради цього свої справи. А коли збираюсь до них в гості, але вони мають інші плани – абсолютно не ображаюсь.
