Це вже Німеччина. На схилі синій будиночок з білими ставнями та під черепичним дахом, уздовж автотраси і біля населених пунктів шеренги електровітряків (колега поруч видає омріяне: «Хочу бути наглядачем електровітряків» — НА ФОТО 1), на дротах — кулі, що регулюють їхню розтяжку, хрестоматійні гуси поряд із капустяним полем, знову будинок — дах суцільно вкритий сонячними батареями, безвідвальна рілля, два критих тунелі, геометричні лінії виноградників (НА ФОТО 4), темні соснові та ялинові бори із світлими берізками на узбіччях і… несподівана ґрунтова дорога. Несподівана для мене — бо Німеччину уявляла за килимком над моїм дитячим ліжечком та різдвяними листівками — суперовою, чисто вимитою і досконало-зручною.
А ця країна таки досконала. Акценти євроцивілізації — у дрібницях. Сантехнічні зупинки на автобані (швидкісному шосе — ред.), що ми робили «на каву» (понад 3 євро) та «руки помити» (0,7 євро зі знижкою). Старенькі, дуже охайні контейнери з двох частин (для різного сміття), «гусаки» на вулиці — щоб помити руки (і ноги чи взуття), громадські придорожні туалети (НА ФОТО 3).
Усередині — крани: кульовий (що треба відкручувати та закручувати), з важелем/педаллю (котрі необхідно натискати) чи сенсорний — доторкнутися крана слід знизу/збоку чи прикласти руку до певної кахлі на стіні… Нагадую, туалет громадський — і позначку на стіні затерто, тож намацати цю чарівну кахлю — «не для середнього розуму».
Туалети в Німеччині — окрема тема, і, чесно кажучи, мене особисто вони доводили до сказу. Що ж поробиш — по дрім-таунах (супермаркет — ред.) чи сучасних ресторанах не ходжу, досвіду відвідання громадських місць не маю, то ж цілою проблемою було за обмежений час розібратися у досягненнях цивілізації.
Німеччина ґрунтовна (фундаментальна) в усьому. 16 федеральних земель, найбільше у Європі населення та наймогутніша економіка. У Франкфурті-на-Майні — найбільший у світі аеропорт (скло, бетон, готель «Хілтон»-субмарина). Вражає: наче ціле місто — і його ще добудовують.
Популярний вислів: «На Німеччину працює вся Європа» можна розшифрувати й так: «Німецьке купує вся Європа — і не тільки Європа». Принаймні шопінг-десанти у німецьких магазинах ми бачили не лише з Чехії та Польщі.
Поряд з фундаментальним — мальовничо-романтичні зграйки велосипедів на парковках (для «лексусів» місця на вузьких вуличках містечок бракує, та й бути спортивним у Німеччині — популярно).
Повз автобан, де ми знову стоїмо у заторі (ремонт: вздовж смуги — дренажні труби), пролітає швидкісний потяг «Кельн – Брюссель — Париж». Ми в’їжджаємо до Борнхайма-Меркена. Сімейний готель «Кельн - Бонн» (НА ФОТО 2) готовий прийняти нас, 42 журналістів, і двох водіїв.
Гвинтовими — равликом — сходами піднімаємось у номер. Звісно, для тих, хто не палить (у Європі здоров’я — на першому місці). Меблі, сантехніка, постіль і рушники — кращі, ніж у Словаччині й Чехії (всі готелі — середньої руки, не п’ятизіркові), на столі — Біблія, електрочайник, цукор, сіль, чашки й ложки.
Телебачення — 79 каналів, серед них англомовне CNN. Чимало передач — один до одного наші українські, хіба що іншими мовами (різнопланові ток-шоу, творчі змагання), «костюмні» історичні фільми, новини — коротенькі, як для нас, що звикли до зливи політичних новин на українських телеекранах.
Приємно вразила надзвичайна гідність у поведінці жінок, що зустрічали нашу групу на «ресепшині». Просто й охайно вдягнені, без косметики, вони поводилися, як королеви й красуні, — жодних комплексів щодо зовнішності й одягу (як виявилося далі — це європейський стиль). Ключ від номера видали один на трьох і зауважили: мовляв, ваші проблеми, коли повертаєтесь, відкривати готель о третій ранку не будемо, у нас довгий робочий день.
Більшість журналістів — із тих, що багато подорожували, залишилися у готелі, неофіти мандрів (і серед них — я) почимчикували до електрички (вона ж — потяг, який в’їжджає до станції метро «Кельнський вокзал»). Чистенькі вулички, лялькові будиночки у квітах і деревах, з казковими ліхтарями біля входу. Всі спочивають, кілька підлітків, яких ми зустріли, на запитання: «Де найближча кав’ярня?» стенули плечима: «Хіба що у готелі. Це ж село, по розваги треба їхати у Бонн чи Кельн».
Від станції Мертен дві зупинки — до Бонна, 11 — до Кельна (40 хвилин). Електрички на Бонн ішли одна за одною, потягу на Кельн довелось чекати годину і 15 хвилин — за цей час підлітки, що допомогли нам дістатися станції, з’їздили до Бонна й повернулися назад. От тобі й славнозвісна німецька пунктуальність!
Врешті потяг прибув, з точністю до п’яти сантиметрів припасувавши вхідні двері до перону. Заходимо у вагон. Чистенькі, подекуди потерті сидіння, жодних надписів чи порізів. На світовому табло — назва маршруту, час, дата, день тижня, час прибуття на наступну і кінцеву зупинки.
Із заздрістю поглядаючи на місцевих, які все знають, відправляємо довірених осіб із знанням англійської-німецької до автомату — розібратися, які й почім придбати проїзні квитки. Вартість квитка в один кінець — 4,8 євро спонукає до цього. У вітрині автомату — купа позначок: три зони — і вартість залежно від кілометражу, поділення на розряди: проїзний на день, тиждень чи місяць, квиток вихідного дня, знижки для родини, для групи з 5-ти чи 20-ти осіб…
Наступна зупинка. Заходить група молоді — дебелі, рум’яні, у невибагливому одязі (повторюю, це європейський стиль) — чимало у футболках з короткими рукавами (одинадцята вечора і нежарко), співають і підтанцьовують, у руках — пиво. Розкуті — і водночас жодної брутальності у поведінці.
На прохання допомогти нам купити білети — сміються: «Ми не платимо. Робіть так, як ми». Найбільш відповідальні з нашої групи купують квитки навмання і тримають у руках — на випадок перевірки (НА ФОТО 6), решта уперто розбирається з автоматом.
І ось — Кельн (потяг прибув із запізненням на 15 хвилин — на станцію метро, у якій реклама «стікає» по стінах). Одразу ж виясняємо, як дістатися пункту, звідки ми приїхали. Службовці вокзалу — привітні, охоче розповідають, що і де, дають схему вокзалу.
Посеред головної зали, прямо на підлозі — сидить купа молоді. Поліцейські чемно її обходять, жодних зауважень (протиправних дій немає).
Поряд із вокзалом — славнозвісний Дом, Кельнський собор (НА ФОТО 5). Нам пощастило побачити його вночі — освітлений, він здається легким, мереживним. На сходах – галасливі підлітки і… жінки за 50, компанія — різнокольорова (за расою).
Обходимо чотири квартали, аж до Рейна. Церкви, три площі, музей Людвига, на набережній і у кав’ярнях — продають піцу та кебаб. За столиками відпочивають галасливо, та, знов-таки, жодного криміналу, тож ми вільно і без побоювань гуляємо нічними вулицями.
У сувенірній крамничці — просто рідний брат продавця-араба із Праги (ще одного я бачила пізніше — у Брюсселі). У громадських місцях повсюдно плакати, на яких представники різних народів проголошують: «Я німець».
Перше знайомство з Кельном відбулося. Є вже місця, по яких захочеться пройтися, якщо приїдемо сюди вдруге — завітаємо до Музею шоколаду, філармонії, парку Штадтгартен, Романо-германського музею. Назад повертаємося із завчасно придбаними білетами (до речі, жодної перевірки у потязі не було). І спати, бо завтра — на Бельгію.
Фрюштюк (сніданок) — ранній, о 6:30. Два види мюслів, п’ять — соків, чотири — соусів і джемів, чай, кава, салат «олів’є», ковбаса, шинка, сир, огірки, фрукти. Нас просять не набирати із собою харчів зі сніданку: мовляв, потім туристи викидають зіпсовані продукти, а у Європі розумно-ощадливо ставляться до всього.
На виїзді з Борнхайму — асфальтують дорогу, а на полі — збирають капусту. Це у суботу, о 7-й ранку. От вам і пояснення успіхів німецької економіки — сумлінна праця на себе, а не на чужого дядю.
Далі буде